Володимир Рибак: У Донецьку в 90–х мені було важче, ніж у Раді зараз

Володимирові Рибаку — 66, а у своїй родині він скоро стане прадідом. Є в нього й інша сім’я, якій він вірний із самого початку, — Партія регіонів. У другій половині 90–х Рибак стояв біля витоків тоді ще Партії відродження регіонів України, був її лідером та співголовою Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України», яка за 15 років виросла в нинішню «керівну й спрямовуючу». Він уродженець і колишній мер, звісно ж, Донецька.

Але Рибак, на відміну від «середньостатистичних» «регіоналів», залишається людиною скромною в повсякденному житті. Ще донедавна в нього не було охорони (тепер є за законом). Рибака — екс–віце–прем’єр–міністра, голову парламентського комітету, чільного діяча партії влади — можна було запросто зустріти на дешевому ринку «Столичний» на вулиці Окружній у Києві, де він сам купував городину. І машиною тоді керував сам.

Живе пан Володимир на віце–прем’єрській державній дачі в Кончі–Заспі. Каже: «Плачу за комунальні послуги, все як належить. Але ж вона не моя — ні дітям, ні онукам...» Кабінет Рибака–Голови ВР теж обставлений скромно, без претензій, як було й за попередніх спікерів–«нерегіоналів».

Очевидно, що в президенти Володими Рибак не балотуватиметься, і цим порушить українську політичну традицію, адже в нас кожен спікер пробував штурмувати президентську вершину.

У голови ПР Януковича Рибак багато років був заступником. Саме як перевіреного партійця, на якого можна покластися в період «штормової загрози» перед президентськими виборами 2015 року, Янукович підтримав Рибака на посаду Голови Верховної Ради.

«Перебудовувати кабінет Голови ВР немає часу»

— Володимире Васильовичу, судячи з вигляду кабінету Голови Верховної Ради, не схоже, щоб після вашого обрання тут робили якийсь ремонт. Чи не хочете обновити обстановку? Адже в нинішньому скликанні ВР деякі голови комітетів і навіть звичайні депутати фактично перебудовують свої кабінети по–новому...

— Ні, в мене на це немає часу. Єдине, що приніс, — свої ікони. Також по–новому провели освячення кабінету.

А голів комітетів, про яких ви кажете, я запитував: навіщо ви це робите? Вони мені пояснюють, що в тих кабінетах люди по п’ять років працювали, щось позабирали з собою, от, мовляв, хочемо оновити... Я їм одразу сказав, що фінансів на це не дам ні копійки. Немає ані на позачергову сесію, проведення якої обійшлося б у 3 мільйони 672 тисячі гривень, ані на ремонти. Але вони пообіцяли все зробити власним коштом — то хай ремонтують, чому б і ні.

— Хіба в бюджеті 2013 року на Верховну Раду виділили так мало коштів? Записано ж майже мільярд гривень на різні витрати.

— Просто немає такої необхідності — закладати кошти ще й на ремонти в кабінетах. От у нову будівлю, яку Верховній Раді передали по вулиці Будьон­ного (тепер Багговутівська. — Авт.), справді треба вкладати фінанси.

— І що буде в тій будівлі?

— Комітети. Вони ж у нас розкидані по всьому місту.

— Нові комітети, які утворили після розділу старих?

— Ні, так питання не стоїть. Наприклад, з Комітету з питань фінансів і банківської діяльності зробили два окремих — але ж раніше їх працівники десь сиділи? Хай і далі там працюють.

Про те, які саме комітети переїдуть, буде вирішено потім. На 2013 рік фінанси не виділено, тож про це взагалі рано говорити.

«Маєте претензію до голосування за голову Нацбанку? Створюйте спеціальну слідчу комісію!»

— Ви заявляєте, що позачергова сесія не відбудеться, бо для цього немає законних підстав. Водночас у перших інтерв’ю на посаді Голови ви казали, що «влада має почути опозицію»...

