Про наше вічне місто

Не так давно я перечитував стару книжку Миколи Закревського «Опис Києва», на самісінькому початку якої автор каже: «Київ не може змагатися за віком з Афінами, а за розмірами — з Пекіном; у ньому любитель старовини не знайде руїн Пальміри, а мандрівник не побачить пірамід Єгипту... Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж...» І, читаючи ці рядки, я раптом піймав себе на думці, що Київ iз давніх–давен поставав і в образі Афін, і в образі Риму, і навіть в образі Парижа...

Як столиця могутньої Руської монархії Київ досяг свого розквіту за часів Ярослава Мудрого. Та вже відразу по смерті цього князя місто починає занепадати. «Помираючи, — писав про Ярослава Закревський, — він забрав із собою в могилу щастя Києва...» Так. Бо в кривавих перипетіях князівських усобиць гинула і Руська імперія, і її пишна столиця. Остаточно Київ занепав наприкінці страшного 1240–го, коли його захопив і зруйнував Батий. Після Батия, скрушно каже Закревський, «стародавній Київ зник; славетна прамати руських міст навіть у XIV—XV століттях була бідним селом».

Таким «селом біля Канева» Київ був і у XVI столітті. «За 18 миль від міста Канева лежить Київ (Chiovia), — писав 1521 року Мацей Мєховський, — стародавня руська столиця. Про те, що вона була колись пишним і справді царственим містом, свідчать самі лиш руїни та пам’ятки, що видніються в купах уламків». Схожі картини бачимо і в «Роксоланії» Кльо­новіца, і в «Лабіринті» Євлевича, і в «Тератургемі» Кальнофойського... А може, найкраще цей образ змалював Ян Домбровський у поемі «Дніпрові Камени», бо тут руїни Києва подані на тлі яскравої картини могутності й блиску столиці Руської монархії за старих часів: «Київ великий безмежно, багатий дахами лідійськими, / Був він захищений муром, немов найміцніша фортеця. / Тут, наче скелі, здіймались будинки і храмів три сотні. / Сяяла стеля святилищ, оздоблена смальтою цінною, / Скрізь красувались рельєфи й шліфовані добре колони...» Схоже, саме оці руїни навіювали думку про те, що Київ — то стародавня Троя. Не знаю, хто вперше її висловив, але вже за часів Ренесансу вона була досить поширена. Згадують про неї і Кльоновіц, і Домбровський. Та навіть значно пізніше Феофан Прокопович, цитуючи книжку Яна Гербінія «Підземний Київ», напише: мовляв, дехто вважає, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Троя, а ті печери викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв — Гектора, Пріама та інших...» Порожня вигадка! — певен Прокопович.

Ясна річ, вигадка, якщо розуміти це буквально. А от на рівні символу — правда. Бо що таке Троя, як не усталений образ великої й славної старовини? Писав же Дмитро Туптало в одному з листів до Стефана Яворського: «...А нині хіба що скажу вслід за поетом: були ми троянці, була Троя і велика тевкрів слава...» Це він переказує рядки Вергілієвої «Енеїди»: «...fuimus Troes, fuit Ilium et ingens / gloria teucrorum». Зрештою, задовго до Туптала Сильвестр Косов прямо називав Київ «руською Троєю». І нехай ця Троя занепала, та вона знов може постати в усій своїй величі. Це відчували всі. Недарма у 1649 році саме до Києва в’їжджає як тріумфатор Богдан Хмельницький, а мешканці міста стрічають його, мов «другого Мойсея», Богом даного визволителя України. У старовинній драмі «Милість Божа» є промовиста ремарка: «Хмельницький з торжеством повернувся на Україну в Київ і біля тріумфальних воріт дякує Богові за свої перемоги; українські діти, які навчаються в київських школах, вітають його, а потім і писар від імені козаків пишно його віншує». Ця сцена ніби поєднує в собі тріумф римського імператора і в’їзд Христа в Єрусалим. Я уявляю її десь так, як вона подана на чудовій картині Миколи Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Зрештою, Пилип Орлик у своїй «Конституції» прямо називає Київ столицею: «Місто столичне Київ...» (по–латинському: «Мetropolis Urbs Rossiae, Kiiovia...»).

