Про зустріч глав МЗС України та Росії Леоніда Кожари й Сергія Лаврова в Чернівцях сайт російського міністерства повідомив значно оперативніше, ніж українські «господарі». Фото з архіву «УМ».
Створення образу України як держави, що прагне до євроінтеграції, забезпечення діалогу зі світовою громадськістю, формування професійного й особистого іміджу — застосування інтернет–технологій у дипломатії має величезний потенціал. Який українські дипломати, на жаль, майже не використовують. На відміну від своїх закордонних — як західних, так і східних — колег.
Про те, як «електронна дипломатія» будує новий тип політичної культури, як у ній почуваються основні учасники — дипломати, урядовці й лідери держав, та на якій стадії розвитку перебуває в цьому контексті Україна, розповіли журналістам аналітики Інституту світової політики Леонід Літра та Юлія Кононенко. Вони є авторами дослідження «Твіттер»–дипломатія. Як новітні технології можуть посилити міжнародні позиції України».
«Потоки порожніх заяв офіційних осіб», — таку характеристику дали експерти стану комунікацій у царині вітчизняної електронної дипломатії. Українські посадовці ретранслюють у всесвітню мережу свої розпорядження, звіти про дії та перебіг зустрічей, але не залучають до спілкування «фоловерів» — користувачів, підписаних на їхні блоги, і вкрай рідко реагують на інтернет–запити та відгуки громадськості.
Першим зламати цю тенденцію намагався попередній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. У грудні 2010–го у «Фейсбуці» з’явилася офіційна сторінка МЗС, а ще через рік тодішній глава зовнішньополітичного відомства створив власний мікроблог у мережі «Твіттер». Але зусилля Грищенка для його колег залишаються, швидше, винятком, ніж прикладом для наслідування. МЗС, стверджують експерти, взагалі не має програми і структури розвитку новітніх технологій. «Замість повноцінного департаменту електронної дипломатії ми спостерігаємо, як поодинокі представники міністерства намагаються підвищити рівень присутності МЗС в інтернеті, — відзначила Юлія Кононенко. — Українські дипломати зрідка реагують на запити користувачів, і складається враження, що вони їх не цікавлять. Чиновник має не лише щось повідомляти, а й долучатися до дискусії».
«На відміну від свого попередника, новий керівник МЗС Леонід Кожара, який давно має сторінку в «Фейсбуці», не є її активним користувачем, а в «Твіттері» взагалі не присутній. Президент України має два «Твіттер»–акаунти, українською та англійською мовами, але обидва неактивні», — додає Леонід Літра.
Чому так відбувається? Одна з причин — у невизначеному статус–кво дипломатичних заяв. Прихильники радянської школи дипломатії переконані, що держслужбовці, якими є працівники посольств, не мають права на висловлення особистої точки зору й повинні лише ретранслювати офіційну позицію керівництва своєї країни щодо подій на міжнародній арені. Але як поводитися у критичній ситуації — зважати на субординацію чи діяти оперативно?
У відповідь пані Юлія навела два приклади активної антикризової поведінки дипломатів. Позитивний — коли дипломат евакуював посольство в Сирії й використовував «Фейсбук» для координації дій. І негативний — коли був напад на американське посольство в Каїрі, а дипломат використовував «Твіттер» для висловлення особистої думки. «Е–дипломатія повинна відповідати основній лінії МЗС, пояснювати й уточнювати її. Давати менше емоцій у критичній ситуації і більше дій у поточній роботі», — вважає Юлія Кононенко. «В принципі, дипломат не повинен просити дозволу в міністерства, щоб поставити щось на «Фейсбук» чи «Твіттер», але його заяви мають відповідати загальній політиці МЗС, — погоджується Леонід Літра. — У випадку, якщо офіційна позиція є невизначеною, дипломат може вписати «на мою думку...», і це свідчитиме, що його особиста позиція не консолідується з позицією відомства».
Дипломат із великим стажем, Надзвичайний і Повноважний Посол України Ігор Турянський у коментарі «УМ» відповів на запитання про свободу висловлення власної позиції в дипломатії так: «Як і в державній службі загалом, кожен співробітник дипломатичної служби може мати власну думку і відкрито її висловлювати та відстоювати (у стінах МЗС, дипломатичної установи, на нараді тощо) аж до ухвалення відповідного рішення. Але щойно рішення ухвалено, всі причетні особи зобов’язані його беззастережно виконувати. Не згодний — подавай у відставку. Відомий приклад колишнього посла України в Румунії Антона Бутейка (він подав у відставку на знак протесту проти підписання угоди про Єдиний економічний простір із Росією. — Ред.)».
За словами Ігоря Мефодійовича, «рівень свободи» (у тому числі й на висловлювання) дипломата залежить від його рангу й посади і визначається керівником установи шляхом розробки та затвердження обов’язків кожного співробітника. Найвищий він зазвичай у міністра закордонних справ, який несе повну відповідальність за доручену йому ділянку роботи. Якщо будь–який співробітник дипломатичної служби не впевнений, чи не перевищує він свій «рівень свободи», у нього завжди є можливість порадитися зі своїм безпосереднім керівником. А міністр радиться з Президентом України, який формує зовнішню політику держави.
