Без надії, а сподіваємося

63–й Берлінський кінофестиваль добігає кінця. В суботу у Berlinale Palast, грандіознiй спорудi, вибудуванiй, як відомо, біля колишньої Берлiнської стіни, відбудеться закриття фестивалю, на якому і буде вручено нагороди великого журі. Прогнози — рiч дуже непевна. Скажу тільки, що у рейтингу критиків, чиї оцінки оприлюднює авторитетний журнал Screen Internationale, попереду два фільми — чилійський «Глорія» та румунський «Поза дитини»...

Художника кожен може образити

Одна з очевидних подій фестивалю — показ фільму «Закрита завіса» опального іранського режисера Джафара Панахі. Як відомо, два роки тому його засудили до шести років ув’язнення, а ще двадцять — заборонили працювати в кіно. Усе тому, що режисер підтримав опозицію, наважився критикувати чинного президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада. Протести міжнародної громадськості (а Берлінський фестиваль — один із найрішучiших протестувальників) привели до того, що режисер нинi не в тюрмі, а вдома, під домашнім арештом. Бранець зробив фільм, не виходячи зi свого заміського будинку, який знаходиться на березі Каспійського моря. Зробив не сам, а з товаришем, сценаристом і режисером Камбозією Партові. Вийшло те, що колись називали символістською драмою, — тут усе працює на наскрізну метафору. Її зміст: митця неможливо замкнути в якомусь глухому просторі, навіть якщо він цього хоче. До нього все одно з’являються його матеріалізовані (й нематеріалізовані) образи, персонажі... Отож він вільний і може, як у фіналі стрічки, сісти на авто й поїхати собі геть (чи не загравання з режимом, уже подумалось декому).

Головні ролі грають сам Партові (письменник) і дуже красива актриса Маріам Могхадам (дівчина, що поселяється в домі). А ближче до завершення фільму в ньому з’являється Джафар Панахі (аплодисмети в залі), і все випрозорюється у «фільм про фільм». Доволі скромний, треба сказати, та й як інакше могло бути за таких умов?

Важко сказати, чи потрапила б стрічка в конкурсну програму Берлінале, якби не скандал навколо режисера. Одначе можна це питання поставити й інакше: а чи зробив би Панахі картину такого рівня, якби у нього не були зв’язані руки? Колись Станіславський примушував своїх акторів на репетиціях сидіти на руках, аби мінімізувати найпростіші рішення. Так то ж на репетиції...

Зранку, в день показу, була невелика протестна демонстрація журналістів. Офіційний показ фільму Панахі та Партові в Berlinale Palast відбувся урочисто. Звісно, самого Панахі не було, на сцену, уже по закінченні, вийшли Партові та Маріам Могхадам. У залі був присутній міністр культури Німеччини, що підкреслило значущість події. Овації, дехто піднімається і аплодує стоячи. Одначе таких не більше десяти–п’ятнадцяти — німці все ж народ стриманий. А оцінки критиків — доволі скромні. Політика політикою, а мистецькі критерії — передусім.

Зима тривоги нашої

Але іноді митці йдуть із кіно самі. Недавно про це заявив американець Стівен Содерберг: мовляв, працюватиму в театрі, на телебаченні, ну вас із вашою великою індустрією — всю кров уже випили. Ну... в нас Михайло Поплавський уже літ десять «іде» з естради — іде собі та йде, а всі за тим процесом спостерігають. Побачимо, чи знайомий режисер із досвідом Михайла Михайловича.

Нова картина Содерберга «Побічні ефекти» (Side effects) справляє враження авторської втоми. Ну надто вже тягомотно. Героїня актриси Руні Мара дочекалася чоловіка з в’язниці, одначе хвилювання далося взнаки. Звернулася до лікаря, а той приписав психотропні ліки. Від яких у молодої жінки «поїхав дах». Настільки, що й самого коханого чоловіка ножакою на той світ спрямувала (краще би сидів у тюрмі, бідолашний). Довести причетність ліків до злочину практично неможливо. Та психіатр, якого грає зірковий актор Джуд Лоу, береться довести... І перемагає (в американському кіно не прийнято, аби герой, та ще й якого грає зірка, програвав; за що ж тоді глядачі грошики в кінотеатр однесли?). Напевно, Содерберговий фільм буде в українському прокаті, і ви зможете самі перевірити, чи справді так млосно триває ця історія, результат якої передбачаєш уже за півгодини перегляду.

