«Жити в боротьбі та інтригах — це виснажливо...»

Лілія Сандулеса — з тих корифеїв української естради, яких у часи комерціалізації ефірів нечасто побачиш по телевізору. Афіші з їхніми «сольниками» також майже не потрапляють у поле зору сучасних слухачів — не кожен народний артист може сьогодні дозволити собі сплатити оренду концертних майданчиків. Але дякуючи тому, що артистка завжди чітко дотримувалася своєї лінії на українській сцені, її пісні донині знаходять шлях до сердець слухачів....

«Завжди була комусь на заваді»

— Пані Ліліє, на сцені ви вже 35 років. А якими були ваші перші кроки у професії?

— До чернівецької філармонії я прийшла, коли Софія Ротару зі своїм колективом ВІА «Червона рута» виїхала до Криму. Керівництво філармонії саме шукало нову солістку для ВІА «Жива вода». Тоді мені здавалося, що в мене як у молодої виконавиці не буде конкуренції, працюватиметься легко і без проблем. Проте з перших кроків на професійній сцені довелося долати безліч якихось невидимих перешкод. Я завжди була комусь на заваді. А потім стало очевидним, що музичний керівник «Живої води» Шаріфов віддає перевагу не вокалістам, а вокально–інструментальному звучанню ансамблю. Відповідно формувався й репертуар. І, природно, як співачка я творчо не росла.

— І ця ситуація спровокувала ваш переїзд до іншого міста?

— Коли з’явилася перша–ліпша можливість, щоби зреалізуватися як співачці, я поїхала до волинської філармонії. Працюючи там, взяла участь у конкурсі комсомольської пісні, який проводився у рамках фестивалю «Молоді голоси», де отримала першу премію. Потім у волинськiй філармонії для мене був створений колектив «Серпанки». Але, як з’ясувалося, закулісні інтриги є скрізь. Не оминули вони мене й там...

— Інтриги заважають у роботі чи додають адреналіну?

— Звичайно, заважають! Особливо, скажімо, в такі моменти, коли ти готуєшся до чергового конкурсу, а твоїх музикантів переманюють до «Світязя» чи не виділялися вчасно кошти на пошиття концертних костюмів до нової програми. Та попри позалаштункову боротьбу, мені вдавалося їздити на фестивалі, конкурси і ставати лауреатом багатьох з них. Проте жити увесь час у боротьбі та інтригах — це виснажливо...

«Не бажаю нікому повторити мій шлях»

— Який момент став переломним у вашій кар’єрі?

— Як не дивно, XXV з’їзд КПРС. Після мого виступу спочатку в Києві на урядовому концерті, а потім — у Москві для делегатів з’їзду, на який мене запросили Олександра Пахмутова та Микола Добронравов, до Києва зателефонували і запросили мої документи на присвоєння звання Заслуженої артистки.

— Чи стало присвоєння високого звання вашим утвер­дженням на естрадному Олімпі?

— Незважаючи на те, що була дуже молодою і недосвідченою, вже тоді вважала і сьогодні вважаю, що у порівнянні з тим, як звучали деякі наші зіркові співачки, я співала непогано. І мала всі шанси без творчих тортур, сліз, принижень, а винятково за професійним рівнем, бути учасницею таких урядових концертів. Адже ні для кого сьогодні не є таємницею, що тоді саме від участі в урядових концертах здебільшого залежала доля кожного навіть дуже талановитого митця. Але я ні на кого не тримаю зла. Бо переконана, що це мене не тільки загартовувало, а й завжди тримало у творчій формі. Звичайно, сьогодні вже не ті часи, але я нікому з молодих співачок не бажаю повторити мій шлях. Нині у нас багато виконавців, яких можна, чесно кажучи, назвати «ні риба, ні м’ясо»... До того ж надто багато оголених тіл. А для співака, як на мене, головне — голос і, звичайно, талант. Але у нас, на жаль, завжди лише щось одне — або голос, або тіло.

«Моя мета — навчити дітей чисто і професійно співати»

— Уже два роки у Чернівцях працює ваша школа вокалу для дітей...

— Ідея відкрити у Чернівцях власну школу вокалу виникла досить несподівано. Я багато років жила в Києві, встигла також попрацювати викладачем вокалу у Київському національному університеті культури та мистецтв Поплавського. І бачила дітей, які не знають, де пишеться нота «до» в нотному стані. Розмовляючи про це зі мною, мій син запропонував: «Чому б тобі у Чернівцях не створити іменну школу вокалу, тим паче що ти ж так любиш Буковину!». Я дуже перейнялася цією ідеєю, адже тут стільки талановитих дітей! Моя мета — навчити дітей чисто і професійно співати, аби вони не перевантажували свої голосові зв’язки, знали нотну грамоту. Єдине, чого я не вимагаю, це щоб вони копіювали мене, Ані Лорак чи Іва Бобула. Сподіваюся, що після закінчення студії, діти зможуть одразу прямувати у Чернівецьке музичне училище або в інший спеціалізований навчальний заклад. У найближчих наших планах — організувати гарний сольний концерт із вихованцями школи. Проте, на жаль, це не так просто — оренда залу та апаратури коштує великих грошей.