«Як правило, відчуття порогу «рівня свободи» приходить із досвідом практичної роботи, — зазначає пан Турянський. — Завжди поруч є більш досвідчений колега, який дасть добру професійну пораду, щоб передчасно не турбувати безпосереднього керівника».
Звісно, трапляються критичні ситуації, коли дипломат повинен діяти максимально оперативно. Як при цьому зберегти субординацію? «Перш за все, треба мислити відповідально, — наголошує Ігор Турянський. — А це означає, що на довіреній ділянці роботи дипломат повинен передбачати критичні ситуації і заздалегідь підготувати дво– три– або багатоваріантні пропозиції щодо реакції на них.
А ще — ніколи не можна поспішати. Багаторічний очільник МЗС СРСР Андрій Громико казав: «Якщо ви промовчите в ситуації, коли повинні оперативно відповісти, вам можуть оголосити догану. А якщо ви скажете щось не те в сумнівній ситуації, замість промовчати, вас можуть звільнити з роботи». Зрозуміло, що йдеться про спілкування з іноземними дипломатичними представникам, коли в ході переговорного процесу кожне слово набуває особливої ваги».
За даними веб–ресурсу Twiplomacy, світовим лідером у використанні «електронної дипломатії» є міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт. «Він особисто відповідає на коментарі користувачів, поширює повідомлення серед пересічних громадян, висловлює свою позицію з приводу важливих подій на міжнародній арені та закликає широкий загал до дискусії, — розповідає Леонід Літра. — Яскравим прикладом став випадок, коли Більдт не зміг зв’язатися з бахрейнським колегою традиційними засобами, розмістив пост у «Твіттері» й таким чином встановив із ним контакт».
Зворотний зв’язок між послами Швеції в інших країнах і Карлом Більдтом здійснюється через «Твіттер–департамент» у МЗС: працівник отримує електронні повідомлення і подає «витримки» міністру. Той визначає їхню важливість і сам пише відповіді.
Згідно з інформацією Twiplomacy, найбільше в «електронній дипломатії» просунувся Держдепартамент США, який «фоловить» 325 закордонних «Твіттер»–акаунтів. У самого Барака Обами — першого за кількістю «фоловерів» користувача цією мережею серед глав держав — передплатників майже 18 мільйонів. У президента Венесуели Уго Чавеса — 3 мільйони. До найбільш читабельних іще з президентських часів належить і «Твіттер» прем’єр–міністра Росії Дмитра Медведєва, який ставить у мережу повідомлення й фото з офіційних зустрічей. У чинного глави РФ Володимира Путіна теж є свій акаунт, але ВВП до інтернет–просунутих світових керівників не належить. У його мікроблог переважно транслюють новини з офіційного сайту Кремля, а на запитання своїх читачів, на відміну від Медведєва, Путін ніколи не відповідає.
«Президент України має два акаунти у «Твіттері», українською та англійською, але обидві — неактивні. Якщо відвідати його сторінку, можна пересвідчитися, що востаннє вона оновлювалася у серпні 2011 року», — зазначає Леонід Літра.
Але який сенс користувачам читати «підробку», поставлену в соціальну мережу помічниками прес–служби, а не персонально власником акаунту? Адже весь «смак» соцмереж — саме в їхній оригінальності й вільнодумстві.
«Медіа–група політиків, безперечно, отримує консультації власника мікроблогу. Хай передача інформації йде опосередковано, але її зміст виходить від головної людини», — каже пан Літра. От тільки інтернет–користувачів, що прагнуть отримувати реакцію на свої повідомлення безпосередньо від автора блогу, на який підписувалися, такий варіант не надто задовольняє.
— Відповідь на запитання, як новітні технології можуть посилити міжнародні позиції України, дуже проста: шляхом якомога ширшого застосування новітніх технологій.
Ось вам приклад. 13 –14 січня в Чернівцях відбулася зустріч міністра закордонних справ України Леоніда Кожари з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. Уже 14 січня ввечері, тобто лише через 1–2 години після завершення зустрічі, на сайті МЗС Росії можна було не лише прочитати інформаційне повідомлення про те, що вона відбулася, а й подивитися відеоролик про спілкування міністрів із пресою на заключній прес–конференції та прочитати доповнення російського міністра до відповіді українського, а також його безпосередню відповідь на поставлене запитання (на жаль, воно торкалося ситуації в Сирії, а не результатів зустрічі). Водночас Міністерство закордонних справ України, будучи господарем згаданої зустрічі, на жаль, не проявило необхідної оперативності.
Якщо це і є «електронна дипломатія», то я цілком згодний із застосуванням саме такого вислову. Коли ми говоримо про «електронну», або «Твіттер–дипломатію», то повинні чітко усвідомити: ці вислови означають оперативне доведення до широкого загалу інформаційних повідомлень, заяв або роз’яснень про ті чи інші події, які зацікавлена сторона хоче озвучити, зробити надбанням широких кіл громадськості як у країні, так і за її межами.
Хоча такі вислови, як «Твіттер»–дипломатія», «електронна дипломатія», на мій погляд, некоректні. Насправді існує лише одна, класична, дипломатія — із застосуванням електронних засобів, які з кожним днем набувають усе більшого поширення у світі.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
