Не Роксолани

Особливістю новітньої трудової міграції й еміграції з України, названої «четвертою хвилею», фахівці називають те, що люди живуть наче одночасно у двох світах. Вони не можуть і не хочуть поривати живих зв’язків з Україною, бо у багатьох там залишилися батьки, діти, найближчі друзі. Але водночас вони глибоко вкорінюються й інтегруються в суспільне життя країн свого перебування.

Особливо це стосується наших жінок, які виходять заміж за іноземних громадян, тим паче коли в сім’ях народжуються діти.

Туреччина — далеко не перша у списку країн, куди українці переїжджають у пошуках кращої долі, однак упродовж останніх років наших співвітчизників там значно побільшало. Нині це вже понад 20 тисяч осіб, які проживають, в основному, в Стамбулі та містах середземноморської курортної зони. Понад 80 відсотків iз них  — це жінки, і переважна більшість iз них заміжні за громадянами цієї країни. Звісно, непросто пристосовуватись до зовсім іншого менталітету, культури, релігії, звичаїв. Однак на цьому тлі вони ще більше відчувають себе українками і будь–що прагнуть зберегти національну ідентичність. І згуртовує їх там теж саме національність. Долями ці жінки не схожі на легендарну Роксолану, серіал про яку транслює з осені канал «1+1». Хіба що в їхніх серцях так само вживаються почуття до чоловіка–іноземця і любов до батьківщини. До речі, самим туркам здебільшого не подобається, коли їхніх дружин порівнюють iз Роксоланою. Бо вони вважають, що вплив Хуррем на Сулеймана Пишного змінив хід історії Османської імперії зовсім не в кращий для неї бік.

«Українська родина» на турецькій землі

На відпочинку в Анталії я почала шукати товариство українців, коли впала у відчай, здавалося б, через дрібницю. Потрібно було терміново набрати на комп’ютері текст українською мовою, як раптом виявилося, що таку клавіатуру там неможливо ні купити, ні знайти в жодному інтернет–кафе. Не виявилося необхідного ні у співвітчизників, з якими проживала в готелі, ні навіть у співвласниці маленького бару родом iз Києва. «Роками вже листів не пишу. Навіщо, коли по «Скайпу» годинами можна розмовляти? А для кількох фраз і латинки вистачає»,— розвела вона руками. Від мого тексту залежав успіх проекту, над яким працювали близькі мені люди, тож, як за соломинку, вхопилася за пошук через інтернет тих, у кого набирати в Туреччині українською потреба все–таки є.

І я їх, слава Богу, знайшла! Відтак зустрілася з президентом української громади в Анталії Вікторією Михайловою та дізналась від неї про діяльність цієї організації.

«Українська родина» — це громада, яка об’єднує українців Туреччини. Ми ставимо перед собою завдання діяти як повноважний представник українсько–турецької громади перед народом і урядом Туреччини. Посилювати і координувати участь українських турків у соціальному і культурному житті Туреччини, основуючись на демократичних принципах справедливості, свободи і незалежності. Поширювати українську культуру, мову та християнську віру як цілісні елементи багатокультурного розмаїття Туреччини. Піклуватися про покращення соціальних, економічних і культурних умов для українців Туреччини.

Заохочувати розвиток дружніх і взаємовигідних відносин між Туреччиною і Україною». Так коротко окреслено засади та основні напрями діяльності громадської організації, зареєстрованої у 2009 році. Та за цими сухими офіційними рядками — величезна робота, тісно пов’язана з тисячами людських доль.

«Які тільки ситуації не доводиться розрулювати!»

Чотирнадцять років тому колишня кіровоградка Вікторія Михайлова вийшла заміж за турецького будівельника Тарика Юкселя (до речі, зараз він також бере активну участь у діяльності українського товариства). А потім склалося так, що в Туреччині знайшли свою долю і обидві її дочки від першого, українського, шлюбу. Відтак ще міцніше прив’язали до цієї країни народжені тут онуки. Вікторія цілком щаслива у своїй великій україно–турецькій родині, тож могла б займатися винятково нею. Але душа просила більшого, хотілося робити щось корисне і для інших людей. А ще дуже хотілося не загубити свою українськість і допомогти зберегти її іншим.Тому й з’явилася кілька років тому ідея створити разом iз друзями–земляками товариство «Українська родина». А втілити її допомогло Почесне консульство України в Анталії, де помічником почесного консула працює колишня вчителька з Одещини і також турецька дружина Наталія Караджа.

