Шкала знецінених цінностей

«Але сьогодні не будемо говорити про жіночі теми...» Руки миловидної ведучої самі собою склалися в жест, що символізує безвихідь. У її програму «Легко бути жінкою» керівництво Першого Національного втулило оголошення лауреатів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». А «чарівній пані Тетяні» (як називав ведучу президент Рейтингу Костянтин Родик) так хотілося говорити про «жіноче»! Її образу дуже пасували рожеві «домашні» шторки на вікні студії і штучні квіти з райцентрівських магазинів, підходящим був і час показу програми — пізній ранок п’ятниці, можна не соромитися, що твою недорікуватість побачить уся країна. Ведучій пасувало все у цій «допотопній» студії, окрім Родика з його книжками. «Ой, я просто злякалася назви «оксфордський проект»... Було смішно і соромно. Безкоштовний ефір ось у такому антуражі — посильний внесок державного телеканалу, сиріч держави, у найвідоміший (і єдиний) книжковий рейтинг країни.

Книжкові рейтинги і їхні «побратими» — літературні премії — кому вони потрібні, чи мають вплив на читача і бізнес, а чи є клубною забавкою інтелектуалів і графоманів? Чи по силах їм їхня шляхетна роль урізноманітнити інакшою думкою культурний простір, де десятиліттями стовбичать кілька знецінених національних літпремій?

Забави ентузіастів

Спершу пропоную оглянути ті недержавні відзнаки, які існують нині.

Найавторитетнішою є відзнака Львівського форуму видавців. Директор видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА» Іван Малкович порівнює Форум iз «книжковим Великоднем, до якого кожен видавець старається спекти найкрасивішу, найсмачнішу пасочку». Справді, низка видавництв притримують друк новинки до вересня — щоб презентувати її саме у Львові.

Тримає планку якісної експертної оцінки згаданий рейтинг «Книжка року». «У нас є лише один рейтинг, усе решта — конкурси», — вважає письменник і критик Михайло Бриних. Рейтинг, який Родик проводить 14 років поспіль, включає з півтора десятка підномінацій, що дає можливість змагатися не лише художній, а й спеціальній літературі — мемуарам, довідковій літературі, альбомам з мистецтва та ін., не кажучи про дитячу літературу, яка в решті літконкурсів змагається в одній ваговій категорії з детективами та історичними романами. (Так, лише у 2012–му в нас з’явилася перша премія для дитячої книжки — «Великий їжак». Так само минулого року літературна премія Бі–Бі–Сі виділила в «окреме провадження» дитячу книжку. Це рішення організатори ухвалили після не дуже справедливої ситуації, коли в попередній рік у вирішальному двобої підлітковий роман Володимира Рутківського зчепився з групою «дорослих», зокрема, з антиутопією Тараса Антиповича «Хронос»).

Створити конкуренцію Родиковому рейтингу погрожує Спілка письменників, і вже приблизно 15 лютого, як повідомив «УМ» секретар НСПУ Сергій Грабар, у камерній атмосфері спілчанського особняка на Банковій оголосять переможців. Рейтинг, як годиться, матиме довгу лінійку номінацій — сім: проза, поезія, літературознавство, публіцистика, есеїстика, драматургія, дитяча література. Після бесід iз представниками кількох видавництв розумієш: НСПУ мимоволі поділилося своєю репутацією і з новонародженим своїм книжковим рейтингом.

Решта — це конкурси чи премії, які оцінюють лише художню літературу.

«Книга року Бі–Бі–Сі» сяє на тлі аналогів, які проводять великі медіа. Щотижневики «Кореспондент» та «Фокус», схоже, ведуть облік кращих книжок для власного престижу. Всяк поважний журнал прагне мати власний інтелектуальний доважок і ставити на когось тавро свого брендового «знаку якості». Щось на зразок того, якби заможний чоловік вирішив розважитися і заснував фестиваль свого імені для визначення сотні найпухнастіших персидських котів України. Якщо говорити про «Фокус», то це видання укладає рейтинг найуспішніших письменників, спираючись тільки на один критерій оцінки — тут за одиницю успіху вважають кількість виданих книжок. Так, за підсумками 2012 року, титул найуспішнішої віддано Сімоні Вілар, яка підняла «штангу» з 206 тисячами примірників. Питання, скільки з них насправді продано, залишається за берегами шпальт. Тобто у «фокусників» превалюють напівстахановські, напівшоубізнесові підходи.

Крім згаданих, є ще щорічний конкурс «ЛітАкценту», однак маловідвідуваність цього шанованого спеціалізованого інтернет–ресурсу заважає думати про резонанс його оцінок.

Над усіма цими медіа–проектами вивищується, повторюся, «Книжка року Бі–Бі–Сі». Хоч українська служба Бі–Бі–Сі вже два роки, як «не говорить», й існує в межах інтернет–видання, її книжковий конкурс завдяки ентузіазму Ніни Кур’яти, Світлани Пиркало та «групи товаришів» є помітним — він потрапляє у стрічки інформагенцій і у телевипуски новин.

За дужками цього короткого опису умисно залишимо кілька державних літературних премій, які змаргіналізувалися, а також Шевченківську. Згадаймо, що більшість літконкурсів та премій, навіть таких жартівливих, як колись проводили «Бу–Ба–Бу», де лауреату вручали яблуко, виникли як виклик літературного середовища рішенням Шевченківського комітету — подеколи заангажованим, подеколи невмотивованим, та майже завжди — на крок відсталим від життя.

