Сто років самотності

Коли після мелодійної увертюри піднялася завіса, публіка видихнула: ох! нарешті. Балет, що сто років тому наробив стільки шуму, а потім зник на десятиліття, тепер на сцені, просто перед тобою! Хоча для сонячного Лос–Анджелеса екзотична історія про те, як прадавні язичницькі племена прощалися із лютою зимою і славили перше весняне сонце, не така вже й дивовижа. У 1987 році чиказька балетна компанія The Joffrey Ballet уперше презентувала «Весну священну»: відомий твір композитора Ігоря Стравінського поставлений відповідно до оригінальної хореографії Вацлава Ніжинського.

Саме Ніжинський, «бог стрибка», а не Стравінський, який жив і працював у Лос–Анджелесі майже 30 років, починаючи із 1940–го, став відправною точкою промо–кампанії, що супроводжувала американську постановку, адже його оригінальна версія вважалася втраченою після невдалої прем’єри у Парижі 1913 року. Тоді публіка культурної столиці світу не сприйняла авангардного балету — засвистала. За містичним збігом, відлуння того удару через 70 років відчули на іншому боці планети: після прем’єрної вистави The Joffrey Ballet наступного ранку Лос–Анджелес похитнувся від землетрусу. Тому вже у ХХІ столітті публіка, що першого лютого прийшла на «Весну священну», поглядом «промацувала» перекриття монументальної будівлі Dorothy Chandler Pavilion і піджартовувала: «Сподіваємося, цього разу обійдеться без землетрусу».

У колі фестивалю пам’яті Стравінського

«Весна священна» — перший номер у короткому, але яскравому ланцюжку культурних заходів, об’єднаних у фестиваль пам’яті Ігоря Стравінського. Власне, він же і основний, позаяк саме на цей рік припадає 100–й ювілей балету. Інші події початку фестивалю проходили на підтримку постановки: мініатюрна виставка в кутку того ж лос–анджелеського театру — показати, як все створювалося, а також одноденний симпозіум — розказати, як цей експресіоністський образ вплинув на історію балету. Якщо заходи із «групи підтримки» проходили безкоштовно, то ціна квитка на балет, позиціонований як перша масштабна спроба відтворити хореографію Ніжинського, була встановлена в діапазоні 34–125 доларів. Цілком логічно, що коли за кілька днів до початку фестивалю газетна стаття нагадала про виставу, доступними виявилися лише кілька найдешевших, або багато найдорожчих квитків. На щастя, Dorothy Chandler Pavilion має містку залу на три тисячі місць, розподілених на чотири яруси, якi, у свою чергу, розташовані один над одним так, що навіть із заднього балкону найвищого ярусу добре проглядається сцена (до слова, саме в цьому приміщенні з 1969 по 1987 роки Американська Академія кіномистецтв і наук вручала заповітні «Оскари»). Таким чином, завдяки продуманій архітектурі витримується видимість соціальної рівності, крім того, в лобі театру за 5 доларів вам позичать бінокль, не такий вишуканий, як у Київській опері, але все ж з хорошою оптикою.

Важко сказати, чи це традиція, чи просто звичний пункт фестивального розкладу, але перший із трьох вечорів, коли давали «Весну», почався із зустрічі–бесіди з глядачами. Модератор та гості мали завдання плавно ввести публіку в атмосферу модерної постановки, розказати, хто такий Реріх та Ніжинський, і пояснити, з якими складнощами зіткнулися хореографи та танцівники. Публіка слухала віддано і натхненно. Незважаючи на всю інформативність лекторію, найсмачнішим усе ж був момент, коли цитата Стравінського про те, як він відчував музику трансцендентної «Весни», злилася із запахом засоленого огірка: на задніх рядах сивуватий чоловік безсовісно шурхотів обгорткою і жував сандвіч. Як протилежність йому перед нами сиділа групка дівчаток–підлітків, дві з яких прийшли у гіпсі й на милицях: як зайчики, вони тихенько клацали своїми айфонами (на заходах тут часто заохочують відвідувачів «постити» побачене в соцмережах).

Від Миколи Реріха — Ванессі Редгрейв

Чи не найголовнішими гостями на вечорі були Міллісент Ходсон та Кеннет Арчер — дослідники, які 16 років витратили на те, щоб по крупинках зібрати мозаїку балету. «Отже, The Joffrey Ballet був першим і залишається єдиним балетом, що здійснив постанову «Весни» за хореографією Ніжинського?» — запитую я у Міллісент по закінченнi зустрічі. Міллісент, симпатична блондинка в літах, м’яко посміхається: «Так. З тієї постановки збереглося лише три фотографії. Але мені пощастило зустріти Мері Рамбер, асистентку Ніжинського. На той час їй було вже за 80, але вона мала чіпку пам’ять і могла пригадати, як рухався кожен танцівник, оскільки сам Ніжинський не залишив жодних нотаток. Мері Рамбер зізналася, що змушена була продати ноти «Весни» із власними записами і що в неї лишилася копія, проте вона ніяк не могла знайти її у своїх архівах». За цими спогадами, а також завдяки роботі в архівах Міллісент, тоді недавній випускниці, вдалося відбудувати архітектоніку танцю Ніжинського (його скандальна постановка не протрималася довго на сцені, і вже за кілька років «Весна священна» була перевипущена у баченні Леоніда Мясіна й під патронатом Коко Шанель — на цей раз на балет чекав успіх. Хоча картина танцю Мясіна тепер також майже втрачена. Відтак на сьогодні «Весна священна» більш популярна як концерт, аніж балет).