А чому тут слово Urbs iз великої літери? Чи не хоче Орлик сказати, що Київ — то «другий Рим», адже саме так споконвіку називали Вічне Місто? Звісно. І то не лише вказівка на те, що «семигірній» Київ для християнського Сходу є тим самим, що й «семигірній» Рим для Заходу. Тут виразно звучать імперські мотиви. Згадаймо ще раз «Дніпрові Камени» Домбровського, де старий Київ постає столицею «імперії русів», що панує «над усіма племенами Сарматії». І ця столиця корелює з Римом, бо, змальовуючи взяття Києва Батиєм, поет не називає міста, а пише просто Urbs: «Tartarus interea flammis grassatur in Urbe» («Татарин лютує тим часом в охопленім полум’ям Місті»). Та ще виразніше думка про Київ як «новий Рим» звучить у поезії самого Орлика, коли він звеличує гетьмана Мазепу: «Тобі, Йване, з Дніпра слава плине, / Тож у чорних вод стремлінні / До небесного проміння / Лине твій орел гербовий, / Каже: Київ — то Рим новий...» Що це за «гербовий орел»? Не що інше, як одноголовий орел на гербі Мазепи — його можна було бачити ще на могилі гетьмана в монастирі святого Георгія в Галаці. Мабуть, саме це мав на думці Юрій Липа, коли писав: «Чорний орел Мазепи / Покидає сонні Яси...» А що таке геральдичний одноголовий орел? Аvis Romana — «римський птах», символ імператорської влади... Образ «Києва–Рима» є й у фінальних рядках «Похвали Дніпру» Прокоповича: «О славо і гордосте наша одвіку! / Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни — / Має, тобі завдяки, вельми благ усіляких чимало!..» Тут знову виразна алюзія на Рим, бо, як і в «Дніпрових Каменах», Київ названо «Містом» (Urbs), а державу — «імперією» (іmperia).

А поруч — образ Києва як «домівки Муз», що стає поширений від часу «культурної революції» Петра Могили, який зумів перетворити Київські гори на «Парнас» і «Гелікон». Цей образ є і в панегірику Софронія Почаського «Євхаристерион...», і в «Мнемозині...», і в книзі «Ехо жалю...», і в епіцедіоні «Політ стріли», де мова заходить про «гори Парнас і Гелікон, які, наближаючись своїми вершинами до сонця, шукають ліпшого світла». Ясна річ, образи Парнасу й Гелікону мають тут виразне «софійне» звучання. Вони покликані засвідчити, що Київ — це Трон Премудрості, чи, як тоді казали: Sedes Sapientiae. Як це уявити? Погляньмо на гравюру Леонтія Тарасевича «Радість Дніпрових вод»: широкий Дніпро, на хвилях якого сурмлять у сурми й грають на скрипці русалки; на правому березі дві гори — Парнас і Гелікон. На Парнасі стоїть Пегас, з–під чийого копита б’є Кастальське джерело; на Геліконі грає Орфей–кобзар; здалеку мріє величне місто Київ...