— Я надаватиму слово всім — і більшості, й меншості, але ж треба чути одне одного! Мені байдуже, що там було раніше, — давайте працювати зараз, виконувати — ось (бере зі столу брошуру. — Авт.) Регламент! Тільки не лише я його маю виконувати, а й решта народних депутатів.

Так, мені надали 158 підписів (на скликання позачергової сесії). Але Управління кадрів повідомило мені, що сім підписів підроблені. Адже кожен депутат підписував присягу, тож зразки всіх підписів у Апарату є, їх завжди можна перевірити. А з того 151 підпису, що лишається, — є дані від народного депутата Владислава Лук’янова, — що ще низка людей, коли нібито підписували вимогу, перебували за межами України. Він показав документ, згідно з яким названі люди ще до дати підписання заяви перетнули державний кордон України і назад не поверталися. Таких набралося ще 11 прізвищ — замість декого з них помічники поставили факсиміле, інші, можливо, підробили... Тобто чинних підписів залишилося 140. І що мені робити?

У п’ятницю я зберу керівників фракцій і поінформую всіх, чому не підписав розпорядження.

Насправді в мене виникає запитання: а чи вони взагалі хотіли проводити цю сесію? Бо складається таке враження, що не дуже.

Четвертого лютого й так буде засідання Погоджувальної ради, 5 лютого — початок сесії за графіком, 8–го числа — день уряду в парламенті. Треба розглянути якесь питання, заслухати якогось міністра? Кажіть, називайте — я напишу листа до уряду, заслухаємо.

Але ж це політика. Більшості голосів в опозиції все одно немає. А наскільки їм насправді потрібна ця позачергова сесія, яскраво показує голосування за декриміналізацію (статей, за якими засуджено Юлію Тимошенко. — Авт.) наприкінці грудня. Навіть із більшості вісім людей цей законопроект підтримало, а з опозиції не голосували три десятки.

— Але як ви поясните іншу колізію — призначення голови Нацбанку? У цьому питанні були всі підстави говорити про підробку голосування не опозицією, а «більшовиками». Опозиційні фракції надавали дані, що принаймні 22 депутати з більшості, які віддали голоси за призначення Соркіна, перед цим не зареєструвалися письмово й фізично не були присутні в сесійній залі. І з того приводу вже опозиція робила подання до суду, обіцяла звернутися до правоохоронних оглядів.

— Хто це сказав?

— Томенко, Яценюк, наприклад.

— Тобто ті люди, які виходять на телебачення й кажуть: «Це мій підпис» — хоча він насправді не його?..

Що стосується голосування, про яке хтось уже в якийсь суд подав. Де ви бачили в світі, щоб депутат не голосував? Він же прийшов працювати! Тут (показує на закон про Регламент ВР) чітко написано: кожен депутат повинен голосувати «за», «проти» або «утримався». Коли півзалу не голосує, та ще й висмикує картки тих, хто голосує — це хіба нормально?

Тепер вони кажуть про 22 нібито «недійсні» голоси. Але я як Голова Верховної Ради не знаю, хто голосував особисто, хто ні, я ж не можу за всіма встежити. Одні кричать одне, другі — інше, а як мені бути? Може бути таке, що когось і справді не було в залі, а хтось, можливо, просто не встиг розписатися на столі реєстрації, але в залі був присутній. Якщо вважаєте голосування нечесним — створюйте спеціальну слідчу комісію з представників усіх фракцій, хай вона це питання розгляне. Іншого виходу немає. Я все зробив згідно з Регламентом, закликав усіх голосувати особисто — що ще я можу зробити?

«У системі «Рада–3», може, вже й дротів немає. Треба перевірити»

— До речі, про особисте голосування. Хтозна, чи бачили десь у світі, щоб парламентарії під час голосування не тиснули кнопки взагалі, але точно навряд чи в цивілізованих країнах бачили, щоб один депутат голосував як «піаніст» — один за весь ряд.

— А що ви хочете, якщо десять, двадцять років так було?!

