«На писок я — тризубий, у паспорті — москаль!»

Лінія долі Станіслава Щербатих часто самотужки вигиналася такими екстрiм–зигзагами, що дух захоплювало, а він ще більше, з власної волі, приперчував, як здавалося, прісні будні — оголені нерви барда завжди мали перебувати у надчутливій формі. «Пісня — це творчість абсолюту, з нею почуваєш себе незалежнішим», — афористично явилось йому незадовго до завершення земного життя. Цей особливий статус свободи — як щеплення проти вірусу сервільності. «Ніяк не світить бардам стати придворними скоморохами! — резюмував він. — Так само, як не можна уявити придворного кобзаря часів цариці Катерини. Тому не було в Союзі й довго ще не буде в Україні «Заслуженого барда Республіки».

«Замість підтримки — заздрість і тупе роздратування»

Де вже там «заслуженого»! Його імені немає ні на офіційному сайті рідного алтайського містечка Алейськ, де згадуються народжені там менш яскраві особистості, ні серед знаних людей, пов’язаних з Івано–Франківськом. В обласному центрі Прикарпаття Станіслав прожив майже півстоліття, прославив його на весь діаспорний світ і знайшов на тутешній околиці, в Дем’яновому Лазі, вічний спочинок.

Про декого з «придворних» за сприяння можновладців великими накладами виходять у світ глянцеві книжки–життєписи, на їх честь проводять конкурси й засновують премії, на згадку ж про Тризубого не спромоглися навіть встановити меморіальну дошку на облізлому будинку №45 по вулиці Василіянок, де він мешкав. Удова Станіслава Марія Щербатих спробувала було замість ветхої дерев’яної веранди прибудувати у дворі трохи просторішу цегляну і створити кімнату–музей Тризубого Стаса. Та ба, сусіди потягнули її до суду, пригрозивши штрафом у 12 тисяч гривень нібито за самочин­ство, хоча міськвиконком ще 23 січня 1998–го дав дозвіл на прибудову.

Судова тяганина з’їдає рештки ентузіазму й здоров’я Стасової дружини, котру впродовж кількох останніх років ще й невідступно переслідує важка недуга. «Раніше думала, що адекватно сприймаю реалії життя, та виявилося, що я, наївна, видавала бажане за дійсне, — зітхає пані Марія. — У намаганні зробити добру справу, облаштувати меморіальний музей я зіштовхнулася з нікчемними чиновниками й сусідами, яких завжди сприймала за порядних людей. Замість підтримки — заздрість і тупе роздратування. Як це підкошує, вбиває, як це нестерпно боляче усвідомлювати».

«Тітка стала земним ангелом–охоронцем»

Із малих літ майбутнім культовим українським бардом Тризубим Стасом, за словами його дружини, опікувалася тітка Марія Антонівна. Вона стала для нього справжнім земним ангелом–охоронцем. Тітка першою з великої родини Щербатих, корінних мешканців Алтаю, поїхала освоювати далеку й трохи лячну непокірним українським духом післявоєнну Галичину. Через серйозне дитяче захворювання тітка мала одну ногу коротшу за другу, тому носила спеціальне взуття, в якому важко було витримувати суворі сибірські зими. Тож після закінчення Томського медінституту молода лікарка–фтизіатр Марія Щербатих попросилася в тепліші краї. Так опинилася на Прикарпатті й невдовзі душею приросла до тутешньої чарівної природи й волелюбних людей.

Коли в її сестри Анни на Алтаї народився син, ім’я йому довго не вибирали — назвали Станіславом на честь прикарпатського міста, яке згодом, у 1961–му, перейменували на Івано–Франківськ. По той бік Уралу Станіслав Щербатих жив недовго — ще малюком після батькової смерті він із матір’ю, сестрою і братом переїхав до тітки в Західну Україну.

Лікарка із Сибіру Марія Антонівна не тільки добре «вписалася» в галицьке середовище, а й поріднилася з активним носієм ідей національно–визвольної боротьби українців. Вона вийшла заміж за Якова Попадюка, колишнього вояка УПА, котрий відбув у Воркуті 10–річне ув’язнення. Мабуть, і перші зерна формування у Станіслава Щербатих українського світогляду, національно–патріотичного духу, що проросли згодом феноменом Тризубого Стаса, засіяв не інакше як завзятий вуйко Яків. З ним хлопець, за спогадами родичів, провів не один десяток днів спілкування.

