«Митрополит має піти!» — подібні заклики нещодавно розповзлися інформаційним простором. Це вже друга спроба випхати предстоятеля УПЦ МП, митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) на пенсію та протягнути креатуру патріарха РПЦ Кирила (Гундяєва).
Мабуть, першим, хто з таким «меседжем» знову вийшов на люди, був екстравагантний журналіст проросійського штибу, «православний атеїст» Олександр Чаленко. Але йому сам чорт не брат, бо Москва — мати. Потім долучилися різного покрою політологи. Нарешті «геніальну» думку озвучив у коментарі для інтернет–ресурсу РІСУ й шанований у Львові релігієзнавець, кандидат політичних наук Андрій Юраш.
То чому багаторічний глава Української православної церкви Московського патріархату має саме нині відрікатися від предстоятельського престолу? Може, є залізобетонні аргументи на користь того, що УПЦ МП та її пастві стане краще, якщо її полишить митрополит Володимир? Та ні. Виявляється, головний аргумент такий: від свого престолу у Ватикані відмовився Папа Римський Бенедикт XVI — саме час вчинити аналогічно й главі УПЦ МП. Тим паче був приклад із відставкою за станом здоров’я предстоятеля УГКЦ кардинала Любомира Гузара.
Що сказати на такі аргументи? На городі бузина, а в Києві дядько! Бо Католицька церква має одну традицію, а Православна — іншу.
Ватикан — церковно–адміністративний монстр із тисячолітньою традицією бюрократії. Там усе життя церкви закодифіковане, а воля Папи — єдиний закон. Це не православна демократія, та ще й в українських розбурханих реаліях.
Чи принесе користь Католицькій церкві відхід від справ Бенедикта XVI? З цього приводу навіть у середовищі її вірян існують великі сумніви. За таких умов доведеться почекати результатів і не поспішати радісно звертатися у бік католиків: «Вірною дорогою ідете, товариші», нав’язуючи модель відмови немічного пастиря від свого священного покликання як ідеальну.
Також необхідно стороннім оком придивитися і на експеримент зі зміною глави Української греко–католицької церкви. Наразі доводиться визнавати, що авторитет теперішнього верховного архієпископа Святослава Шевчука тримається передусім на авторитетові 80–річного кардинала Любомира Гузара, який усюди невтомно представляє його своєю довіреною особою. «Я не чарівник, я лише вчуся», — може нині повторити слова героя відомої казки владика Святослав.
Але існує й третій аргумент релігієзнавців за те, що митрополитові Володимиру треба піти з посади очільника УПЦ МП. Мовляв, своїм відходом він допоможе «дуже багатьом ієрархам у власному середовищі зорієнтуватися за нових реалій і проводити реалістичну політику, а не гратися в кулуарні інтриги, які нічого спільного не мають з благом православ’я в Україні, а розраховані лише на зайняття більш вигідних позицій напередодні неминучих змін у цій церкві», — цитата з розмірковувань Андрія Юраша.
На таке, звісно, можна було б сказати, що поганий мир кращий за хорошу війну, але є конкретніші аргументи.
По–перше, хочеться це комусь чи ні, але на сьогодні саме митрополит Володимир є гарантом стабільності та поміркованого курсу в середовищі УПЦ МП. Лише його особистий авторитет утримує внутрішню боротьбу в середовищі цієї конфесії, пригальмовує амбіції деяких владик. Вони розуміють: на його хоч і кволий, але впевнений голос зорієнтована переважну більшість простих віруючих УПЦ МП. Тому єпископськими інтригами справу не розв’язати.
Багато що прояснилося після минулорічної невдалої спроби «закопати» митрополита Володимира живцем, коли той перебував у лікарні. Це дотумкали навіть у білокам’яній. Митрополит одним своїм тихим словом, сидячи на інвалідному візку, зміг поставити на місце гонорових владик, які забули страх Божий і за партитурою Москви майже провели церковне ГКЧП. Спроба ганебно провалилася.
Ініціювання відставки з киванням на приклад Бенедикта сприймається з натяжкою хоча б і через те, що досвід керування церквою у митрополита Володимира втричі більший, ніж у Йозефа Ратцінгера. А це, погодьтеся, багато чого варте.
І, певно, якби митрополит вважав, що для блага Церкви було б краще піти, — він пішов би.
Навіть багаторічний опонент митрополита Володимира, Патріарх Київський і всієї Руси–України Філарет (якого важко запідозрити у невірності ідеалам автокефалії) у час, коли частина оточення предстоятеля УПЦ МП безсоромно «здала» його, публічно молився за здоров’я очільника іншої конфесії. І Господь дав митрополитові здоров’я. Певно, не для того, щоб він потішив своїх ворогів і подав у відставку.
Маємо ще одну цікаву деталь. Якщо минулого року проти свого предстоятеля виступали передусім численні будівничі гундяєвського «Русского міра» із середовища УПЦ МП, то тепер за відставку Володимира ратують і деякі з тих діячів, що називаються симпатиками автокефалії і часом позиціонують себе вірянами УПЦ Київського патріархату. «Екстреми ся стикають», — писав колись великий Іван Франко. Чи вони відають, що творять, чи їх використовують «у темну»?
Обізнані експерти не можуть не знати, що в разі відходу митрополита Володимира до влади в УПЦ МП прийдуть або стара, ще радянська, гвардія, яку персоніфікують сумної слави митрополити — Одеський Агафангел (Саввін) і Донецький Іларіон (Шукало) або, ще гірше, Москва проведе молодшого «прагматика», котрий буде говорити одне, а сам вишикує УПЦ МП у рівненькі колони і перетворить на пересічний митрополичий округ Російської православної церкви. Загальновідомо, що автономістське крило в середовищі УПЦ МП не настільки потужне, щоб перемогти в нерівній боротьбі з Москвою.
Характерно, що коментатори обох згаданих мастей не лише вимагають відставки митрополита Володимира, висуваючи як аргумент його немічність, а й зосередилися на дискредитації найближчої до глави УПЦ МП людини — архієпископа Олександра (Драбинка). Достатньо згадати, що саме він зумів почати діалог УПЦ МП iз Київським патріархатом. Нині ж його критикують за інтерв’ю, в якому, бачте, мало патріотизму та щось сказано не так, як комусь хотілося.
Автора цих рядків важко запідозрити в палкій прихильності до УПЦ МП. Я ще з початку 90–х років послідовно критикував її керівників за малоросійство та прислужництво Москві. Написавши книгу «Без догмату. Релігійні магістралі», я навіть був «номінований на анафему» (згадую подання керівниці Собору православних жінок України Наталії Вітренко та Союзу православних братств). Але тепер стверджую, що все пізнається в порівнянні і відхід митрополита Володимира на спокій означатиме узурпацію керма УПЦ Московського патріархату промосковськими яструбами в єпископському облаченні та прискорення стахановськими методами розбудови утопічного «Руського міра». Це призведе до початку нової хвилi міжконфесійної боротьби в Україні — можливо, більш жорсткої, ніж на початку 1990–х.
Не треба бути пророком, щоб знати: спецслужбам Росії вигідне загострення ситуації в нашій країні, адже це може призвести до повного її ослаблення. То на чий млин ллєте воду, панове?
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