— Але ж треба бути кращими за попередників.

— Так хто це повинен робити?

— Хто, як не оновлена Верховна Рада? Перед початком першої сесії нібито ж уже домовлялися, що кожен голосуватиме особисто, але знову те саме — хтось прикривається газетою, хтось і зовсім не прикривається... Чи вживатимете ви якихось заходів проти тих, хто голосує не лише за себе й таким чином порушує Конституцію?

— У Регламенті немає жодної можливості застосувати проти таких порушників якісь «каральні» заходи. Ні видалити його з залу, ні блокувати абощо Голова Верховної Ради не може.

— А як щодо системи «Рада–3», запровадити яку вже стільки років обіцяє кожен Голова ВР і так досі ніхто й не запровадив?

— От знайдіть тих голів і запитайте в них, чому вони вже вісім років тому цю систему зробили, але так і не запустили?

— А ви запустите?

— Не знаю. За стільки років — може, там уже й дротів немає. Я доручив профільному комітету підготувати висновки: що по­трібно, аби запустити цю систему. А ви як журналісти повинні запитати у двох попередніх керівників Верховної Ради, чому вони її не запустили. А тепер приходять до мене й обурюються, чого я її не запускаю.

— Запитували, і не раз. І кожен обіцяв, обіцяв, та так і не запустив. Ви можете пообіцяти, що зробите це?

— Комітет, до якого входять представники всіх фракцій парламенту, до 5 лютого має підготувати свої пропозиції з цього приводу. А я тоді поставлю це питання на голосування, і яке рішення Верховна Рада ухвалить, те й виконуватиму.

Щодо мого особистого ставлення до цієї проблеми, то я переконаний: голосувати повинні всі. Контролерів, які б стояли над кожним депутатом, немає, тому всі просто повинні чесно голосувати своєю — однією — карткою.

— А ви завжди голосували тільки своєю карткою?

— Не завжди. Чесно зізнаюся. Я обманювати не звик. Звісно, не завжди, але ж система була така!

—  Треба ж ламати систему, має хтось почати.

— Ламайте! Допомагайте ламати. Я не для того з вами зустрівся, щоб виправдовуватися.

— Ми й не хочемо, щоб ви виправдовувалися, а хочемо донести до читачів вашу позицію та ваші пояснення.

— Я вам пояснюю: є Регламент, і я як Голова Верховної Ради повинен його виконувати. І виконувати рішення, за які проголосувала більшість депутатів.

— Чи ви сам як депутат проголосуєте за впровадження системи «Рада–3», що забезпечить винятково особисте голосування? «Так», «ні», «утримався» — яку кнопку натиснете?

— Безперечно, я проголосую «за». Я ж Голова Верховної Ради, маю бути зацікавлений.

«Я — Голова всієї Верховної Ради, а не якоїсь політичної сили»

— Володимире Васильовичу, скажіть таке: робота Головою Верховної Ради — найважча у вашій трудовій кар’єрі? Чи на будівництві, в райкомі або в Донецькому міськвиконкомі було важче?

— Звичайно, були значно важчі періоди. На початку 1990–х, коли я прийшов у Донецький міськвиконком, а до того очолював райвиконком, — у державі було все розвалено, підприєм­ства не працювали, страйки відбувалися і вранці, і ввечері... І при цьому треба було забезпечити життя людей. От тоді справді було дуже важко.

А зараз — я такий самий, як і всі народні депутати. Хоча відповідальність, звісно, значно вища. Бо всі голосують, як вважають за потрібне, а питають потім із Голови Верховної Ради.

— Коли вас висували на посаду Голови, журналісти робили висновок: ваша кандидатура влаштовує Януковича зокрема й тому, що ви, напевне, не матимете великих політичних амбіцій — на відміну від попередніх голів ВР, кожен із яких пробував себе в боротьбі за президентську посаду. Вам не образливо чути такі речі?

— Мені образливо інше — що з часу мого призначення минуло вже два місяці, а журналісти досі намагаються вишукати на мене якийсь компромат. Бо як це так — на всіх компромат є, усіх «Українська правда» й ще ціла низка ЗМІ обливають брудом, а на Рибака нічого немає. Оце мене ображає.

— Звідки ви знаєте, що шукають компромат?

— Журналісти самі приходять і кажуть.

Але я ніколи на журналістів жодного позову не подав і не збираюся, для чого? Ну сказав журналіст, що мені вже забагато років — я йому в очі подивився й кажу: доживеш до моїх років, тоді розкажеш, чого ти досягнув. Він, може, ніколи й шпаківні не зробив, а я в житті всього сам добивався, ніхто мене за руку не водив. Батько мав чотири класи освіти, мати два — я в такій бідноті виріс, що вам і не снилося. Тому не треба мені розповідати про образи.

Мене покликали, сказали: за тебе можуть проголосувати (на посаду Голови ВР. — Авт.), а більше ніхто голосів не набере. Тому ми просимо, щоб ти не відмовив. Я зустрівся з Президентом, він уже знав, що депутати пропонують мою кандидатуру. До останнього ж дня називали багато прізвищ, не тільки моє. Журналісти прогнозували спікеріаду — ви ж не забули, як по два місяці парламент не міг обрати Голову. Але ні: все керівництво на другий день вибрали, уряд призначили, комітети через десять днів запустили в роботу, й ніякої спікеріади.

— Чи можна сказати, що ви на цій посаді залишаєтеся «людиною Президента»?

— Уперше за понад двадцять років усі три гілки влади злаго­джено працюють на те, щоб люди жили краще. Проводяться реформи. Так, вони тяжкі, ще не працюють, але є надія, що вже у 2013–му, 14–му, 15–му році люди отримуватимуть збільшені зарплати й пенсії і вирішуватимуться вже наступні питання. У нас є гарант Конституції, який узяв відповідальність перед народом. Йому було б легше по­стійно міняти прем’єр–міністрів і казати, що це вони погано працюють, а він добре. Але він узяв головну відповідальність на себе. Уряд працює, Верховна Рада його підтримуватиме, ухвалюватиме закони — нарешті всі гілки влади, три її керівники працюють як одна команда. Так і має бути.

— А якщо станеться так, що парламент перед президентськими виборами, як це вже бувало, скажімо, в 2004 році, піде врозріз із позицією Президента й уряду, якщо виникне принципове протистояння?

— Тоді в державі не буде політичної стабільності!

— ...Але ви в такому разі діятимете як Голова Верховної Ради, відстоюючи її позицію, чи все–таки як член команди Президента?

— Я так питання не ставлю. Сьогодні я Голова Верховної Ради, а не якоїсь політичної сили. Я приймаю представників усіх фракцій і стою на захисті народного депутата, незалежно від того, в більшості він чи в опозиції. Я представляю парламент, в якому п’ять політичних сил, їх вибрали люди, і я зобов’язаний цей вибір поважати.

А те, про що ви говорите, — це вже зовсім інша площина. Я завжди відстоюватиму ту позицію, яка на благо людей, хоч хтось, може, й казатиме, що це не так.

«Бог мене милував — у 90–ті роки я не почав свій бізнес»

— Ви згадали про те, що 1990–ті — часи керівництва виконкомом, потім міськрадою Донецька — були для вас складним періодом. Перерозподіл власності, кримінальні «розборки»...

— ...Якби я тоді, не дай Бог, зробив помилку, то не сидів би тут зараз із вами.

— Саме тоді вбили народного депутата Євгена Щербаня, одного з найбільших бізнесменів у регіоні. Зараз підозру в цьому вбивстві висунули Юлії Тимошенко. Як людина, добре знайома з подіями того часу, що ви думаєте про цю справу?

— Я не називатиму ніяких прізвищ, бо я не слідчий. Але «розборки» дійсно були.

Чому в мене сьогодні з усіма нормальні стосунки? Бо за всі ці роки я не пішов у бізнес, а присвятив себе політиці. Якби я залишився в будівництві, то сьогодні був би в цій галузі одним із найбагатших в Україні, бо я знаю, як робити і що робити. Але Бог мене милував. Озираючись назад, думаю, що вчинив правильно.

Усі нинішні великі бізнесмени розвивалися на моїх очах. Через мої руки проходив увесь бізнес у Донецьку — я їх реєстрував, створював усі умови. А як інакше: держава розвалилася, люди голодні, роботи немає. Треба було розвивати підприємництво, створювати робочі місця, наповнювати бюджет. Донбас найбільше в Україні постраждав від розпаду Радянського Союзу, адже підприємства важкої промисловості працювали на весь СРСР. Держава нічим не допомагала, але потужності залишалися. І слава Богу, що почав розвиватися бізнес, люди отримали змогу повернутися на роботу.

І справді, тоді був великий перерозподіл власності, бізнесу. Передусім ділили «дніпропетровські» й «донецькі». Що там сталося, хто саме вбив Щербаня — розмови були різні. Я вже через 15 хвилин після того розстрілу був на аеродромі, бачив усе на власні очі. І чув, що люди казали. Але називати якісь прізвища сьогодні не хочу.

Про питання на наступну сесію й геополітику

— Ви згадали про проблеми після розвалу СРСР. Тепер Росія дуже прагне втягнути Україну в його такий–сякий аналог — у перспективі Євразійський, а для початку — Митний союз. Як ви до цього ставитеся?

— На днях я зустрічався з послом Росії Михайлом Зурабовим і Володимиром Жириновським (головою фракції ЛДПР у Держдумі. — Авт.) І я їм сказав: історія розпорядилася так, що є політична основа держави Росія, і є політична основа держави Україна. В економічних відносинах наш головний стратегічний партнер на сьогодні — Росія, ми робитимемо все, щоб підтримувати добросусідські відносини й співпрацювати. І тільки на тих умовах, щоб це було вигідно й Україні.

Проте ми не можемо далі жити так, як зараз живуть наші люди. Нам треба розвиватися, впроваджувати європейські стандарти — робочого місця, заробітної плати, освіти, медичного обслуговування, соціальної допомоги; ліквідувати корупцію. Україна — велика європейська держава, і ми будемо йти в Європу, бо нам притаманні європейські цінності.

— Наступного вівторка починається друга, тривала сесія Верховної Ради VII скликання. Як ви прогнозуєте, чи розглядатиме вона питання про приєднання (в якомусь вигляді) України до Митного союзу?

— На даний час це питання таким чином не стоїть. Президент сказав: якщо Україні це буде вигідно, ми можемо взяти якісь окремі питання і підписати певні дво– чи тристоронні договори з державами, які входять у Митний союз. Але про приєднання до нього нашої держави Президент ніколи ніде не казав.

Я дуже сподіваюся, що не пізніше листопада цього року буде підписано Угоду про асоціацію і створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом. У мене останнім часом було багато зустрічей з депутатами, керівництвом Європейського парламенту, і ми над цим разом працюємо. Свої обов’язки перед ЄС ми виконуємо. Залишається ще одне завдання — розглянути закон про прокуратуру.

— Коли нова Рада буде приймати зміни до держбюджету на 2013 рік?

— Розглянемо за підсумками першого кварталу. Хай цей бюджет поганий, але добре, що його ухвалили в попередньому скликанні парламенту, бо зараз, у перехідний період, ми б цього не зробили. А в березні подивимося, яка буде ситуація в економіці, і вдосконалимо його. Зараз, скажімо, у світі впало 25% металургійного ринку, і це дуже погано. Бо Донбас, де головні металургійні підприємства, дає близько 23% надходжень до державного бюджету.

— Ви вже знаєте, яку державу відвідаєте з першим закордонним візитом як Голова ВР?

— Зараз розглядається питання щодо мого офіційного візиту до Росії, і до Брюсселя я теж готовий поїхати.

Буде багато поїздок по Україні, я хочу відвідати всі регіони, всюди зібрати депутатів усіх рівнів і закликати їх виконувати реформи, проголошені Президентом. Вони на часі, вони працюватимуть, але ж їх треба виконувати! І це не Президент повинен робити, а виконавчі органи влади, парламент, місцеві ради. Не вистачає повноважень? Вносьте пропозиції до Конституційної асамблеї, змінюватимемо Основний закон, розвиватимемо місцеве самоврядування. Але ж треба діяти на місцях, а не чекати, поки щось із центру вирішать. А вони там замість цього кажуть: от, у Києві — всі злодії, а ми тут чесні. Та вони такі чесні, як я бідний.

У нас велика й багата держава, у нас усе є, і тільки від нас — усіх — залежить, як ми житимемо. В Україні, бо їхати нам нема куди — це наша земля. Мої діти тут живуть, і мої онуки: старша онучка вже університет закінчує, і дитина, яку вона скоро народить, теж тут житиме.

— То ви скоро станете прадідом?

— Виходить, що так (усміхається).

Батьків Рибака в Донецьку називали «бендерами»,

— Володимире Васильовичу, колись ви розповідали, що вивчити українську мову вас спонукав Віктор Янукович. Після обрання Головою ВР ви пообіцяли, що розмовлятимете на цій посаді державною мовою, і зараз із нами спілкуєтеся українською. Берете уроки?

— Боже збав. Я б, може, й брав, але в мене просто немає на це часу.

Я знаю свої помилки, але, думаю, ще два–три місяці практики — і всі недоліки я виправлю.

— А правда, що ваших батьків на Донбасі називали «бандерами»? І що їх привезли на «восстановление Донбасса»?

— Так, «бендерами» сусіди називали. А я тоді й не знав, що це таке. Але ніхто моїх батьків нікуди не привозив, вони самі приїхали.

Батько мій народився в Житомирській області, в селі Слободище Бердичівського району. До армії мене батьки туди відправляли до родичів, я проводив у них по півліта. А на інші півліта їхав на мамину батьківщину — це Черкаська область, Катеринопільський район, села Грушківка й Вікнине.

Коли закінчилася війна, батько їхав додому разом із хлопцями з Донбасу. Вони йому й кажуть: чого ти поїдеш працювати в село — ти здоровий мужик, приїзди до нас. Візьмеш лопату, накидатимеш у вагонетку вугілля — отримуватимеш добру зарплату, дадуть клаптик землі біля шахти, допоможуть із будівельними матеріалами... І він просто з війни приїхав на Донбас. Потім забрав туди маму з моїм старшим братом (я вже в Донецьку народився), і почали будуватися. Скільки я себе пам’ятаю — ми будувалися. Вісім соток, спершу будинок був 29 квадратних метрів, потім прибудували одну кімнату, другу. Хата була з глиняною долівкою, пам’ятаю, перед Трійцею мати завжди давала ганчірку, глину, і ми ту долівку приводили до ладу. А потім приносили зелені всякої запахущої, посипали — такий дух гарний стояв...

Коли я після армії одружився — прибудував флігель. Так і жили. Вже аж потім я, коли працював на будівництві, отримав квартиру.

Селище було суто робітниче — центральна частина Донецька, але приватні будинки. Всі роботяги, прості люди. А в батька були різні інструменти, а всі ж будувалися, то пилку комусь позичити потрібно, то обценьки. Хтось казав «піди позич до Василя» чи «до сусіда», а кілька людей казало «до бендери». Бо так склалося, що мої батьки єдині україномовні там були. Вони справжньою, чистою українською мовою розмовляли. Це вже потім, коли довше в Донецьку прожили, то почали більше суржиком, вставляючи російські слова.

Коли я закінчив вісім класів, батько завів зі мною серйозну розмову — про те, що я далі думаю робити. Я й не вагався — у дев’ятий клас піду, як і всі. А він каже: я вас трьох не потягну (батько з війни контужений прийшов, і вік уже, сили не ті). Іди в технікум, будеш отримувати 18 карбованців стипендії. Узагалі, він зробив усе, щоб у мене з’явився баян «Кремінне», бо хотів, щоб я в культпросвітнє училище пішов. І відвів мене туди, мріяв, що я гратиму, то й собі зароблятиму, і їм із матір’ю допоможу. Але я знав, що це не моє. Хоча грати по самовчителю швидко навчився, мені це легко давалося — ноти на льоту підхоплював. Як заводив «Одинокая бродит гармонь» чи вальс «Дунайские волны» — батькові дуже подобалося.

—  І зараз граєте?

— Ні, зараз уже не граю.

У культпросвітньому училищі я ж так і не повчився. Умовив брата, який уже навчався в Ясинуватському технікумі, ми пішли разом забрали мої документи й принесли їх у цей будівельний технікум. З дитинства ж будуватися допомагав, навіть слід від сокири залишився на пальці.

Але виникла проблема: 15 років мені мало виповнитися лише 3 жовтня, а до 15–ти документи не приймають. Пішли ми до директора, який брата мого в обличчя вже знав, просити, щоб мене таки прийняли. І він підписав.

У 1965 році, одразу після захисту диплома, мене призвали в армію. Приходжу у військкомат, а там кажуть: ми вже цього року призов набрали, повертайся додому рік попрацюй, а тоді приходь. Тоді два роки відслужиш, а не три, якщо зараз підеш.

А яке додому, якщо мені на проводи кабана зарізали, весь куток мене проводжав! Пояснюю комісії, що вдруге батько кабана вже для такої нагоди не вигодує, тому мені конче треба в армію вже зараз. І друзі всі в армію пішли. Повернуся додому, а всі скажуть, що я якийсь хворий чи недужий, раз до війська не взяли. Ні, беріть зараз, хай буде три роки. Вони посміялися з моєї аргументації і взяли. А наступні призовники справді вже тільки два роки служили.

ДОСЬЄ «УМ»

Рибак Володимир Васильович

Голова Верховної Ради України (з грудня 2012 р.).

Голова політвиконкому Партії регіонів (з квітня 2003 р.), перший заступник голови ПР (із квітня 2010 р.).

Народився 3 жовтня 1946 р. в Донецьку.

Дружина Альбіна Іванівна (1946 р.н.) — віце–президент благодійного фонду; син Олександр (1969) — керівник комерційної структури; дочка Наталія (1976) — працівник банківської установи.

Навчався в Ясинуватському будівельному технікумі, служив в армії (1966—68, Московський округ).

Вища освіта: Донецький держуніверситет, економ. факультет (1968—1973), економіст, «Планування промисловості»; кандидатська дисертація «Управління фінансовими ресурсами території (на прикладі міст Донецької області)» (1996); докторська дисертація «Регулювання процесів ринкової трансформації системи доходів місцевого самоврядування» (Інститут економіки промисловості НАНУ, 2001).

Робота: із 1968 р. — майстер, начальник виробничо–технічного відділу, головний інженер донецьких будуправлінь, заступник начальника планово–виробничого відділу спецколони облміжколгоспбуду; із 1976 р. — голова парткомісії Київського райкому КПУ Донецька, інструктор відділу організаційно–партійної роботи обкому, 1983—1988 — секретар Київського РК КПУ. До листопада 1992 р. — голова Київської райради і райвиконкому Донецька. 1992—1993 — перший заступник голови виконкому Донецької міськради. До квітня 2002 р. — голова міськради; донецький міський голова. Був також заступником голови облради.

2006—2007 — віце–прем’єр–міністр, міністр будівництва, архітектури та ЖКГ.

Голова Партії відродження регіонів України (1997—2000); співголова Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (2000—2001); заступник голови Партії регіонів (2001—2003).

Народний депутат України ІІІ—VII скликань.