Те саме «софійне» підложжя має й образ «Київ—Париж». Згадаймо, як чернігівський владика Лазар Баранович просив своїх київських приятелів допомогти йому перекласти дещо з латини. Мовляв, у самого мене надто багато клопотів, а знайти на Сіверщині доброго латиніста важко. А от «Київ цим славиться. Оскільки він — руський Париж, то коли не буде відповіді з Києва, як iз розумної голови, ця справа завмре навіки». Париж у Барановича постає, звісно ж, не уособленням «легковажної моди», як у Закревського, а символом науки. Париж — це Сорбонна, що була alma mater і для багатьох українців. Та набагато частіше наші письменники, говорячи про Трон Премудрості, вживали образ «Київ—Афіни». Він зринає, скажімо, у пасійній драмі 1703 року «Предвічна Мудрість», де Києво–Могилянську академію названо «руськими Афінами». А ще раніше Антоній Радивиловський порівнював з Афінами Києво–Печерську лавру. Мовляв, цар Філіпп ІІ, коли в нього народився син Олександр, дуже радів, та ще більше він радів тому, що в Афінах жив великий філософ Аристотель. Так само й Києво–Печерська обитель дуже раділа, побачивши на Київських горах Феодосія, та ще більше вона раділа, що в київських печерах, «набагато шляхетніших від Афін», був «преподобний отець Антоній, муж дивовижної набожності». Думку про те, що Київські гори є «набагато шляхетніші від Афін», можна трактувати не лише як варіацію на тему «Афіни — Єрусалим», а й як свого роду коментар до алегоричної композиції Олександра Тарасевича, на якій Віра, Надія й Любов тягнуть колісницю з Христом–Аполлоном у бік храму святої Софії. Київ як Sedes Sapientiae — то богообране місто, «другий Єрусалим».

Ця ідея дуже стара. Вона є вже в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. Як Давид, — каже автор, — зробив Єрусалим столицею Ізраїлю, а його син Соломон збудував Храм, так і Володимир зробив Київ християнським містом, а його син Ярослав збудував храм святої Софії. А ще він звів Благовіщенську церкву, «щоб благословення, яке архангел дав Діві, було й цьому місту. До неї сказано: «Радуйся, обрадованна, Господь з тобою!» А до міста: «Радуйся, благовірне місто, Господь з тобою!» Богообраність Києва потверджує й легенда про освячення Київських гір апостолом Андрієм. Словом, ідея «Київ—Єрусалим» закорінена у віках. Та особливої сили вона набуває за часів Сагайдачного, коли єрусалимський патріарх Феофан ІІІ відновив православну ієрархію Київської митрополії. Уже 15 грудня 1621 року митрополит Йов Борецький у своєму окружному посланні, здається, уперше прямо назве Київ «другим руським Єрусалимом». Відтоді цей образ стає «вічним». Він може бути простий і величавий, як у Феофана Прокоповича: «Богом бережене місто Київ, мати міст і велика окраса всієї нашої великої землі, яке має в усіх християн одне ім’я — другий Єрусалим і новий Сіон». Він може бути тонким мереживом асоціацій, як у Лазаря Барановича: «Київ — хрест, два киї має преложені, / Ті, хто їх тримає, ними бережені. / Київ хрестом є, бо це Місто Пана, / Де Його смертельна застукала рана. / Але ота рана всіх нас вздоровила, / Місто–хрест нам миле і рана нам мила». Тут, крім прямої назви «Місто Бога», є ще й вказівка на те, що слово «Київ» має чотири літери, а цифра 4 завжди веде до теми «чотириконечного хреста», і натяк на Хрещатик та події Володимирового хрещення, і гра з етимологією (Київ — князь Кий — кий–палиця), і алюзія на хрест, на якому зазнав мук апостол Андрій...

Та в будь–якому разi, саме «єрусалимське» обличчя Києва будуть змальовувати перегодом і Квітка–Основ’яненко, і Гребінка, і Максимович, і Шевченко, і Федькович, і Тичина у своєму «Золотому гомоні»... аж до написаної вже в Америці по Другій світовій війні поезії Миколи Щербака «Світися, Києве!»: «Світись, світись, як сонце золоте, / Наш Києве — новий Єрусалиме!» Святе місто, яке чи вже зійшло з небес на землю, чи — навпаки — піднялось із землі на небо, місто, від якого струмує золоте проміння Господньої благодаті...

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди