«Вчительська робота — це театр одного актора»

Кадри, які вирішують усе

— Іване Андрійовичу, свого часу ви першим заснували в очолюваному виші кафедру педагогічної майстерності. А потім цей досвід підхопили багато вузів Радянського Союзу...

— Так, через три роки після заснування нашої кафедри педагогічної майстерності аналогічні відкрили у трьох сотнях ВНЗ Радянського Союзу. Хоча, коли створювали нашу кафедру, мене страшенно критикували. Я ж переконаний, що без майстерності в будь–якій справі ніколи не досягнеш успіху. А вчитель має бути майстром своєї справи і поготів. Предмет педагогічна майстерність дуже специфічний. Що таке педагогіка? Педагог у перекладі з давньогрецької — це той, хто веде дитину за руку. А педагогіка — це наука про майстерність ведення за руку.

Добре, що коли я вступив до університету, то з першого курсу потрапив у театральне середовище. Зі мною працював талановитий режисер Олександр Сергійович Скрипниченко. Він мені поставив голос, розвинув горлові здатності, згодом я це все ввів у навчальну програму майбутніх педагогів. Бо вчительська робота — це театр одного актора. І вчитель має вміти не менше, ніж талановитий артист. Антон Макаренко казав: «Тільки тоді я став справжнім педагогом, коли навчився двадцятьма відтінками говорити «Іди сюди».

— У мене в школі був учитель, який прекрасно знав свій предмет, але навчити йому інших не міг. То вчитель все ж має бути «від Бога» чи його можна створити завдяки тій же педагогічній майстерності?

— У педагогічній професії, як і в акторській, треба бути від природи схильним навчати інших. Правда ж, ніколи на сцену оперного театру не вийде людина, яка не має голосу? Так і в учительській професії. Хтось скаже: в освітньому «театрі» дуже багато «акторів», то де ж набрати здібних, коли таких буває всього 5–10 відсотків від населення країни? Так–от, треба створити такі умови, щоб ці 5–10 відсотків обов’язково стали педагогами. Суспільство має про це подбати, бо саме вчитель надзвичайно впливає на всі рівні розвитку суспільства — на політичний, ідеологічний, технічний, мистецький тощо. І треба, щоб суспільство та його лідери пам’ятали: без учителя немає прогресу. Один із канцлерів Німеччини казав так: дайте мені дві тисячі обдарованих учителів і ви побачите зовсім іншу Німеччину. Він не сказав дайте економістів чи юристів. Він сказав: учителів. Бо саме від них іде й наука, й технологія, й культура, й душа людська. Пам’ятаєте вислів: «Кадри вирішують усе»? Не кадри, а педагоги, на моє переконання, — це основна продуктивна сила суспільства.

Я вивчав японську, французьку, німецьку, польську школи. І можу сказати, що в Японії ще в епоху Мейдзі, якраз коли в нас кріпосне право відмінили, звернули увагу на вчителя і на те, що тільки він може неабияк допомогти суспіль­ству в культурному, технічному, технологічному плані. На якому щаблі розвитку зараз Японія, всі ми знаємо.

Насправді в суспільстві найлегше вирішити проблему хорошого вчителя. Чому? Тому що здатність працювати вчителем виявляється ще в дитячому садочку. Якщо це вчасно помітити і привернути людину до педагогічної праці, талановитих педагогів нам не бракуватиме.

«Підготовка педагогів не відповідає потребам суспільства»

— Але ситуація сьогодні така, що в педвузи йдуть не за покликанням, а тому, що є можливість вступити...

— Коли я був ректором Полтавського педінституту, ми цілеспрямовано шукали педагогічні таланти. От навчаються діти в школі, вчителі й дирекція школи бачать, що ця і ця дитина має задатки до вчительської професії. Ми з сьомого класу відбирали їх, зустрічалися з ними, спілкувалися, намагалися зацікавити подальшою роботою у школі. Згодом збирали їх в інституті, показували, де вони будуть вчитися. А потім вони мали скласти іспит на проф­придатність. Члени комісії точно визначали: так, ця дитина буде вчителем, ця того і того не має, але її можна навчити. І я набирав саме тих дітей, які мають необхідні здібності.

Так, педагогічній майстерності можна навчити, якщо до цього є природні задатки. От якби вчителя, про якого ви згадали, в інституті цьому вчили, то, може, він переконався б, що йому взагалі треба йти з педагогічної роботи. А так мучиться сам і дітей біля себе мучить.

— Можливо, варто й зараз впровадити, наприклад, тести на професійну придатність для абітурієнтів педагогічних ВНЗ? Адже в нас із точністю до навпаки: студента, який не бажає працювати в школі, держава примушує відпрацювати після вишу п’ять років, бо вклала гроші в його навчання. Я не уявляю ситуацію, щоб співака, який не хоче й не вміє співати, примушували відспівати п’ять років на сцені. Натомість випадкових людей ми допускаємо до навчання наших дітей...