Творячи детективну історію «У пошуках втраченого балету Ніжинського», пара навіть літала в Індію, де останні роки свого життя провів Микола Реріх, автор неймовірно яскравих поліхромних костюмів, деякі з яких потрапили в музеї, деякі знайшлися у Швеції, а один, як стверджує «Лос–Анджелес Таймс», поповнив гардероб Ванесси Редгрейв.

Забути класичний балет

За іронією долі, те, за чим полювали хореографи, стало найбільшою проблемою для сучасних танцівників балету. «Ми ж навчені тримати спину, носки в сторони, тіло має витягуватися уперед, а тут треба було робити все навпаки: скрючитися, втягнутися ніби в себе, носки повернуті всередину, руки міцно притиснуті до тіла», — згадує одна з перших виконавиць ролі Обраної у постановці The Joffrey Ballet. Інша складність полягала у відсутності звичного балетного такту і складному поліфонічному звучанні твору.

Хоча, незважаючи на, здавалося би, непідконтрольну ритміку танцю, балет має струнку структуру: починаючи від сюжету й закінчуючи костюмами, — це замкненість циклу, підкорення чітким геометричним лініям. «Весна священна» — це акт поклоніння весні, втілений у ритуальних гаданнях, танцях, цілуванні землі та виборі дівчини, яка гине у шаленому танці, приносячи себе у жертву Ярилу. Триває дійство, розділене на два акти, всього 36 хвилин: мало часу, але багато музики й кольорів. Сорочки язичників криваво–червоні або цнотливо–білі, і вже у декоруванні ці фарби змішуються, доповнені жовтими і зеленими, утворюючи геометричні фігури, хрести і змійки. Обличчя кожного учасника дійства густо вибілене, на щоках молодиць — червоні трикутники рум’янцю, довгі чорні, узбецьки виплетені косички (так ефектніше, коли під час екзальтованих танців вони тонкими змійками розлітаються і на мить зависають у повітрі). Їхні фігури інколи нагадують чи давньогрецькі зображення, чи народний лубок — боком і у профіль, їхні танці — суміш слов’янських хороводів, ритуальних рухів народів крайньої Півночі та маріонеток примітивних лялькових театрів.

У результаті це шаленство експресивності утворює заворожуюче, майже магічне дійство, і побачивши виставу раз, здається, вже неможливо сприймати музику без самого танцю. Це вже тепер, з висоти ХХІ століття і постфактум знаючи ціну і значення «Весни священної», дивуєшся: «Як вони могли освистати цю насичену містерію?». Хоча є свідчення, нібито імпресаріо «Російських сезонів» у Парижі Сергій Дягілєв стверджував: «Нехай собі свистять і дуріють! Внутрішньо вони вже відчувають цінність, і свистить лише умовна маска».

P.S. Друга частина фестивалю Стравінського в Лос–Анджелесі розпочнеться у липні — балетом Баланчіна «Аполлон» у виконанні American Ballet Theatre (Американський театр балету); інтерактивною інсталяцією Лондонського філармонічного оркестру під назвою Re–Rite (The Rite of Spring — англійська назва «Весни священної»), а у жовтні Nederlands Dans Theatre (Нідерландський театр танцю), натхненний «Весною», представить свою оригінальну поставку.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Ще трохи «Весни» в Лос–Анджелесі

Оригінальне бачення балету в 1937 році представила хореограф Лестер Хортон. Натхнення вона черпала у ритуальних танцях індіанців та незвичайній природі Каліфорнії.

Через кілька років, у 1940–му, Уолт Дісней включив уривок із твору Стравінського у музичну канву відомого анімаційного фільму «Фантазія».

ДО РЕЧІ

Стравінський і Україна

Варто згадати тісний зв’язок Ігоря Стравінського з Україною. У містечку Устилуг на Волині діє його меморіальний музей, що розташований у будинку, збудованому за проектом самого композитора (це також центр проведення міжнародного фестивалю «Стравінський та Україна»). Тут він час від часу жив і працював. Саме в Устилузі він розпочав роботу над балетом «Весна священна», яку закінчив у швейцарському містечку Монтрьо. Батько композитора — прем’єр Маріїнського театру Федір Стравінський — починав свою кар’єру в Києві. В Устилузі Ігор зустрів свою першу дружину — кузину Катерину Носенко.