Душею та кулаками

      Свідком бійки футбольних фанатів я вперше став у 2001 році в Києві. Збірна України тоді боролася за вихід до фіналу ЧС-2002, і в домашній зустрічі їй протистояла міцна команда Білорусі. Збірні країн-сусідів обмежилися нульовою нічиєю, а от у передматчевій сутичці сильнішими виявилися господарі. Зіткнення сталося неподалік входу на НСК «Олімпійський», біля Палацу спорту. Близько двох сотень молодих хлопців з натхненням «рубали» один одного, а міліція, яка була поряд, нічого не могла вдіяти. Просто на моїх очах голову одного з «сябрів» знайшла вправно кинута порожня пляшка. Після такого прицільного влучання він піднявся з землі лише за допомогою своїх товаришів по вболівальницькому «цеху».  В результаті цього «матчу» білоруси досить серйозно постраждали: кільком, як повідомляла згодом преса, навіть довелося надати невідкладну медичну допомогу. Саме тоді я вперше познайомився з людьми, які люблять гру мільйонів до збитих кулаків, — футбольними хуліганами.

Зародження

      Футбол, як відомо, виник в Англії. Катаючи м'яча на берегах Туманного Альбіону, британці в позаминулому столітті не відали, що ця гра незабаром стане справжнім соціальним явищем у всьому світі. Однак паралельно з ігровим прогресом постає проблема, яка зараз є чи не найактуальнішою в усьому світовому футболі, — насильство на стадіонах.

      Войовничість у середовищі футбольних уболівальників почала звертати на себе особливу увагу в 1970-х роках. «Пацифістські» виступи в усьому світі проти воєн потроху втрачали свою актуальність, молоді потрібні були нові захоплення. Саме тоді в поле зору бунтівної юні потрапив футбол, унікальний винахід людства по своїй суті. На трибунах стираються расові та класові відмінності, є тільки твоя команда на полі та люди, які стоять поруч і вболівають за неї.

      У 70-х роках минулого століття із середовища британських «супортерів» сформувалася нова субкультура, із власною ідеологією та особливостями. Любителі футболу, які на початку нічим один від одного не відрізнялися, розділились на кілька категорій. До звичайного середовища вболівальників додалась група фанатів, яких зараз називають «ультрас» або «хулз» (від англ. hooligans) — футбольні хулігани. Таким людям уже мало було просто підтримувати свою улюблену команду на трибуні. Стало архіважливим також показати фанам інших клубів, чого вони варті, з'ясувати, хто кращий, сильніший. Вони об'єднувалися в групи (т.зв. «моби») і починали їздити по всій Великій Британії за своєю командою. Уже тоді виробився їхній основний постулат: справжній фанат ніколи не буде вболівати за найпопулярніший клуб країни. Під час виїздів британці влаштовують справжні побоїща з іншими «супортерами» та поліцією. Тактика нехитра: приїхати в місто, де має грати їхня команда, «перемахнутися» з місцевим угрупованням (іноді це траплялося просто на стадіоні), а коли суперники, в свою чергу, приїдуть у гості, влаштувати не гірший «прийом». Ну і, звичайно, підтримати свою команду. Це було свого роду випробовування на міцність, така собі жорстка гра.

      Звісно, не кожен уболівальник є фанатом, як і не кожен фанат — «ультрас». «Ультрас» — найвища форма футбольного фанатизму, його представники вважають себе частиною команди і саме вони «мутять» навколофутбольні заворушення. У таких локальних війнах ХХ століття іноді застосовували все, що потрапляло під руку, незважаючи на неписаний кодекс честі, який уже тоді дозволяв використовувати в бійках лише власні кулаки. Як результат, нерідко траплялися летальні випадки, що, втім, не зупиняло фанатів.

      Ті, кому подібне захоплення може здатися дивним, мають зважити на очевидний факт: свого часу в багатьох містечках Британії футбол був чи не єдиним способом більш-менш цікаво провести час, тому робітнича молодь (а саме вона була основою перших «мобів») з радістю вхопилася за нову забаву. Та й охочих набити комусь писок, виправдовуючи це «благородною» метою захистити честь клубу, знаходилося чимало. Поступово виокремилися бригади, які дотепер вважаються найповажнішими в англійському футболі: Bushwhakers з Міллуола, Inter Сity Firm з Вест Хема та деякі інші. На одну з виїзних ігор повболівати за «Міллуол» приїхало аж 8000 чоловік. Спробуйте здогадатися з одного разу, що з того вийшло. Це трапилося у пам'ятному для англійського футболу 1985 році: через хуліганські акції своїх фанів у Європі клуби з Туманного Альбіону на п'ять років були позбавлені права грати в єврокубках. Британців стали боятися та поважати, а все через те, що англійські фанати діяли жорстоко, інколи — надміру. Так, свого часу «фірмовим знаком» фанів нинішнього клубу Романа Абрамовича була так звана «посмішка «Челсі», коли людині розрізали рот від вуха до вуха.

