«Я нічиєї дитини не забрала, а свого онука»

У Луцьку розгорівся скандал, пов’язаний із неправомірним вилученням дитини з сім’ї опікуна. Хлопчика–першокласника представники міської служби у справах дітей у листопаді минулого року забрали просто зі школи, навіть не поставивши до відома рідну бабусю про те, що вона позбавлена права опіки над онуком. Для когось за цими сухими канцелярськими формулюваннями стоїть буденна робота, а для маленького Любомирчика, його бабусі та сестрички — ще один жах, який довелося пережити. Чого–чого, а страждань, моральних і фізичних, доля цим дітям не пошкодувала...

У шістдесят замінила тата й маму

Історія їхньої сім’ї, якої вже немає — типова, на жаль, для українських реалій. Шалене кохання сімнадцятирічного луцького хлопця і трохи старшої за нього сільської дівчини, яка вирвалася до обласного центру з глибинки у пошуках долі, згубила горілка. Син Євгенії Іванівни Олександр загримів за ґрати, а невістка, вагітна другим дитям, десь повіялася. Вона вешталася по сумнівних луцьких квартирах із поганою репутацією. Врешті на одній із них народила другу дитину — хлопчика. Свекрусі розповіли про це знайомі, й вона пішла туди. Від побаченого волосся стало дибки: у циганській халупі посеред якогось лахміття сиділа її невістка й годувала новонародженого хлопчика. Жінка силою забрала її звідти додому. Допомагала чим могла, благала одуматися. Але згодом невістка втекла з дітьми невідомо куди.

— Поїхала назад у село до своєї матері. Скільки торб я вивозила туди з їжею, одягом. Бо ж дітей шкода. Навіть овочі з Луцька тягала, бо вони за пиятикою не мали ні картоплини, ні морквини в хаті, — згадує ті страшні роки пані Євгенія.

Згодом невістка знайшла собі іншого чоловіка, народивши від нього доньку. Коли повернувся з тюрми Олександр, покинула співмешканця й повернулася до першого чоловіка. Фінал цього повернення був жахливим: святкуючи п’ятий день народження сина, подружжя напилося, й чоловік на очах малого зарізав дружину. Дитя було свідком кривавої розправи: тато дві години мордував маму...

Після пережитого хлопчик деякий час був у притулку в Рожищах. Євгенія Іванівна почала офіційно оформляти опікунство відразу на двох онуків, бо старша онука хоч і жила в неї всі ці роки, але бабуся опікунських прав не мала.

На засіданні опікунської ради дехто радив їй не забирати хлопчика, мовляв, оформляйте документи тільки на старшу дитину. Але як вона могла покинути в притулку свою кровинку? У січні 2011–го їй дозволили опіку над обома дітьми. Біля бабусі зі старшою сестричкою маленький Любомир почувався захищеним і щасливим. Він почав ходити у дитячий садок. Там його любили, з розумінням ставилися до його дитячих витівок. Бабуся робила все, аби дитина не почувалася обділеною. Із пенсії своєї купила йому велосипед, щоб не просив у дітей у дворі. На свої плечі 60–річна жінка взяла нелегку ношу. Вона ще й примудрялася на роботу ходити на завод, де пропрацювала все життя. Там їй пішли назустріч і не відправили на пенсію, бо знали, що гроші їй не зайві. Торік хлопчик пішов до школи. І саме тоді почалися найбільші проблеми.

У школі–інтернаті, куди записала вона онука, дитину не прийняли. У цій школі навчається старша сестра хлопчика, і бабуся хотіла, щоб і він учився саме тут. За два дні до початку навчального року зателефонували й сказали, що хлопчик не може навчатися у їхній школі. Бо в нього у медичній картці є діагноз, що не дозволяє там навчатися.

Вона таки привела онука на 1 вересня попри попередження адміністрації. Але, щоб вирішити остаточно питання з навчанням хлопчика, дитину відправили на ПМПК, спеціалісти якої рекомендували навчання в реабілітаційно–навчальному центрі. Як сказала мені один із членів цієї комісії, інтелект у дитини збережений, але, зважаючи на те, в яких умовах він ріс, є певні проблеми й затримка в розвитку. Такій дитині потрібен полегшений режим навчання. Тому рекомендували навчання в реабілітаційному центрі або ще рік у садочку. Зупинилися на першому варіанті. Але в реабілітаційному центрі Любомир не прижився. Надто рухливий й емоційний, він став стихійним лихом у групі серед діток, які мають більші проблеми зі здоров’ям, ніж він. Батьки почали скаржитися, почалися конфлікти з бабусею. Дирекція реабілітаційного центру написала подання в міськвно. Ну а далі втрутилася служба у справах дітей, яка тільки, здається, цього й чекала.

«Як самій із двома дітьми почати той ремонт?»

Питання винесли на розгляд виконкому Луцької міськради, який своїм рішенням від 21 листопада 2012 припинив опіку Євгенії Вронської над онуком у зв’язку з тим, що в сім’ї опікуна «склалася загрозлива ситуація для життя та здоров’я підопічного». Любомира з навчального закладу забирають до притулку.

