«Інтер»–сім’я: Андрій Цаплієнко й Ольга Клюєва. Фото надане прес–службою каналу.
Серед цьогорічних претендентів на Шевченківську премію — телерепортер і документаліст Андрій Цаплієнко, який трохи не півтора десятка років робить сюжети на «Інтері» про події у зонах бойових дій і міжнародних конфліктів. А це нагода поговорити про особливу тележурналістику, документальне кіно і програми про міжнародне життя, яких майже немає.
— Андрію, ваш офіційний статус «міжнародний оглядач». Не виникало бажання робити окрему повноцінну програму про міжнародне життя?
— Як журналіста мене цікавлять здебільшого конфліктні регіони світу, його «больові точки». Але не тільки «гарячі», де тривають бойові дії, а й відносно «холодні», де людям доводиться боротися за життя, попри байдужість преси і можновладців. По–журналістськи мені цікаві місця, де доводиться виживати не тільки людям. Нещодавно ми робили репортаж про те, як звичайні пластикові пляшки руйнують наш світ. Я був шокований, дізнавшись, що в Атлантиці, між Штатами та Японією, «пластикова» пляма сягає кілька мільйонів квадратних кілометрів. Тисячі тварин загинули від того, що людям просто зручно тримати воду у дешевому пластику. Я спочатку обурився, дізнавшись, що лише 5 відсотків пластикових пляшок утилізують. Утiм через пару тижнів після цього репортажу моє обурення потрапило під холодний душ іншої сторони реальності. Ми знімали в мумбайських нетрях, де живе понад 10 мільйонів людей. І я побачив цілий район, де відбувається утилізація пластикових пляшок. Тільки там, де цілі родини живуть на 100 рупій в день — це трохи більше 1 долара, люди погоджуються на те, щоб випари утилізації щодня вбивали їх. Хімічний процес знешкодження пляшок є дуже небезпечним та вбивчим!
Що робити, коли розумієш, що цивілізація займається самогубством щодня і робить це безліччю способів?! Як знайти вихід? Свій я знайшов — розповідати про це історії. Я, швидше, репортер, а не аналітик. Міжнародні програми, думаю, мають робити аналітики. А репортери повинні бути «постачальниками» цікавих сюжетів.
— І все ж, програм про міжнародне життя на вітчизняному ТБ зовсім мало. Тому що на них немає запиту в масового глядача чи тому, що в Україні мало фахових аналітиків і журналістів, які б могли робити такі телепроекти?
— Це запитання до менеджменту телеканалів. Висловлю лише свою точку зору. Думаю, що запустити «міжнародку» окремим блоком чи програмою — це було б дуже ризикованим бізнес–кроком. Бо, по–перше, людей цікавить здебільшого життя у межах країни. По–друге, Україна не має глобальних інтересів. Додайте до цього ще й те, що загальноосвітній рівень глядача не зростає; особисто я дуже часто змушений відповідати на запитання на кшталт: «А де знаходиться Непал, в Африці?». З огляду на все це, програма у жанрі «Міжнародної панорами» приречена на низький рейтинг.
Проте тут є одне «але». Якщо є нестандартний погляд на події, ексклюзивна інформація та особистість у кадрі, — рейтинг буде врятовано. І в нас є люди, є особистості, які в змозі працювати у такому форматі. Взагалі, на моє переконання, на відміну від європейського глядача, вітчизняний більш потребує авторського наповнення в сюжетах та програмах, теплоти, зацікавленості та деталей, якщо хочете. Таких деталей, які західні журналісти вважали б несуттєвими та неінформативними. Наш глядач бажає бачити не журналіста–інформатора, а журналіста–оповідача. Можемо з вами навіть побитися об заклад. Я впевнений, що в наших новинах, на будь–якому каналі, рейтинг піднімається не на тих сюжетах, де дається найважливіша інформація, а там, де журналіст має хист та талант цікаво про неї розповісти.
— Андрію, у відрядження у неспокійні місця останнім часом збираєтеся з такою ж легкістю, як і років 8—12 тому, коли були ведучим і керівником програм «N–ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор»?
— Звичайно ж, так. Дайте лише кілька годин, щоб зібрати мій рюкзак! Я для себе вивів навіть формулу світосприйняття: якщо тебе перестає цікавити навколишній світ, якщо ти кажеш собі, мовляв, і це я бачив, і це спробував, — то це ознака того, що ти починаєш старіти. Бо спочатку настає ментальна старість, а потім вже фізична. Так от, мене цікавить усе, як уперше.
— Робоча поїздка в яку з країн і чому вам запам’яталася найбільше: Афганістан, Македонію, Ірак, Південну Осетію, Кот–д’Івуар, Непал, Ліберію, Бурундію, Шрі–Ланку, Колумбію?
— У мене, мабуть, як у комп’ютері, найяскравішою є оперативна пам’ять. А в ній зараз спогади про відрядження, з якого ми щойно повернулися. Це була поїздка у Верхній Мустанг, який є частиною території Непалу, а колись був незалежним королівством. До 1991 року потрапити туди не міг жоден іноземець. Та й зараз існує безлiч обмежень: в’їзд можливий тільки в супроводі офіційних представників, акредитованих при уряді; професійна зйомка заборонена і можлива лише з особистого дозволу найвищих посадових осіб країни. Утiм нам вдалося відзняти там надзвичайний матеріал. Я у захваті від того, що є місця, де зберігається старовинний, навіть середньовічний, спосіб існування. Уявляєте, там і досі існують родини, в яких в однієї жінки може бути кілька чоловіків? Там у горах, на висоті 4 тисяч метрів, можна знайти печери, де монахи медитують протягом кількох місяців і навіть років. Та понад усе мене здивувало, як монах Тенцинг Біста, взявши мене за руки та подивившись у вічі, визначив стан мого виснаженого організму і, зрештою, поділився своєю силою Амчі (так у горах називають цілителів). Мій оператор Вадим Ревун до зустрічі з Амчі дуже страждав на «гірську хворобу», і кожен рух йому давався з великими зусиллями. Після зустрічі у нього немовби відкрилося друге дихання, і ми повернулися звідти з новими силами і бажанням працювати.
— Свого часу у відрядження ви їздили з Єгором Бенкендорфом, який потім став генпродюсером «Інтера», а тепер — гендиректор державного «Першого Національного». Ви підтримуєте з ним зв’язки? На нещодавню презентацію своєї книги «P.O.W. Люди війни» запрошували його як просто знайомого чи як друга?
— Єгор — справжній товариш та дуже надійна людина. До речі, коли вийшла моя книжка, ми захотіли зробити щось на кшталт дружньої вечірки. Дуже чекали на Єгора, та він відлітав у відрядження до Лондона, здається. Налаштували інтернет, щоб зробити «включення» моїх друзів Єгора, Кармен Маркеш, Олів’є Роже, але техніка підвела. Єгор же ніколи мене не підводив, навіть у дуже важких ситуаціях. Зараз, щоправда, бачимося нечасто. Останнього разу, коли я робив 5–кілометрову пробіжку, Єгор проїжджав поруч на своїй машині. Як завжди, розіграв мене, пожартував. Він має чудове почуття гумору. Єгор є одним із героїв тієї книжки, як і Кармен, і Олів’є, і багато з тих, хто прийшов на презентацію. А його особистий примірник, роздрукований на очах у гостей (в книгарні, де відбувалася презентація, є спеціальна машина), й досі чекає на нього.
— Після робочих відряджень вашою дружиною стала Ольга Клюєва. Як вживаються у сім’ї два телевізійники? Чи відбувається вдома обмін досвідом?
— Щоденно. І мушу визнати як представник дуже егоїстичної чоловічої статі, я беру у дружини значно більше, ніж вона у мене. Бо жінкам, на відміну від чоловіків, завжди є чим ділитися. З іншого боку, я дійшов такого висновку: якщо тебе люто критикує чоловік, то він тобі заздрить, якщо тебе люто критикує жінка — то вона тебе кохає.
— Ви автор двох уже виданих книжок: «Екватор. Чорний колір&Білий колір» та «P.O.W. Люди війни». Зараз щось пишете?
— Час від часу пишу оповідання та ось знову повернувся до роботи над романом. Але деталей поки що не розкриватиму, і не тому, що плагіаторів побоююсь. Я взагалі не вважаю себе письменником, швидше журналістом, який пише книжки для задоволення. А цей роман дається непросто.
— Презентований ще 2008 року фільм «Місто, яке зрадили», режисером якого ви були, Держкомітет телебачення і радіомовлення висунув на отримання цьогорічної Національної Шевченківської премії. Чи не запізно чиновники помітили вашу стрічку про Київ часів гітлерівської окупації? І чому, зокрема «Інтер», упродовж останніх років майже не знімав серйозних документальних фільмів про українську історію?
— Ви, напевно, знаєте, що на Шевченківську премію висунули не тільки «Місто, яке зрадили», а й інформаційні сюжети (в тому числі міжнародні), які я робив протягом кількох років. Наскільки мені відомо, телерепортери ще ніколи не потрапляли у список претендентів на найголовнішу для творчого світу України премію. Тож формулювання «чи не запізно чиновники помітили» у даному випадку не зовсім коректне. Помітили не окремого репортера Цаплієнка, а телебачення взагалі, тележурналістику, цілу потужну галузь у культурному житті країни, визнали її частиною не тільки політичного процесу (до чого ми, в принципі, звикли), а й культурного та творчого. Утiм остаточні рішення щодо лауреатів будуть оголошені у березні. І навіть якщо мого прізвища серед них не буде, я тішуся вже тим, що наш фільм про окупацію подивилися ті, кому історія не дає спокою, хто хотів дізнатися про події, яких в жодному підручнику не вичитаєш. Я назавжди запам’ятав, як одна з наших героїнь, Елеонора Коваль, прийшла на зйомки з фотографією 10–річної дівчинки з чистим наївним обличчям. Вона показала її нам і сказала: «Це я в сорок першому році. Уявіть, скільки страшного і нелюдського довелося побачити нам, київським дітлахам!» Саме тоді виникла ідея розповісти про окупацію так, як її побачили діти. Не дай, Боже, повторення цього! Заради того, щоб історична пам’ять була запобіжником таких нелюдських подій, я, скажу чесно, готовий щороку знімати документальні фільми. Саме для того ми колись робили проект «На лінії вогню». А чому таких проектів зараз бракує на телебаченні?.. Хтось має зрозуміти, що телебачення — не просто бізнес, де мають значення тільки рейтинг та частка, це частина нашого неповторного життя.
Народився у Харкові.
1987—1989 р. — служив у Збройних силах.
1992 р. — закінчив акторський факультет Харківського інституту мистецтв.
1992 —1997 р. — працював на харківському ТБ спочатку репортером, потім ведучим програм і режисером.
1997 р. — автор і ведучий програми «Люди» виробництва ТІА «Вікна» (Київ).
З 1998 р. — працює на «Інтері». Був ведучим і керівником програм «N–ний кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор». 2007 р. — автор та сценарист студії документальних фільмів телеканалу.
2006 р. — закінчив факультет журналістики Київського міжнародного університету.
Володар чотирьох статуеток «Телетріумф» у номінації «Кращий репортер» (2001, 2002, 2003, 2006 р.).
Заслужений журналіст України (2011).
З дружиною–журналісткою Ольгою Клюєвою виховує доньку і сина.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
