«Рідне село» — перший у Криму музей пiд вiдкритим небом. Фото Г. Терещенка.
Проїжджаючи центральний Крим, неподалiк старовинного Бахчисарая ви побачите незвичайну картину: серед древнiх скель, у невеличкiй затишнiй долинi, нiби якесь чарiвне диво, з’являється... українське село давнiх–давнiх часiв. Я вiдразу ж згадав радянський фiльм «Вечори на хуторi поблизу Диканьки». Здавалося, ще мить, i поблизу хат, бiля криницi–журавля з’являться безсмертнi персонажi Гоголя. Зазвучить голос коваля Вакули i срiбний смiх його коханої Оксани, застрибають вареники до рота козака Пацюка, закрутить хвостом шкiдливий чортяка. Може, знiмається якась нова версiя безсмертного Гоголя i ви бачите майстерно виконанi декорацiї? Та все виявляється навдивовиж реальним, справжнiм. Господарі цього українського куточка в серці Криму — Тетяна й Олег Потапови, саме завдяки їхній ініціативі й старанням з’явився скансен «Рідне село».
...У 2004–му Тетяна й Олег Потапови познайомилися з вiдомим українознавцем Василем Скуратiвським. Вiн подарував подружжю свої книги «Русалiї» i «Святвечiр». Прочитавши їх, Тетяна i Олег захопилися iсторiєю та культурою українського народу. Мати Тетяни — українка з полiського села, її бабуся Варвара завжди розмовляли рiдною мовою. До того ж бабуся спiвала в церковному хорi, дуже поважала i знала народнi звичаї та обряди. Не дивно, що передачi Тетяни про українську iсторiю та етнографiю (вона була автором i ведучою) мали незмiнний успiх серед глядачiв севастопольського телебачення. Чому севастопольського? Тетяна Потапова та її чоловiк Олег — морський офiцер, капiтан II рангу — провели кiлька десяткiв рокiв у цьому чудовому мiстi. Проте плекали вони вже давно одну заповiтну мрiю...
Народилася вона пiсля того, як це севастопольське подружжя дiзналося про трагiчну i величну долю Євгена Адамцевича. Багато з нас одразу i не згадає, хто це такий. І лише почувши знаменитий «Запорiзький марш», який написав Адамцевич, шанобливо поставиться до його пам’ятi.
— Одного разу, — згадує Тетяна, — ми з Олегом проїжджали машиною повз кримське село Холмiвка. Увагу привернуло те, що тут поруч знаходилися мусульманське i християнське кладовища. Вирiшили подивитися, а що ж за люди мешкали колись у Холмiвцi? І раптом знайшли могилу добре знаного колись кобзаря Євгена Адамцевича. Менi одразу пригадалася розповiдь мого батька Геннадiя Ванєєва — народного депутата Верховної Ради I скликання вже незалежної України. Батько був iсториком, доктором наук, професором. «Коли приймали Декларацiю незалежностi України, — розповiдав вiн, — звучав «Запорiзький марш». Цей марш був такої духовної сили, в ньому вiдчувалася така гордiсть автора за Україну, її славну iсторiю, що в мене частiше забилося серце. Це надзвичайно талановитий твiр!».
Коли ми з Олегом iшли до незнаної тодi ще могили Адамцевича, нас нiби штовхала якась сила саме в тому напрямку. Пiсля повернення додому ми прочитали все, що можна було дiзнатися про цього кобзаря, — енциклопедiї, архiвнi матерiали, iнтернет. І багато дiзналися про незвичайну, трагiчну i величну долю цього українця.