«Одне з наших головних завдань — це сприяння українцям в адаптації тут, адже життя за кордоном завжди складне, — розповідає Вікторія Михайлова. — Допомагаємо в оформленні документів, перекладі, надаємо юридичні консультації. Дуже часто доводиться бути чимось на зразок довідкового бюро, швидкої психологічної допомоги, «розрулювати» найрізноманітніші життєві ситуації. У когось виникає сімейний конфлікт, який самі вирішити не здатні, в когось — непорозуміння з роботодавцем чи власником найманої квартири, хтось хоче знайти українську няню. Не раз звертаються у пошуках роботи. Чим можемо — допомагаємо. Нам навіть пропонували створити спеціальну фірму з працевлаштування, але покищо вагаємось, бо це надто велика відповідальність. Роботодавці дуже різні бувають, та й наші не завжди дотримуються законодавства як належить.

Нерідко дівчата і жінки приходять, щоб просто поговорити, порадитися в якійсь побутовій справі, вилити свої печалі–жалі, позгадувати про Україну чи обговорити останні новини звідти. Звертаються до нас і представники турецької сторони, коли десь щось трапилося з українськими громадянами і необхідне наше втручання. А часом доводиться ставати посередниками у зовсім уже особистих справах. Була в нас така, наприклад, історія. Молода дружина успішного українського бізнесмена закохалася тут під час відпочинку у звичайного пляжного хлопчика, який заледве сам на себе заробляв. І — все, буде розлучатися, забирати дитину і переїжджати сюди. Спочатку до нас звернувся її чоловік — відкрийте їй очі, мовляв, хай не робить дурниць. Відтак була непроста розмова з жінкою. А потім ще й той хлопець телефонував iз претензіями, що втручаємось у його особисте життя. Звичайно, дорослі люди мають право самі вирішувати, як їм жити і що робити, однак і стороння порада іноді зупиняє за крок до непоправних помилок. Хоч у деяких випадках навіть не знаєш, що порадити. Ось нещодавно приходила зовсім молода жінка з немовлям на руках і запитувала, що їй робити. Чоловік працює звичайним офіціантом, коли довелося утримувати дружину з маленькою дитиною, перестало вистачати навіть на найнеобхідніше. А вона навіть у своїх батьків, які залишилися в Україні, допомоги попросити не може. «Щоб дозволили вийти заміж, я їх тоді обманула, що він багатий, то як тепер грошей проситиму?» — запитує сумно. «Про що ж ти раніше думала?!» — запитую. Юна мама лише без слів опустила додолу очі…

Різних нещасливих і щасливих історій, по­в’язаних із життям українців у Туреччині, Вікторія Михайлова може розповісти стільки, що на цілу книгу вистачить. Поки розмовляємо, в офісі «Української родини» лунають дзвінки від наших співгромадян, яким потрібна допомога. Запитують, як оформити громадянство для малюка мами–українки, який щойно народився в Анталії, цікавляться умовами оформлення довгострокової візи, просять зробити терміновий переклад документів. Остання послуга користується дуже великим попитом, бо тут її надають за смішну, порівняно з турецькими нотаріальними конторами, плату. Ще й при цьому абсолютно безплатні консультації нададуть. А для самого товариства ці переклади — чи не єдине на сьогодні джерело отримання коштів на утримання офісу та проведення культурних заходів. Дякувати, що місцева влада, з якою налагоджено дуже хороші стосунки, сприяє в організації останніх.

Даєш садочок, школу і газету!

За кілька років діяльності анталійській «Українській родині» (до неї в Туреччині взагалі не було жодної подібної організації) вдалося зробити чимало і для всієї української громади. Зокрема, відкрито першу в Туреччині бібліотеку українських видань. Стали традиційними різні заходи з нагоди найбільших українських свят. А Дні української культури в Анталії вже стали хорошою традицією. Минулого року, в розпал курортного сезону, вони пройшли за сприяння Міністерства культури України, Української всесвітньої координаційної ради та Товариства зв’язків з українцями за межами України «Україна—Світ» і були приурочені до Дня Незалежності України. Окрім виступів самодіяльних колективів, які приїхали з кількох країн, великою популярністю користувалися виставки вишиваного одягу та майстер–класи народних ремесел. Відбувся у рамках програми і культурно–науковий семінар «Дні української діаспори та культури в Туреччині», в якому взяли участь, зокрема, голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний, представники Посольства України в Туреччині, мер Анталії та начальник місцевої поліції у справах з іноземцями.

У подальших планах «Української родини» — відкриття представництв в усіх великих містах Туреччини, створення християнської громади, благодійного фонду, народного хору, проведення етнічного фестивалю. З великим ентузіазмом займаються активісти товариства також організацією в Анталії українських дитячого дитсадка та школи, адже тут підростають уже сотні українсько–турецьких діток. Планують випускати в майбутньому і українську газету. І віриться, що все у них вийде. І ще частіше звучатимуть iз вуст турецьких українців на адресу Вікторії Михайлової та її колег слова, яким так радіють вони зараз: «Дякуємо! Як добре, що ви є!...»