      Щодо зовнішнього вигляду загалом, то спочатку фанати, як і представники будь-якої молодіжної групи, ким би вони не були (репери, панки, скінхеди тощо), намагалися відрізнитися за допомогою одягу. Із самого початку «прикид» вболівальника зводився до носіння клубної атрибутики; перші ж «моби» вирішили кардинально виділитися: уявіть собі групу хлопців, одягнених у важкі черевики, куртки-«бомбери», військові штани. Словом, «дєті рабочіх». Але виникла проблема: поліція всерйоз взялася за підбурювачів спокою на стадіонах, а «вирахувати» в натовпі та «пов'язати» молодиків, схожих один на одного, як інкубаторські курчата, не становило великих зусиль. Саме тому в 1980-х роках у хуліганському русі відбулися зміни, зокрема переорієнтація в зовнішньому вигляді. На зміну одягу «а ля скінхед» приходить новий стиль, що існує до сьогодні — casual («звичайний»). Потрібно одягнутися так, щоб нічим не вирізнятися із натовпу, але одночасно виглядати стильно. Саме тоді популярними стають бренди MERC, Stone Island, Umbro, взуття від Rockport.

Розповсюдження хвороби

      Явище футбольного фанатизму поширилося по всій Європі. Нахабство навіжених «бритів» на континенті (а виїзди по той бік Ла-Маншу мають для них особливе місце) дало імпульс до «мобілізації» вболівальницької братії іншої частини Старого світу. І ось уже, здавалося б, спокійні німці можуть не менш спокійно закидати опонентів пляшками від баварського пива, гарячі турки, відчувши себе органічними в цьому струмені, при першій можливості  без докорів сумління пускають у хід ножі (згадайте, якими пристрастями супроводжувались недавні зустрічі англійських та турецьких клубів і збірних).

      Як не дивно, на теренах колишнього Радянського Союзу подібне явище теж мало місце, хоч і розвивалося воно в ізоляції від західного світу. Скажімо, перші сутички між затятими уболівальниками в Україні відбулися на цілих десять років раніше, ніж у фанатській Британії. За прикладами ходити далеко не треба — зі слів моєї бабусі, вже в 50-х роках у її селі після і під час футбольних зустрічей із командою сусіднього населеного пункту траплялися такі битви між доморощеними фанами, які навіть англійцям не снилися. А якщо серйозно, то вболівальницький рух на території СРСР має свою, доста цікаву історію, іноді з притаманними англійській системі вболівання рисами.

      «Дербі» на кшталт британського, тобто матч команд з одного міста, знайшло своє відображення в суперництві московських клубів. Особливо кровопролитними відтоді є зустрічі між фанатами ЦСКА (так званими «конями») та «Спартака» («м'ясними»). Вони й зараз «махаються» навіть без «прив'язки» до футбольного календаря, часто застосовуючи холодну зброю, арматуру тощо. Бойовитістю відзначалися й зустрічі між київськими та московськими командами, в яких повністю проявлялася «братерська приязнь» українців та росіян. Коли ж Союз наказав довго жити, все кардинально помінялося. Стара вболівальницька гвардія, яка звикла подорожувати просторами «необ'ятной Родіни» (тільки уявіть собі: «махнути» за командою зі Львова до Владивостока — романтика!), отримала взамін виїзди до охтирок та шепетівок. Ця альтернатива не викликала великого ентузіазму серед «ветеранів», і багато фанів зі стажем покинули стадіони, обравши розмірене доросле життя й позафутбольні розваги. Залишалися деякі організовані групи в Києві, Дніпропетровську, Одесі, але вони ледве животіли.

      Зміни відбулися, коли підтягнулося молоде покоління. Під впливом західних «колег» формуються нові вболівальницькі групи, і те, що футбол в Україні набув статусу спорту номер один, позитивно вплинуло на їх розвиток. Тепер, на відміну від звичайного скандування на кшталт «Динамо» чи просто «Україна», на трибунах можна побачити й почути справжню, організовану підтримку. В результаті, на сьогодні більшість команд вищої ліги, а також кілька першої та навіть другої українських ліг мають власні фан-угруповання. Деякі — спокійніші, деякі — радикальніші. Скажімо, в останні роки головного болю правоохоронцям завдають «відроджені» сутички ментально різних фанатів «Динамо» й «Чорноморця». Одесити приїздили до столиці на «прю» навіть тоді, коли їхній першоліговий «Чорноморець» зустрічався з «Динамо-2».

Своє вболівання

      Якщо говорити мовою Дарвіна та його послідовників, то українських любителів футболу для повної ясності можна розділити на три підвиди.

      а) Фанат футбольний, підвид — сидячий. Звичайні дядьки, які в разі негативного результату готові освистати рідну команду, а то й піти зі стадіону ще за півгодини до кінця матчу, позбавивши її своєї «дорогоцінної» підтримки. Характерні ознаки: великий кульок насіння, газета «Команда» чи будь-яка інша спортивна, яку вони підкладають під себе, коли сидять, а сидять вони на стадіоні завжди. Багато матюкаються, неперевершено розбираються у футболі; бувають у кожної команди. Інша назва — «кузьмичі».