Сам вiн був iз Лубен. Коли йому виповнилося три роки, вiн ослiп вiд вiспи. Та обдарований хлопчик швидко навчився грати на рiзних музичних iнструментах. В одинадцять рокiв Адамцевича вiддали до школи обдарованих дiтей. Та ще раніше вiн чув гру видатних кобзарiв того часу i потiм створив свою, оригiнальну, манеру гри на цьому воiстину народному iнструментi. «Якщо бути ближче до правди, — уточнює Тетяна, — то вiн грав на звичайнiсiнькiй чернiгiвськiй бандурi — в його часи бандуру часто називали кобзою. Цього творця українського епосу я назвала б українським Гомером».
Попри свою фiзичну ваду, розповiдали його близькi та знайомi, Адамцевич сам рубав дрова, навiть викопав льох. Сам голив собi голову.
Останнi роки життя український Гомер провiв у селi Холмiвка — вiн переїхав туди до дочки. Там Адамцевича, який помер у 1971 році, й поховали.
А тепер повернімося до зустрiчi Тетяни й Олега з Василем Скуратiвським. Тетяна розповiла, що пiд враженням книжок вiдомого українознавця замислилася: адже ми не з’явилися нiзвiдки, просто з неба... Тому вiдновлення зв’язкiв зi своїми пращурами, їхньою iсторiєю, культурою стало не просто предметом вивчення минулих часiв, а, швидше, духовною субстанцiєю.
Колись батько–iсторик казав доньцi: «Хто не знає своїх традицiй, той не вартий майбутнього!». Подружжя вирiшило створити перший у Криму музей пiд вiдкритим небом. Було знайомство з рiдкiсною iсторичною лiтературою, багатомiсячнi сидiння в архiвах, вивчення книг Драгоманова, Огiєнка, Вовка.
А потiм почалися пошуки мiсця, де мав з’явитися музей. Крим багатий своєю природою, краєвидами. Подружжю Потапових хотiлося чогось особливого, щоб сама природа дихала величчю тисячолiть. Пошуки тривали кiлька мiсяцiв i нарештi сталося — вони знайшли омрiяний чарiвний куточок неподалiк села Червоний Мак, уславленого в радянськi часи своїми садами i виноградниками. Прибутки мiсцевого радгоспу становили свого часу 6—8 мiльйонiв карбованцiв на рiк. До Бахчисарая якихось 20 кiлометрiв. А це —старовинне татарське мiсто, де завжди багато туристiв. У сивi прадавнi часи тут мешкали скiфи, готи, греки–колонiсти, потiм виникла могутня християнська держава Феодоро. Неподалiк музею просто неба розташоване древнє печерне мiсто Іскi–Кермен. Із сторожової гори нашi пращури спостерiгали, чи не наближаються чужинцi. У разi небезпеки запалювали вогнище, i тодi люди, що працювали внизу, ховалися в долинi за неприступнi фортечнi мури.
Крiм дослiдження архiвних матерiалiв, iсторичної лiтератури, подружжя вiдвiдало численнi музеї рiзних мiст України. Тетяна i Олег оволодiли дiйсно фундаментальними знаннями української iсторiї та етнографiї.
— Тетяно, як вам вдалося подолати тi труднощi, якi, без сумнiву, виникали на шляху вашої мрiї?
— Насамперед сердечна дяка депутатам селищної ради Червоного Маку. Вони повiрили в нашу iдею й дали зелене свiтло. Бiля гiрської рiчки, де зараз розташовано музей, були руїни комунальної власностi. Не було анi даху, анi вiкон i дверей. Та все це можна було вiдновити. Наступний етап був складнiший — вiдведення земельної дiлянки. Ми звернулися зi своєю iдеєю до голови адмiнiстрацiї Бахчисарайського району Ільмi Умерова. Вiн зiбрав велику групу керiвникiв, серед них були архiтектори. Нас вислухали i швидко схвалили проект. Цi люди добре знали: чим бiльше в Криму буде реалiзовано подiбних задумiв, тим бiльше можна буде казати про iнтеграцiю культур народiв, якi населяють Кримський пiвострiв. У Бахчисарайському районi вже є музей — татарський дiм. Ми з Олегом створили перше українське село. Ще у 2005 роцi Кабiнет Мiнiстрiв Криму прийняв постанову про побудову 25 етнографiчних сiл. Та її не було реалiзовано за рiзних обставин...