Яка ж загроза чатувала на хлопчика у родині поруч із бабусею та старшою сестрою? І чому позбавили жінку опіки лише над однією дитиною, а не двома? Бо якщо загрозлива ситуація для життя, то вона небезпечна для обох дітей? Начальник міської служби у справах дітей Федір Шульган пояснив дії своєї служби так:

— Загрози життю чи здоров’ю дитини не було. Просто якби не це формулювання, ми не змогли б забрати дитину у притулок.

— А яка необхідність була забирати дитину від бабусі у такий спосіб?

— Бабуся як опікун не йшла на контакт із нашими працівниками. Вона не здавала звітів раз на рік (опікунство тривало менше двох років), не впускала у квартиру працівників служби, які мають право обстежувати житлові умови, в яких росте дитина. Адже Любомир — не просто її онук. Він державна дитина, і бабуся — не просто бабуся, а призначений державою опікун. Вона має певні зобов’язання, i держава мусить її контролювати. Євгенія Іванівна ж обрала тактику самоізоляції. Засідання комісії ігнорувала, на виконком не прийшла. Додзвонитися до неї неможливо. Навіть не оформила документи на отримання опікунських коштів. Замість цього ходить на роботу, не приділяє достатньо уваги вихованню онука. Хоча базовий рівень потреб дитини вона забезпечувала. Претензій у цьому­ плані не було. Хлопчик був доглянутий, одягнений, нагодований. Але дитина росте, з ним і потреби ростуть. Дитина він непроста. Їй рекомендували перевести його на індивідуальну форму навчання, але бабуся слухати не хоче. Захищає онука у всьому. Тому сигнал із реабілітаційно–навчального центру був останньою краплею. Дитину ми вилучили. У Маневичах, де хлопчик перебуває на обліку, для нього шукають прийомну сім’ю.

У Євгенії Іванівни своя правда: не хоче спілкуватися з працівниками служби, бо вони приходили й допікали: чому ремонт у квартирі не робить або ще до чогось причепляться:

— Як мені самій із двома дітьми той ремонт почати? Я вже дещо купила, потроху готуюся. А на комісії в міськраді почали гризти, що двері їм не відчинила. Довели до сліз, розплакалася. Не хочу більше ходити туди. А двері боюся відчиняти, бо приходив якийсь із посвідченням, хотів будинкову книгу мою, щоб зняти копію. Я не дала. Може, аферисти якісь полюють на квартиру, зараз чого завгодно можна чекати. Грошей опікунських не оформила, бо довідок усіх позбирати не могла. Пенсію iз втрати годувальника отримую. Що вони від мене хочуть? Я не чужу дитину забрала, а свого онука. І не щоб нажитися, а щоб урятувати. А вони дорікають, мовляв, своїх дітей не виховала, то й онуків не виховаєш. У садочок ходив — ніяких проблем не було. А чомусь у школі дитині місця не знайшлося. Зробили його дурним, бандитом... Мушу ж я його захищати, хто за нього ще заступиться?

Дитину вилучили незаконно

Після всього пережитого Любомирові потрібна допомога психолога. Він мав би її отримати ще тоді, коли вперше після загибелі мами потрапив у притулок. Психологічний супровід такої дитини мали б забезпечити відповідні служби, зважаючи, що опікун через свiй вік та іншi обставини, може, цього просто не розуміє. Євгенія Іванівна ніяк не звикне, що працює опікуном. Вона просто бабуся і чинить, як велить їй любляче серце. Їй образливо, бо ніхто з державних органів не цікавився, чи їли її онуки, в яких умовах вони проживали, коли матір дітей пиячила чи вешталася по притонах. Тоді нікого не цікавили ці діти. А тепер, коли вона у свої шістдесят замінила їм і маму, і тата, її ще й повчають, як школярку, вичитують. А за непослух взяли й відібрали Любомирчика...

Тим часом Луцька міська прокуратура внесла протест на рішення виконкому, яким пані Євгенію позбавили опікунства над онуком. Тому що підстав вилучати дитину не було. У жодному законі не написано, що можна вилучати дитину в опікуна за те, що той не здає звіти й не пускає додому працівників служби у справах дітей. Бабусю могли б просто оштрафувати. І, приймаючи такі рішення, керуватися треба тільки інтересами дитини, а не ображеними амбіціями.

Отож на засіданні виконкому, що відбувся 4 лютого, протест прокурора було підтримано й право опіки бабусі повернули. Сталося це ще й завдяки тому, що ситуація опинилася в полі зору багатьох засобів масової інформації. Як позначаться події останніх трьох місяців на психічному здоров’ї дитини, яка і так багато пережила у своїх сім рочків, ще невідомо. Чи вдасться бабусі–опікуну знайти спільну мову й порозумітися зi службою, яка має не лише контролювати, а й допомагати таким родинам, — теж питання.

А держава тим часом декларує, що у 2013 році державна політика буде спрямована на подолання причин осиротіння дітей та на підтримку і захист біологічної сім’ї для дитини. Для цього в державі додатково введено 12 тисяч соціальних працівників, завданням яких є вчасно дійти до кожної сім’ї, де є криза й загроза осиротіння дитини. Чи дійдуть соціальні працівники до таких родин, як родина Євгенії Іванівни?