«Чорні кучері, біла сорочка і великий букет троянд»

«Зі Стасом, а точніше Славиком, як тоді називали його друзі, я познайомилася в кримському Судаку, де Львівська залізниця мала свою базу відпочинку, — пригадує дружина Марія. — На той час я жила у Львові і працювала на заводі будматеріалів, що належав залізниці. Наша перша зустріч була надзвичайно романтичною і цікавою. Він запросив мене на морську прогулянку до Ялти. Пояснив, що для фільму йому потрібно відзняти з катера краєвиди морського берега. Це було сказано так щиро й просто, ніби ми знали одне одного давно. І ми поїхали. Разом нам було настільки цікаво, що й не помітили, як промайнув день...

Згодом після повернення додому Стас щонеділі приїжджав до мене на побачення, переважно зранку. Я зустрічала його на пероні Львівського вокзалу. Втомлений після нічної «веселої» праці музиканта в ресторані, він зістрибував зі сходинок поїзда, і я бачила, як чорні кучері, біла сорочка і щаслива усмішка наближалися до мене, зливаючись із великим букетом червоних троянд...

Стас віртуозно володів не тільки гітарою, а й фотоапаратом, кінокамерою. До фанатизму закоханий в анімацію, він захоплено створював сюжети, тексти, музику до мультфільмів. Міг працювати цілодобово, лише з перервами на обов’язкову каву. Найвідоміші з його мультиків — «Сашкова чайка» (отримав бронзову нагороду на міжнародному фестивалі «Кіномарина–75»), «Сонечко, бульдозер і я», «Верблюди», «Пігмаліон», документальні фільми «Людина і нафта», «Проводи на полонину».

«Як українка я щиро раділа Стасовим знаковим перемінам»

«Стаса як людину багатогранно обдаровану цікавив творчий світ у всьому його розмаїтті, — продовжує пані Марія. — Він успішно реалізував себе як художник–оформлювач, фотограф, художник–мультиплікатор, режисер, поет, прозаїк, драматург і, звісно ж, музикант. Захоплювався вивченням мов, зокрема італійської та польської. Непогано володів англійською, а українською думав і спілкувався на рівні етнічного українця.

Наш переїзд з Івано–Франківська до Києва 15 лютого 1997 року мав кілька причин, одна з яких — досить делікатна. Як талановитий митець Стас вирізнявся з–поміж прикарпатських колег, а це, чого гріха таїти, викликало неоднозначну реакцію деяких місцевих чи містечкових патріотів. Хоча Стас і став українцем по духу, патріотом, та творче коло галичан не завжди, м’яко кажучи, вважало його своїм. І цьому було пояснення. Коли українець сміється над своїми недоліками — то одне, а коли «москаль», навіть якщо він духом вищий за того ж «етнічного» українця, — то зась! А Стас ще до розвалу Союзу натхненно співав «Гудбай, компартія», «Повний абзац», «Тато Карло» (насмішка над Карлом Марксом).

Я щиро підтримувала Стасове прагнення писати й співати свої пісні. Мені були до болю знайомі солодкі муки творчості, адже ще в шкільні роки мала, як тоді казали, «грубий зошит» власних віршів. А коли Стас почав співати українською, зрозуміла, що йому болить доля мого народу, і я як вдячна українка щиро раділа цим знаковим перемінам у ньому і, до певної міри, сама відчувала себе співавтором його творів, пропускаючи кожну пісню крізь своє серце».

«Світле слово «націоналіст»

Не менш значимим від творчих вершин Станіслава Щербатих було його навернення до України. Це феноменальне явище має авторське пояснення. «Я — росіянин, батьки — росіяни, школу закінчував російськомовну, середовище теж мав відповідне, — якось зізнався він. — «Суцільна українізація» і тотальне перевтілення росіянина в Тризубого Стаса відбулися з двох причин. Першою була Марія. Відразу після одруження і довгі роки по ньому ми чимало їздили з нею на її батьківщину — до невеликого села Молотова, що в Жидачівському районі на Львівщині. Погодьтеся, що за 12 років можна багато чого побачити, багато про що довідатися. Потрохи змінювалися погляди, світогляд, оточення. Мені стали ближчими і місто, в якому я прожив 27 років до одруження, і українці, яких я почав бачити не «збоку», а зсередини. Практично я сам став українцем за ці 12 років. Другою причиною була політична атмосфера — в повітрі пахло перемінами, відбувалося якесь піднесення. Це був переддень Ренесансу, а сам він, як бомба, вибухнув для мене на першій «Червоній руті» в Чернівцях. Розвал Союзу, незалежність України — це вже було пізніше і не так вразило, як вересень 89–го. Люди настільки тягнулися до живої води духовності, що неможливо було тим не перейнятися. Саме тоді я зрозумів, що слово «націоналіст» має світле і святкове забарвлення, бо бачив радісні посмішки, відкриті душі — довгоочікуване cвято нації».