      б) Фанат футбольний, підвид — справжній. Ті, хто підтримує свою команду, незважаючи на результат. Часто бувають на виїздах. Характерні ознаки: «кольори» свого клубу, прапори, «рози» (шарфи) навіть у літню спеку, пісні, «кричалки» тощо. Неперевершено розбираються у футболі, багато матюкаються. Останнім часом є чи не в кожної команди, але їх не дуже багато. Віддають перевагу італійському стилю уболівання, основними рисами якого є пісні, використання кольорів клубу, експресивна підтримка команди.

      в) Фанат футбольний, підвид — буйний. Саме ті, про яких переважно і йдеться у цьому матеріалі. Як і всі вітчизняні вболівальники, неперевершено розбираються у футболі, дуже матюкаються, часто б'ються. Бригади, що складаються з таких хлопців, є у Києві, Одесі, Львові, Запоріжжі, Дніпропетровську та інших великих містах, але їх також дуже мало (на щастя). Інша назва — «ультрас». Віддають перевагу британському стилю вболівання, що, окрім підтримки команди, передбачає значне перемикання уваги на навколофутбольні (часом хуліганські) акції як удома, так і на виїзді.

      Керівництво клубів намагається тримати найактивніших фанатів у рамках пристойності й часто йде «на контакт». Свіженьким прикладом співпраці фанів із клубом стало повідомлення прес-служби київського «Динамо» про те, що 9-й сектор на стадіоні імені Валерія Лобановського під час матчів буде безкоштовно віддано у «володіння» членів фан-клубу команди.

«Виїздюки»

      Кілька слів про виїзди. Це чи не найголовніша подія у житті «правого» фаната. Виїзд дає змогу насамперед самоутвердитися, а також заробити повагу серед інших фанів. Крім того, сам процес добирання до місця призначення несе в собі масу як позитивних, так і негативних вражень, що теж дуже цікаво. Знайомий львівський фан якось розповідав: «Найкайфовіше, коли ти з двадцятьма гривнями в кишені їдеш  зі Львова в Донецьк кількома «собаками» (електричка чи приміський поїзд. — Авт.), половину грошей пропиваєш, встигаєш із кількома подорожуючими «з'ясувати стосунки», а ще з десяткою вертаєш домів». Що тут скажеш — романтика. Звичайно, що поїздка «зайцем» завжди передбачає варіант, що вас попросять покинути потяг десь під Жмеринкою. Але є ж і наступні поїзди.

      Основний колорит у «місці призначення» — «перемахнутися» з місцевими фанами та підтримати свою команду на грі. Як правило, під добрим градусом, тому багато хто з активістів навіть у морози роздягається на трибунах до пояса. Сходяться у нерівному бою «ультрас», як правило, перед грою або ж після неї, адже на стадіоні наша звитяжна міліція керується принципом «крок вправо, вліво — спроба втечі, стрибки на місці — провокація», часто не дозволяючи на трибунах не те що ходити, а й навіть просто стояти (і навіть не просіться вийти до WC у перерві між таймами, «менти» від цього звіріють). Зазначу, що під час бійок, теоретично, слід дотримуватись уже згаданого кодексу честі, але на практиці буває зовсім інакше. Тим більше що для «гопників», якi інколи не гребують прийти на футбол чи пройти повз нього і теж складають яку-не-яку, а субкультуру, жодні правила не писані. І це ще добре, що наші фани не відзначаються ксенофобськими настроями. Он у Москві «ультрас» уже взяли за правило громити кавказькі ряди на ринках.

      У Європі своїми акціями наші «засвітитися» ще не встигли (виламані крісла на «Вестфаленштадіоні» не рахуватимемо). А серед наймасовіших «міжнародних» бійок в Україні відзначимо «махач» 2001 року з нагоди баскетбольного (!) матчу між БК «Київ» та московським ЦСКА. «Коні» приїхали з Москви спеціально для цієї «зустрічі» з київськими колегами, заанонсувавши явку на різних інтернет-сайтах, які є вже традиційним засобом спілкування фанатів з різних угруповань. А з найбільш резонансних «внутрішніх» подій за участю фанатів згадайте події в Житомирі того ж 2001 року, коли «беркути» добряче нам'яли боки динамівським фанам, причому «пташки» діяли аж надто жорстоко, а «біло-сині» були переважно молодняком навіть не зі столиці.

      Загалом, якщо окреслити загальний образ українських «хулз», то видно чіткі спроби наслідування британського стилю. Фан-рух — це мода, як захоплення роком абощо. Та українська ментальність не така, як британська, і не надто схожа навіть на російську. Тому на наших теренах ФІФА може не надто «педалювати» свою програму боротьби з навколофутбольним насильством...