— У багатьох країнах світу існує відбір тих, хто хоче навчати інших. От у Франції перших два роки майбутні педагоги, вже, до речі, відібрані, проходять загальну теорію, а далі з них відбирають найпридатніших до вчительської роботи. Для цього треба скласти відповідний іспит на придатність, якщо склав, то починаєш отримувати не стипендію, а вчительську зарплату. Хай вона не така, як у вчителя зі стажем, але все ж більша, ніж стипендія.

— Чи реально в нас таке запровадити?

— Усе реально. Треба тільки захотіти й розуміти необхідність цього.

— Наскільки в Україні сьогодні підготовка педагогів відповідає потребам сучасного суспільства?

— У 2002 році інститут Разумкова провів соціологічне дослідження, в якому поцікавився в учнів та батьків: яку оцінку авторитетові вчителя ви поставили? 40% учнів ставлять негативну оцінку учительському авторитету. Ще понад 40% поставили задовільну оцінку і лише 10% — «відмінно». Приблизно такі ж результати дало й опитування батьків.

А в Південній Кореї, коли учнів випускних класів запитали, яку б професію ти обрав, якби був упевнений, що вступиш, сто відсотків відповіли, що професію педагога! Це означає, що соціальний статус учителя там дуже високий, зарплата найвища, є можливості професійного зростання. А більше, до речі, нічого не потрібно вчителю. Якби оці три питання вирішити, то багато б людей, особливо тих, які мають відповідну схильність, йшли б у педагогічні виші.

Якщо майже 90 відсотків педагогів у нас не мають авторитету, то мушу сказати, що підготовка педагогів не відповідає потребам суспільства. Оту педагогіку, яку ми зараз читаємо в педвузах, треба припинити викладати!

—А у вас був вчитель, завдяки якому й ви обрали цю професію?

— Це моя перша вчителька Віра Кирилівна Богомаз. Вона прекрасно володіла мовою і мовленням, словом, немов музикою, зачаровувала. Була надзвичайно красива, інтелігентна, а «Наталку–Полтавку» як на сільській сцені грала! Скільки любові в неї було до нас! Жодний її учень не скаже, що Віра Кирилівна його не любила або колись принизила — не було такого.

«Педагогу треба платити, як спортсменам–олімпійцям»

— З вашого досвіду, наскільки відрізняється оплата праці наших педагогів від зарплатні їхніх закордонних колег?

— Навіть не питайте. В рази. Скажімо, польський вчитель, який кричить на всю Європу, що мало платять, разів у п’ять отримує більше, ніж наш учитель. Американський учений педагогічного профілю разів у шість–сім одержує більшу зарплату, ніж я.

Але я вам скажу, що зарплата далеко не все вирішує. Оце зараз нашому вчителеві дай у чотири рази вищу зарплату, нічого в освіті не зміниться. Якщо людина не «горить» своєю справою, то вища зарплата її й не «запалить». До оплати треба диференційовано підходити. Якщо вчитель — майстер своєї справи, його учні мають хороші знання, то й платити йому слід більше. А якщо ідеться про участь у різних наукових чи міжнародних заходах, тоді педагогу треба платити, як спортсменам–олімпійцям.

— А чи можна сьогодні в школи повернути учителя–чоловіка? Їх і в радянські часи там не дуже багато працювало, а зараз узагалі навчально–виховний процес, в основному, покладений на плечі жінок...

— Я своїх випускників зараз нерідко на базарах бачу, наприклад, на Печерському ринку — я там живу. Це чудові вчителі, відмінники народної освіти, а чому ж, питаю одного, ти тут працюєш? Потрібні гроші, дочку навчаю... Підвищенням зарплати ми можемо повернути талановитих учителів, які пішли зі школи. Бо зарплата, на яку неможливо прогодувати сім’ю, принижує чоловічу гідність.

Зараз часто як буває? Талановитий студент закінчив пед­університет, приїздить до директора школи з направленням, а той йому: хлопче, май на увазі, жити тобі ніде буде, зарплата ось така, у мене зараз пенсіонер працює, я його звільню, а ти втечеш, бо не витримаєш довго, ким тебе заміню? Шукай щось інше... Таку ситуацію слід негайно виправляти. Адже в ідеалі, звичайно, мало б бути порівну і жінок–педагогів, і чоловіків.

— За кордоном така ж ситуація з учителями–чоловіками?

— Ні, краща. У Японії, наприклад, немає жодного директора школи жінки. Бо там кажуть: а навіщо нашим жінкам така важка праця?

— А доводилося за кордоном зустрічати чоловіків, які працюють у дитячих садочках? В Україні я таких не зустрічала...

— А я зустрічав — є в нас такі відчайдухи (сміється). І такі справи витворяють! Я в Полтавській області бачив своїх хлопців–випускників, які в садочках працюють. І за кордоном такі є. Але й там це радше випадковість, ніж норма. Правильно було б, якби вихователів і виховательок було 50 на 50. Як у сім’ї. Бо з батьком дитина зовсім по–іншому виховується.