Не завдяки, а всупереч

Отже, потужних, престижних літературних премій чи конкурсів у нас немає, а ті, що є, — кращі вони чи гірші, більш професійно укладені чи аматорські — ні на що не впливають. Ніхто з видавців не додруковує додатковий тираж повісті, що перемогла в такому–то конкурсі. Ніхто з лауреатів не прокинеться наступного ранку в промінні слави і не знесилиться, роздаючи інтерв’ю журналістам. За ними не будуть ганятися спраглі автографа фанатки і тим більше — папараці. Загальна змістова якість сучасної української книжки, обмаль харизматичних авторів, недорозвинутість ринку і вплив на нього потужного російського, економічна скрута — це зачароване коло причин, з якого (і з яких!) ми, здається, ніколи не вирвемося на інші орбіти. А ще біда — папараці не читають книжок. І не тільки папараці.

«Книжкові топи, рейтинги, конкурси мають право на життя, але ніяк на навколишню дійсність не впливають, жодних актуальних питань не розв’язують та й узагалі малоцікаві широкому колу читачів, — таку думку має головний редактор видавництва «Грані–Т» Олена Мовчан. — Дивують видавці, які намагаються порозпихувати свої книги у всі можливі українські конкурси, переймаючись благородною ідеєю когось чи щось підтримати, мовляв, у країні все так погано, давайте підтримаємо ентузіастів».

Рейтинги та конкурси — розвага для кола фахівців, погоджується Михайло Бриних. Він пригадує, що його дебютна книжка «Шахмати для дибілів» кілька років тому вийшла в номінанти рейтингу «Книжка року» та конкурсу Бі–Бі–Сі, була відзначена в «Коронації слова», але «ніякого впливу на продаж це не мало». Не можуть похвалитися стрімким зростанням продажів і більш імениті, впізнавані письменники, зрештою ті самi шевченківські лауреати. Натомість стрибок попиту на свій роман «Чорний ворон» відчув Василь Шкляр — саме тоді, коли внаслідок скандального чи то непорозуміння, чи то, швидше–таки, через викреслення зi списків не здобув Шевченківську премію. Тобто читач відреагував на роман–«майже лауреат» не завдяки премії, а всупереч!

Премія без преміальних

У самому терміні «премія» чується солодкий присмак преміальних, звук монет. Утім визначальники «найуспішніших письменників України» до грамоти грошей не додають. Або вручають символічні. Як «Книга року Бі–Бі–Сі» — тисячу фунтів стерлінгів. На преміальні в недержавних організаторів нема ресурсу. А щодо держави, то вся її фінансова увага до літературних та мистецьких відзнак зосередилася на Шевченківській премії, фонд якої становить 250 тис. гривень. На всіх лауреатів.

«За радянських часів існував додатковий соціальний пакет до премії: давали квартиру, престижніше місце роботи, вдвічі більший гонорар. Це був такий своєрідний престиж — лауреат завжди в президіумі, морда надута, на грудях медаль, обком його любить, ЦК теж любить... Тепер нічого цього немає. Лишилися хіба 60 грн. до пенсії і безплатне місце на Байковому цвинтарі. Коли я отримав премію, мене цікавило одне — чи можу я отримати це місце зараз і продати його, бо коштує воно в кілька разів дорожче, ніж сама премія», — жартує поет Тарас Федюк у інтерв’ю одному з видань.

Костянтин Родик радий, що УТ–1 надало ефірний час його «Книжці року». Як не крути, а державна підтримка. Інакше церемонія оголошення лауреатів залишилася б безпритульною. Останній раз, каже, держава допомогла кілька років тому — профінансувала дві третини вартості оренди приміщення в одному з університетів, де оголошували фіналістів Рейтингу. А «на світанку» Родикової ініціативи, років iз десять тому, церемонія відбувалася значно презентабельніше. «Перші «Книжки року» проходили не менш поважно, ніж нинішні російські літературні премії, а тепер от зміліли до університетського буфету», — ностальгійно коментує один літературний критик.

У Росії письменників «балують». Фонд державної премії РФ «Большая книга» — 3 млн. рублів. І недержавні «Національний бестселер» та «Російський Букер» проводять із не меншим розмахом і розголосом. Письменник, якому пощастило стати лауреатом, потрапляє в обойму запитаних — це гонорари, імідж, тиражі. Звісно, сусідня країна втричі більша за нашу й багатша, тамтешній книжковий бізнес (позаяк живиться не тільки Росією, а й прилеглими пострадянськими теренами) — більший на порядок. Хтось скаже: не до порівняння, «Україна — не Росія». Але ж, пардон, і не Буркіна–Фасо! А хтось нагадає про Гонкурівську премію, де преміальні — 11 євро, а слави — вважай, на все життя.

У наших скаргах на брак державної підтримки культурі закладена жахлива суперечність: адже ми водночас наперед уявляємо, ХТО приблизно і ЯК визначатиме переможців премії. Кожна «культурна» ініціатива держави підсвідомо викликає недовіру. Бо що можна чекати від тих, хто проштудіював у СІЗО «Анну АхмЕтову»?! З іншого боку, ніхто з вітчизняних олігархів наразі не загорівся проектом профінансувати недержавну книжкову премію. Шкода. Адже «країна карликових премій та відзнак» — це не так фінансова характеристика, як культурна.