Замість післямови

Син Станіслава та Марії Щербатих Володимир із дружиною та маленькою донькою мешкає в Києві. Спеціалізується він на журнальній вер­стці та дизайні. За роботою і щоденними клопотами Володимиру не часто вдається навідатися до мами в Івано–Франківськ. Тож самотність і спогади приходять нині до пані Марії найчастіше. Ще рятується віршами. Буває, вже далеко за північ на папір лягають зболені рядки:

Відчиняю кватирку ночі,

запрошую думи у гості,

частую кавою, чаєм — чим маю

і плету мереживо спогадів

із любові, розлуки...

Складаю у кошик смутку,

загортаю в молочний ранок

і відпускаю

туди, за обрій самоти,

туди, де їх чекають,

туди, звідки у снах приходиш

Ти...

ДО РЕЧІ

Чому Тризубий?

Про «тризубість» Станіслава Щербатих ходило кілька версій. Сам бард у спогадах «Як це було» розтлумачив: «Я запізнювався на концерт у Самборі (йдеться про 1989 рік. — Авт.), але все–таки ­встиг, прибігши до «гримерки» за дві хвилини до початку. Гітарист гурту «Гроно» Ігор Шабловський зу­стрів мене окликом: «О! Тризубий Стас прийшов!». (На нього, мабуть, вплинули рядки з моєї пісні: «На писок я — тризубий, у паспорті — москаль!»). Як би там не було, а після самбірського концерту «Тризубий Стас» до мене приклеївся намертво. Але журналістам я завжди по–різному відповідав на запитання «Чому Тризубий?». Інколи казав, що в мене один зуб на партію, другий — на комсомол, а третій — на профспілки. Іншим говорив, що «Тризубий» — найточніший переклад російського «Щербатый». До речі, я і зараз вважаю, що це — правда. Одним словом, вигадував».

ДОВІДКА «УМ»

Станіслав Іванович Щербатих
(сценічний псевдонім Тризубий Стас)

Народився 24 лютого 1948 року в місті Алейськ Алтайського краю. У півторарічному віці з сім’єю переїхав до Івано–Франківська. Музичну освіту здобував приватно. На перших порах працював музикантом у ресторані. Ставши сім’янином, разом із дружиною Марією два роки підкоряв Камчатку, де працював художником, фотографом, директором Будинку культури. Там же в молодого подружжя народився син Володимир.

Станіслав — автор трьох сотень пісень та понад тисячі коротких анімаційних фільмів, опери «Корова Середа», фантастично–кримінального роману «Нічия земля», низки оповідань. Лауреат фестивалів авторської пісні «Оберіг» (Гран–прі), «Білі вітрила», дипломант першої «Червоної рути».

Помер Станіслав Щербатих 24 січня 2007–го в Києві від третього інсульту у 58–річному віці. Похований на меморіальному кладовищі Дем’янів Лаз поблизу Івано–Франківська.

СЛОВО ПРО НЬОГО

Володимир Цибулько,
український літератор і політик:

— Станіслав Щербатих був людиною, яка всім доводила, що українці — не проста нація і потрібно зробити якийсь крок, аби тебе поважали у світі. Говорять, що його діяльність — це компенсаторика, спрямована на спокутування Росією свого гріха перед Україною. Насправді це не так, просто ця людина завжди гостро відчувала несправедливість і боролася з нею.

Як художник він був універсалом, і його універсалізм ішов на те, щоб заповнювати порожнечі в художньому просторі. Не було авторських пісень — він робив. Не було аматорських мультиків — він робив їх. Усе життя Стас присвятив тому, що робив те, чого не вистачало. Така, напевне, місія великих людей у депресивній культурі.