Реквієм за українським радіо?

На минулому тижні сталася подія національного значення, якої більшість громадян України, однак, просто не помітила (хоч не така вже й мала меншість прореагувала на неї вельми болісно). По майже 90 роках мовлення з ефіру зникло державне українське радіо. Відтепер Перший канал, «Промінь» і «Культуру» можна почути тільки на старовинному дротяному радіо та в інтернеті (з доступом до якого проблеми якраз у найвідданіших слухачів цього радіо — мешканців невеликих містечок і сіл, людей середнього й старшого віку).

Звичайно, стилістично це радіо було старосвітським — інакше й не могло бути з огляду на умови, в яких пра­цювали журналісти. Той, хто бував на програмах на Хрещатику, 26, добре пам’ятає студії, в яких мало що змінилося з 70–х років минулого століття. І все ж ­контент цього радіо лишався незміренно інтелігентнішим від того, що можна почути на решті наших FM. Звісно, про якусь політичну сміливість від 2010–го йтися вже не могло. Але тут звучали змістовні пізнавальні й культурологічні передачі з участю провідних письменників, митців і науковців. Тут лунала добра класична й народна музика, записи славетних театральних вистав — адже фонди українського радіо є справжньою скарбницею нашої культури. Тут можна було почути україномовні твори сучасних виконавців (при цілковитому засиллі російськомовної «попси» в FM–діапазоні).

…Ще років п’ять тому можна було доїхати за кермом від Києва до Одеси, не міняючи налаштування приймача з Першого каналу на довгих хвилях. Потім, уже за нової влади, відбулася «оптимізація», і мовлення на довгих припинили. Потім припинилося й мовлення на середніх. Сьогодні цей діапазон у Києві цілком порожній. Лише надвечір починають «пробиватися» далекі польські, румунські, білоруські станції. Українську мову тут, у столиці України, сьогодні є шанс почути лише вночі і лише на хвилі «Голосу Придністров’я» з Тирасполя…

А тим часом у світі ніхто й не думав «списувати» середньохвильовий AM–діапазон. У кожному американському містечку ви почуєте десятки найрізноманітніших станцій — на будь–який смак! Адже лишень передавач на довгих і середніх хвилях здатен забезпечити чутність суттєво далі від прямої видимості антени. Натомість в Україні в останні роки з’явилося вже чимало місцин, де жодної української радіостанції (ні державної, ні приватної) зловити неможливо.

Протягом останніх років державне українське радіо розвивалося у так званому нижньому FM–діапазоні (60–70 мегагерц), «успадкованому» від телебачення. Діапазон мало престижний. Приймачі для нього на Заході перестали робити від початку 1990–х (більшість сучасних приймачів, і насамперед автомобільні, «ловлять» частоти від 87 мегагерц і вище). Але попит на нього однак існував — і цей попит в Україні (з її колись потужними, а тепер давно «мертвими» радіозаводами) задовольняли китайці, пропонуючи набір недорогих приймачиків з ультракороткими хвилями «низького FM».

Саме завдяки такому купленому в підземному переході китайському приймачикові автор мав змогу упродовж двох останніх років слухати улюблену програму «Оперний абонемент» на радіо «Культура» (в неділю, о 21.00). І саме завдяки таким приймачам наші співвітчизники слухали пізнавально–інформаційний Перший канал і розважальний «Промінь». Тому державне радіо зберігало сталу (і не таку вже вузьку) аудиторію — в цьому я сам неодноразово пересвідчувався з кількості телефонних дзвінків на інтерактивних програмах.

Проте в бюджеті 2013 року на українське радіо Кабмін Азарова виділив коштів приблизно в 5 разів менше він мінімальної потреби. І сталося неминуче: вже на початку лютого передавачі в усій Україні було вимкнуто просто через неможливість оплачувати генерацію радіосигналу. Водночас почалися масові скорочення радіожурналістів.

Найголовнішим печальним наслідком цього стане те, що значна частина населення Сходу й Півдня України віднині взагалі буде позбавлена можливості почути в приймачах живу українську мову. Адже місцеві FM–станції від половини минулого року стрімко русифікувалися на виконання закону Ківалова—Колесніченка. Віднині в ефірі тут цілком і безроздільно домінують російськомовні попса і шансон із перебивками коротких російськомовних новин (які сьогодні переважно обмежуються повідомленнями про самовіддану працю влади на благо ввіреного їй народу, специфічною «світською хронікою» і повідомленнями про злочини й катастрофи) — і теж російськомовна реклама.

Здавалося б, чи варто журитися за ефірним радіо, яке ще в п’ятдесяті істотно потіснило телебачення, а з початком нового тисячоліття — ще й інтернет, і яке відтак відходить у минуле? Але ж в усьому світі ефірне радіо зберігає сталу аудиторію. Причому аудиторію «просунуту» й інтелігентну. Коли автор потрапляє у Варшаву, він відразу знаходить на приймачикові (обов’язково є в кожному готельному номері) «двуйку» — з різноплановими цікавими передачами і з дуже доброю класичною музикою. В Америці існують канали NPR і MPR, у Великій Британії — Бі–Бі–Сі, в інших країнах — власні аналоги суспільних некомерційних мовників.

Те, що в Києві в усіх наявних діапазонах віднині не можна знайти жодної місцевої станції, яка б транслювала добру класику, є фактом, звичним уже для нас. Але для просунутих іноземців це є ще одним свідченням глибокої деградації нинішнього українського суспільства.

Для порятунку державного українського радіо потрібні відносно невеликі кошти. Найдешевше було б відновити мовлення на довгих і середніх хвилях (якщо, звісно, передавачі в Броварах не встигли за два останні роки розпиляти й пустити на металобрухт, а землю, на якій вони стояли, продати під забудову). Проте сьогодні, коли держава Януковича—Азарова відверто агонізує, на якісь розумні кроки в цьому напрямі сподіватися не випадає…

Максим СТРІХА,
доктор фізико–математичних наук, письменник