— Під завісу 2012 року ви провели у Новоселиці пісенний фестиваль молодих виконавців «Від Черемоша до Прута»...

— Моєю «рожевою мрією» було організувати в Чернівцях власний щорічний фестиваль. Я дуже хотіла, аби моя батьківщина, моє рідне село Маршинці, Новоселиця, мої земляки були причетними до такого масштабного пісенного дійства, де змагатимуться творчі люди, зокрема молодь. Взагалі–то, цим святковим пісенним дійством я хотіла відзначити 35–річчя своєї творчої діяльності. Саме нині виповнилася така поважна дата в моєму мистецькому житті.

«Тут я вдома»

— Нещодавно ви повернулися зі Сполучених Штатів Америки...

— Це не перше моє турне містами Америки. Ще у 1990 році разом з Олександром Злотником, Анатолієм Паламаренком, Віталієм Білоножком ми гастролювали там і, природно, що у мене залишилися зв’язки, друзі та навіть касети із записами. Адже тоді одна канадськая фірма уклала з нами контракт на ексклюзивне право випуску компакт–дисків і касет, які були реалізовані в Америці, Канаді, Європі та Австралії. Паралельно з роботою у ресторанах, ми взяли участь у фестивалях української пісні — «Глен спей» і «Союзівка», а відтак Олександр Пєсков запропонував взяти участь у концертах у Чикаго, Детройті, Рочестері, де я й цьогоріч виступала.

— Свій полудень віку ви також святкували у Лас–Вегасi?..

— О, є що згадати!.. Давно мріяла про це. Хотіла поїхати в Лас–Вегас — як зірка Голлівуду. Друзі влаштували гарний прийом. В італійському ресторані накрили бенкет на сто осіб, кухар шикарний пиріг спік — так ніхто не святкував, гарантію даю. Потім співала два концерти у Філадельфії для української діаспори, мала передачу на радіо в Нью–Йорку. Марік Кушнір усе організував. Він колись був барабанщиком у «Червоній руті». Зараз живе в Бостоні.

— У вас жодного разу не виникало бажання залишитися там?

— Ні! Я тут народилася, живу, 35 років працюю на сцені — розумієте, це дуже складно поміняти. Та я про це навіть і не думала.

— Сьогодні ви мешкаєте у Чернівцях. Як наважилися поміняти столицю на рідне місто?

— По–перше, на Буковині живуть мої батьки і син із дружиною. А по–друге, Київ для мене завжди був містом винятково для роботи. Співаку, як і кожній людині, потрібні комфорт і затишок. Саме у Чернівцях я це й відчуваю. Тут я вдома.

— А чого ви сама собі хочете побажати у день ювілею?

— Ви знаєте, мені Бог і батьки стільки всього дали, що головне — цього не змарнувати. І, як на мене, то вже прийшов час віддавати людям. Тому я намагаюся правильно чинити у житті, не гнівити Бога і не кривдити людей. А хотілося б ще трішечки щастя, і не тільки для себе, а й для своїх рідних, близьких. І, природно, хочу ще років «надцять» поспівати.

Марія ВИШНЕВСЬКА

ДОСЬЄ «УМ»

Лілія Сандулеса

Українська і молдавська співачка

Народна артистка України.

Народилася 28 лютого 1958 року у Маршинцях Новоселицького району Чернівецької області.

Багаторазовий лауреат міжнародних конкурсів.

Найвідоміші пісні з її репертуару: «Білі нарциси» (Г. Татарченко,
В. Крищенко), «Несу свій хрест»
(О. Гавриш, С. Галябарда), «Берег любові» (Г. Татарченко, В. Крищенко), «А липи цвітуть» (О. Гавриш, В. Гостюк), «Золоте весілля» (Г. Татарченко,
Ю. Рибчинський), «У долі своя весна»
(В. Івасюк, Ю. Рибчинський), «Вернись із спогадів» (В. Івасюк, Р. Братунь), «Там, де двоє зустрічаються» (О. Злотник, В. Крищенко), «Повік не одцвіте» (О. Яворик, В. Герасимов), «Птахи летять» (В. Шабашевич, І. Лазаревський)...