Дубль герц

За великим рахунком, герої цієї історії — не прості адресати, чий листовний діалог, розпочавшись у таборах переміщених осіб у 1948 році, урвався вже наприкінці 1961 року. Утім любовні стосунки між двома найвидатнішими німецькомовними літераторами ХХ століття — чернівчанином Паулем Целаном і віденською красунею Інгеборг Бахман — в епістолярному сенсі мали різні форми виразу: хвороблива активність, тривожні паузи, екзальтовані «мушу все–таки просити тебе в листопаді не приїжджати». І тому цей діалог уповні вкладається в колекцію всесвіт­ньої історії листування видатних артистичних осіб на зразок Джона Леннона і Йоко Оно, от лишень мінімалістських листівок на зразок «Дихай!» наші герої одне одному не надсилали, зате поет–сюрреаліст Целан міг заявити своїй коханій: «Ти — наче фен». Неабияк при цьому вплинувши на подальше поетичне шумовиння своїх послідовників iз Нью–йоркської групи.

«Пора серця» — листування між Целаном і Бахман, пречудово видане окремою збіркою чернівецькими «Книгами ХХІ», — це фундаментальний документ новітньої історії літератури: з примітками–зітханнями, додатками–камланнями та іншою дидактикою на зразок епістолярію дружин–чоловіків–коханців (скажімо, німецького класика Макса Фріша) вже після смерті наших героїв. Чому, спитаймося, мова знову про страждання, хоч війна вже скінчилася, мешканці ді–пі таборів, виївши запаси європейських хазяїв, подалися на подальші вільні хліби до Америки—Австралії, а герой цього епістолярного роману взагалі перенісся до Парижа?

З одного боку, різне соціальне похо­дження, відмінні творчі концепції, родинні перешкоди, взаємні кризи — ось те, що аж ніяк не сприяло зближенню двох сердець. Єврей Целан утік від німців iз Чернівців, німкеня Бахман була вихована в дусі нацистської ідеології, тож про яку спільність інтересів можна говорити? І все ж, як підказує історія, вірші писалися навіть після Освенціму, а сумнозвісний комплекс вини, популярний серед німців повоєнного покоління, склеїв соціокультурну ауру цих стосунків, що стали передвісниками майбутньої епохи політкоректності.

З іншого боку, герої цієї історії бачили світ перпендикулярно документальній реальності, оскільки були поетами в душі та серці. Кохання поетеси–початківця Інгеборг Бахман до старшого від неї на шість років «автора найважливішої німецької поетичної збірки останнього десятиліття», як писали тодішні газети про Пауля Целана, було можливе на тлі відпочинку європейської культури від стомлюючої надреальності. Тобто коли відгомоніла ідея націонал–соціалізму, помножена на філософську «смерть Бога», і в літераторів з’явилася можливість перевзутися в капці локальних цінностей: маковий цвіт, яким Пауль засипав кімнату своєї коханої, її кокетування у листах на кшталт «я кохаю тебе і не хочу тебе кохати, це занадто багато, і занадто тяжко, проте насамперед я кохаю тебе». Пізніше все це витворилося у постмодернізм, але поки що Целан просив кореспондентку писати коротко, у стилі фронтових реляцій, натомість Бахман уже відчула смак «живого» життя, заграючи з конкретикою на кількох аркушах чергового листа з обов’язково вкладеними віршами.

Не дивно, що в результаті Целан, як знати, вкоротив собі віку, кинувшись у Сену. Натомість Бахман, ця «морська німфа з волоссям ангела, яка безперестанку курила і розмовляла майже пошепки, здри­гаючись від кожного телефонного дзвінка», вже у шістдесятих продовжувала гратися з реальністю, працюючи над циклом романів «Види смерті», в одному з яких, а саме у «Маліні», написала про свого коханого. Щоправда, самотній і цнотливий румун–емігрант Целан витворився тут на емігранта–мадяра Івана, про якого героїня роману значила, що «Іван повернув мені здатність сміятися», «Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає мені рухатись», і «через Івана, якому потрібна гра, я вивчила групу лайливих висловлювань», а також «пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою», але принаймні з травматичним націонал–соціалізмом точно було покінчено.

Залишилося двісті кореспонденцій двох люблячих сердець, які надсилали одне одному валентинки, поцілунки та інші ніжності, про які ми наразі маємо можливість згадати, посилаючи одне одному чи лаконічні есемески, а чи не менш стримані мейли, в які іноді буває вільно запакувати цілу історію сучасної літератури.