Проблеми зi здоров’ям жінки виникають і у фільмі боснійця Даніса Тановіча «Епізод з життя залізного злодюжки». Назіф та Сенада мають двох маленьких дітей, але — ні грошей, ні роботи. Назіф хіба що металобрухт збирає по околицях. А в Сенади нова вагітність, жахливий біль і діагноз: плід в утробі вже мертвий. Потрібно термінове втручання лікарів... Одначе в лікарні приголомшили як сумою (500 євро), так і рішенням: без грошей робити нічого не будемо. Діставайте гроші, інших варіантів немає. А загроза сепсису величезна — гниття плоду вже почалося. Як і гниття системи, для якої здоров’я матері і дитини — нiщо.

Картина розвивається повільно, знято її в суто документальній стилістиці (навіть виконавці головних ролей мають такі ж імена — Назіф і Сенада). Майже ніяких акцентів. Окрім одного — щоразу за вікном авто постає комбінат, який димить щосили. Гроші він вочевидь заробляє, той комбінат, от тільки кому і на які цілі? Пейзаж надто знайомий і для нас, особливо жителів центру та сходу України. А тому поміняй імена персонажів і мову їхнього екранного спілкування — й навряд чи хто помітить зміни...

Попри простоту подієвого ходу стрічки, знято її вишукано. Камера подає все у присмерковому світлі — чи тому, що зима, чи тому, що дими димлять і на все кидають свій тяжкий погляд. Зима у житті цих людей, що живуть у якихось металевих коробках і навіть путнього телевізора не мають (постійний мерехтливий «сніг» на телевізійному екрані так само додає до загального образу туги й безнадії). Герої є циганами і живуть у такому собі циганському селищі, заледве не гетто. А Назіф же воював чотири роки, однак не має жодного соціального захисту. І з вiдчаю кидається збирати знову металобрухт.

У підсумку все закінчується добре. На допомогу приходять мати Сенади і її сестра. Плід скинуто, і вже за пару днів до жінки повертається гумор, привид смерті тане. Тільки ж коли скинуть люди мертвотну полуду із власного життя? Поки що доводиться благеньке авто, яке б іще послужило, розкурочити на той самий брухт — аби хоч якісь гроші заробити. Отакий «злодій» — у самого себе вкрав.

Режисер оповів, що про історію Назіфа й Сенади прочитав у газеті на Різдво 2011 року. Познайомився з ними і запропонував вiдтворити те, що сталося з ними насправдi в життi. Так що це справді документальна стрічка, дуже скромна за бюджетом і своїми можливостями. Знято її за дев’ять днів. Знято достойно, і я не здивуюся, коли журі відзначить картину одним із «ведмедів». Фестивальною фішкою упродовж багатьох років є тут фільми, зроблені на го­строму (й «сирому», як у Тановіча, необробленому) матеріалі.

Відтак нітрохи не дивують слова директора фе­стивалю, такого ніби ексцентричного й дивакуватого Дітера Коссліка. В одному з інтерв’ю він сказав аж надто серйозно: «Ми ще не усвідомили, що ось уже літ із двадцять знаходимося у процесі, масштаби якого нам не зрозумілі. З одного боку, божевільний «турбо–капіталізм», який уже зруйнував мало не півсвіту, з другого — поруйнована комуністична імперія. Є ще третя сила — Китай, де примудрилися поєднати одне й друге (...) А поки що на землі з’являється все більше бідних людей, і у світі триває класова боротьба. Все це відбивається у фільмах, які ми обираємо».

Такі фільми є, і в них теж — боротьба за гідне майбутнє, поклик до кращої долі. Не вірити в неї було би гріхом великим...