Слово — не діло?

Щодо милозвучного для кожного українського вуха, свого власного «козацького» прізвища, автор цієї збірки налаштований іронічно: «В Україні є лише дві відомі людини: Павло Чубинський і Анатолій Чубинський. Один з них дуже відомий». Утім, за градацією («річка — Дніпро, Чубинський — автор гімну «Ще не вмерла Україна!») варто зазначити, що однофамілець класика — народний гуморист, чиї афоризми нині зібрані в ошатному тритомнику «Великi думки у малому форматі».

Мудрість, точність, лаконізм — це набір жанрових чеснот, якими, з одного боку, приваблює збірка Чубинського. З іншого — стилістичне розподілення на максими, афоризми і, власне, анекдоти. Ларошфуко, уславлений майстер філософських максим, зазвичай відпочиває, оскільки автор «Великих думок...» вихований не на делікатній французькій традиції келійно–придворного гумору, а на українській степовій породі сатири, що, погодьмося, відрізняється від будь–яких європейських делікатесів у слові. Він добре розуміється на геополітиці буднів, вирікаючи таке: «Зціли себе сам — східна мудрість. Допоможи собі сам — західна заповідь».

Загалом, здавалося б, нічого особливого у роботі мудрагеля немає. Слухай собі теревені в тролейбусі, казармі чи на кухні, а потім переповідай своїми словами. Але не все так просто на кухні мудреця. «Афоризм — це виклад загальновідомої істини загальновідомими словами, розставленими парадоксальним чином», — зазначає автор збірки. Саме ця «парадоксальність» робить «Великі думки у малому форматі» вартими уваги читача. При цьому слід нагадати, що за будь–якого режиму промовляти гірку правду і незручні істини дозволялося лише професійним клоунам, сценічний репертуар яких дбайливо дозували відповідні органи ідеологічної безпеки. А як було з вербальним мистецтвом саморобного зразка? Звідки бралася народна мудрість, яка стихійно плодила історії про генсеків, і куди вона поділася сьогодні, коли гуморески пишуть професійні автори, а своїх правителів народ давно вже не оспівує ані в піснях про Сталіна, ані в анекдотах про Брежнєва? Відповідь на ці запитання можна знайти у цій збірці афоризмів.

Найголовніше з того, що вражає у тритомному зібранні велемудрих і велеречивих, а також іронічних, абсурдних і куцих за формою, але не за ядучим вмістом афоризмів, — це їхня незаперечна органічність і відповідність народному мовленню. Саме так зараз думають і говорять на депутатській трибуні, сільському базарі, у заводській курилці та приміській електричці. «Смаку немає, зате який присмак!» — краще про нинішній комунікаційний дискурс (по–нашому — балачку), мабуть, не скажеш. Ну, і розділи–глави у Чубинського відповідні нашим реаліям: «Поради і настанови чиновникам і бюрократам», «Національні особливості страхування», «Стрес–центр інформує». Крім того, настояні вони також на армійському, спортивному, бізнесовому, ринковому та сімейному фольклорі.

Що сприяє успіхові такого кшталту застільно–естрадного чтива, яке ризикує бути розплетеним на цитати? Мабуть, не лише гострий язик автора, що доведе до столичного Києва не одного підпаска з естрадного факультету інституту будь–якого губернського міста. «Товаришу курсанте! — питаються в Чубинського. — У вас що, язика немає, щоб у двері постукати?»

Українська ментальність новітнього часу все ж таки виплекана не на куркульському матеріалізмі, тому внутрішньо ми досі відчуваємо потребу духовного зв’язку навіть iз буденним життям. Згоріла хата? Гори сарай! Зате тепер стало видно зорі. І саме це, а не предмети матеріальної культури, накинутої цивілізацією, — тобто скромні символи і знаки духовного росту («Простота мислення не означає простоту людини. Жити просто не так просто») — залишаються ознаками самовдосконалення нації. Бачити не просто клуню, а над нею зорі, а хоча б думати за цією самою клунею про соціалізм та електрифікацію, розрізняючи усі відтінки «червоних» лихоліть, коли згоріла хата народної культури. Або хоча б про те, чому «недопалок, кинутий на землю, забруднює довколишнє середовище, а слово, кинуте на вітер, — ні». Здається, саме таку людину, попри усі її політико–економічні ангажування, як у випадку з Анатолієм Чубинським, що встиг побувати на багатьох високих посадах в українському істеблішменті, можна назвати мудрою.

Таким чином, за словесну традицію наразі відповідає автор збірки, натомість пам’ять поколінь відроджує її художник, славнозвісний Анатоль Василенко, чиї карикатури у таких достоту всенародних виданнях радянського часу, як «Малятко», «Барвінок», «Піонерія», а також легендарному журналі «Перець», були символом тодішньої української гумористики графічного кшталту і мальовничого наповнення. Тому дзвінко і весело лунають історичні рими у «Великих думках малого формату», нагадуючи нам про циклічність часу. Той самий «Перець», якщо згадати, у народі любовно звали «журналом про алкоголіків», який герой радянської кінострічки запитував у кіоску преси. І наразі вже маємо іронічний перегук культур радянсько–незалежних часів: «Алкоголь губить націю, тому треба пити наодинці, максимум — утрьох». А також нагадування про незмінні цінності «гуманістичного» кшталту: «Держава — це те, що захищає усіх для того, щоб можна було розправитися з кожним окремо».

Варто зауважити, що звичної манії величі в автора «Великих думок у малому форматі», як це буває в сучасних філософів, відірваних від рідної сільради роками університетського навчання, — жодної. Більше того, наостанок він робить цілком професійний реверс, гукаючи до читача: «Ви мене не цитуйте, ви мене читайте — адже я ще живий». Тому слід сподіватися, що далі буде — у «живому» житті великого, але не величного думання у дрібному форматі високого філософування за клунею наших буднів.