— Тетяно, це просто чудово, що вам з Олегом зустрiлися такi люди. Але створити музей просто неба тут, у центрi Криму... А фiнанси, а безлiч етнографiчних експонатiв, якi я бачив? Та й безлiч iнших проблем.
— Ми з Олегом вклали в нашу мрiю всi сiмейнi кошти. Батьки допомогли. А ще творчi та звичайнiсiнькi люди з рiзних куточкiв України. Мама передала нам предмети побуту, рушники полiського краю. Деяким речам — по 100—150 рокiв. Ранiше їх передавали у спадок як оберiг. Усi знайшли своє мiсце. Зараз ми знаходимося у великiй свiтлицi однiєї з музейних хат. Тут фактично всi речi подарованi нашими вiдвiдувачами. Приїжджають повторно: вiдкривають валiзи i дiстають керамiку, рушники, старовинний одяг. Бачите, ось тут у нас петрикiвський розпис. Ми щиро вдячнi Наталi Рибак та її колегам iз Петрикiвки, котрi щолiта приїжджають, щоб провести безплатно для дiтей майстер–класи з петрикiвського розпису. Для нас приїжджає народний артист України Роман Гринькiв. Вiн також проводить майстер–класи для дiтей — вчить грi на бандурi. Один чоловiк iз Бельбекської долини, тут неподалiк, за один день пройшов усi майстер–класи. Коли ми з Олегом запитали, а чому вiн так усiм цiкавиться — i писанкою, i петрикiвським розписом, i розписом на тканинi, i лозоплетiнням, то вiн вiдповiв: «Те, що я побачив у вас, я не бачив нiде. У мене вже солiдний вiк i немає часу на повiльнi танцi».
Є в Косовi комбiнат народних художникiв. Там працює художниця Люба. У Пироговi я познайомилася з нею. Приїхавши сюди, вона була просто шокована. Написала в книзi вiдвiдувачiв: «Коли я з колегами приїхала до музею пiд Бахчисараєм, у мене був шок. Ми побачили українство не комерцiйне, а те, що вiдчуваєш усiм серцем!». Люба з колегами подарувала нам ужитковi предмети старовинного побуту — костюми, лiжники, ковдри, керамiку. Цей дарунок ще бiльше надихнув нас: ми на правильному шляху. У нас часто бувають шкiльнi екскурсiї з усього Криму. Ми пояснюємо дiтям: оце вишивання Захiдної України, а це полтавське, чим вони вiдрiзняються і чому намисто з Івано–Франкiвщини зроблене з глини...
Цiла хата в нашому музеї присвячена гуцульськiй культурi. Гостi з того регiону подарували нам дуже рiдкiсне видання «Вiрування гуцулiв на цiлий рiк». Я — професiйний фiлолог, i змогла призвичаїтися до їхньої специфiчної мови. Коли порiвнюю народну культуру рiзних регiонiв України, отримую величезну насолоду. Можливо, це стане матерiалом моєї майбутньої книжки–монографiї.
— Тетяно, я бачу, що всi вашi хати–експонати справжнi?
— Так. Першу хату ми перевезли з села Стовпне — це Полiський район. Іншi — з Житомирської областi, поблизу Бiлорусi. Ми їх розбирали, помiчали кожну колоду — щоб можна було зiбрати пiсля переїзду. Хатам далеко за сто рокiв. Вони ще постоять для наших нащадкiв, адже ранiше для будiвництва дуже широко використовували дуб. А збирали хати на новому мiсцi майстри зi знаменитого Вилкова на Одещинi.
Можна нескiнченно пiзнавати свiт, коли є бажання. До нас приїжджають дiти асфальту: вони не знають, як печуть хлiб. Ми їм показуємо, як ранiше це робили в селах — на капустяному листi. Адже в нас у кожнiй хатi — дiюча пiч. Дiтлахи радiють, коли вперше бачать рушники, що передавали у спадщину, коли дiзнаються вiд нас, що в старi часи з розпущеним волоссям не можна було брати воду з криницi. Це вважали великим грiхом. А якi дiти безпосереднi, коли ми даємо мак, щоб вони обходили криницю i обсипали його навколо. За легендами, вiдьми, якi збираються випити все джерело, дуже люблять мак. Збираючи його по зернинцi, вони так забуваються, що коли заспiває пiвень о 4–й ранку, їм треба летiти. Коли дiтям починаєш розповiдати за Скуратiвським (ось кому треба поставити пам’ятник!), слухають, немов зачарованi.
На територiї музейного комплексу з’явилася зграйка дiтей — вони приїхали зi школи «Таврида». Екскурсiї тут бувають одна за одною: музей полюбляють i дорослi, i дiти. Приїжджають iз рiзних куточкiв України i не лише... Роль екскурсоводів виконує подружжя, та ще й як майстерно! Я в цьому переконався. Сьогоднi ж екскурсiю веде Олег Потапов, капiтан II рангу. За радянської доби служив на Далекому Сходi. Потiм — у Севастополi. Зараз моряк у вiдставцi, але це слово так не пасує Олеговi Івановичу! Море — це як перша любов, а друга — ось вона, справа музейна. Колишнiй морський офiцер знає iсторiю України, її культуру, етнографiю — дай Боже нам так iз вами! Дiти з захватом слухають Олега.
Але є ще один секрет, чому школярі так люблять скансен «Рідне село». Як пояснив один із учнів: «Тут дозволяють торкатися до всього руками. А в iнших музеях — нi».
— Коли ми дiзналися про таку драматичну i таку величну долю Євгена Адамцевича, то вирiшили поставити тут, у нашому музеї, йому пам’ятник — як символ кобзарського мистецтва. Макет — перед вами. Створив його вiдомий скульптор Олександр Жолудь — член Спiлки народних майстрiв України. Вiн працював на Хортицi, вiдновлюючи козацьку iсторiю. Проект пам’ятника Адамцевичу нам сподобався. Та як його реалiзувати? Це питання... Ми не стукали нi в якi дверi: наше життєве кредо — нiчого нi в кого не просити. Тому що в сильних не просять — вони самi дають, якщо хочуть... Ми будемо щиро вдячнi, якщо хтось зробить посильний внесок. Може, хтось захоче окультурити це мiсце квiтами, а хтось допоможе матерiалами. Адже Євген Адамцевич — наша нацiональна гордiсть, наша героїчна iсторiя.
Незважаючи на найгарячішу пору року — і за температурою повітря, і за зайнятістю аграріїв — ціни на продукти не зменшуються. У чомусь винні погані погодні умови на початку посівної. >>
Дендропарк у селі Ходаки Коростеньського району Житомирської області з’явився в 1979 році на місці колишньої пустки. >>
У Черкасах оголошено про збір підписів під петицією до міської влади проти встановлення в обласному центрі стели «Я люблю Черкаси». >>
Найшвидше впоралися з локалізацією та ліквідацією пожежі рятувальники Херсонщини. Пожежникам удалося за лічені години загасити полум’я, що спалахнуло на території Первомайського лісництва ДП «Каховське лісове господарство». >>
Три дні поспіль на батьківщині Богдана Хмельницького тривав Всеукраїнський фестиваль нескореної Nації «Холодний Яр», на якому зібралися патріоти України від заходу до сходу. >>
Минулими вихiдними у Черкасах відбувся «Грінфест 2016». Це традиційний екологічний фестиваль, який проходить четвертий рік поспіль у міському парку «Сосновий бір» на дніпровських схилах. >>
