Портрет, намальований вугіллям

У це важко повірити, але в столиці регіону, представники якого охопили собою чи не весь владний олімп країни, у місті з майже мільйонним населенням функціонують лише два музеї.

Звісно, є ще кілька старих паровозів, поставлених на запасну колію позаду міського вокзалу (і це йменується«музеєм залізниці»), а також усілякі «кімнати слави» пожежників, міліціянтів, але справді професійних, постійно діючих музейних експозицій у Донецьку лише два — краєзнавчий та художній музеї. Останній з названих уже понад півстоліття квартирує у приміщенні, що безліч разів заливалося «квартирантами» з верхніх поверхів — добре, якщо лише гарячою водою із прорваних труб опалення. Та безпосередньо в музейних залах на вас чекає приємна несподіванка: попри невиграшне («вагончиком») розташування експозиційних площ, убивче освітлення через бокові вітрини та вельми скромну присутність творів загальновідомих, хрестоматійних митців — колекція створює досить цілісне, навіть стильне враження.

Про це «вогнище культури» у вугільному краї — наша розмова з багаторічним керівником Донецького художнього музею Галиною Чумак. Пані директорка — особа непроста. Нещодавно в Донецьку побував кореспондент однієї з відомих газет США, аби підготувати репортаж про приазовських греків. Галина Чумак як активна учасниця місцевої грецької громади багато розповіла гостю про легендарне переселення з Криму, видатні історичні постаті свого народу, тонкощі мови, культури. Але фінал бесіди все одно вивела на те, що вона в першу чергу почуває себе громадянкою своєї держави, тобто українкою.

«В експозиційних залах чергуємо з цеберками»

— Пані Галино, знаю, що цієї зими ваші співробітники не раз ставали «ліквідаторами» комунальних проб­лем у музеї...

— З початку опалювального сезону сталося дві аварії з трубами, і це далеко не рекорд — минулої зими такі НП траплялися вісім разів. Проте — я сама дивуюсь — ми нічому не дали загинути, колектив вправно чергував з цеберками в експозиційних залах. Мабуть, уже стали професіоналами невластивого нам профілю…

— Чи є реальні перспективи переселення музею в нове, більш пристосоване приміщення?

— Готуючись до Євро–2012, міська влада оприлюднила плани зведення нового комплексу художнього музею, поруч із стадіоном «Донбас Арена». Місце це, щоправда, не вельми вдале — незручно було б діставатися дитячим екскурсіям чи приїжджим. Але ми раділи й тому. Проте коли стало зрозумілим, що з новобудовою до футбольного фесту не встигнуть, — проект заморозили. Хоч у співробітників нашого музею мрія ще живе. В ідеалі хотілося б мати в новій будівлі постійно діючий кінозал, аби демонструвати освітні фільми по мистецтву, а також приміщення для камерних концертів, можливо, навіть реставраційні майстерні та студії художників, відкриті для відвідування. Зрештою, саме слово «музей» колись означало «місце, яке обрали музи».

«Петрова–Водкіна, Герасимова, Дейнеку в 1930–х залізничники ледь не викинули як непотріб»

— Доводилося чути: заклад культури, який ви очолюєте, має подвійну дату народження. Чому так вийшло?

— У 30–х роках минулого сторіччя на Донбасі, як відомо, розкручувався маховик індустріалізації, активно пропагувався стахановський рух. «Вхопивши» тенденцію, відомий художник Йосип Бродський запропонував створити в Сталіно картинну галерею, де б експонувалися, зокрема, портрети передовиків праці. Невдовзі кілька пакунків із живописними полотнами дійсно надійшли до міста, та… з багажного відділення залізниці їх ніхто не поспішав забирати. Керівництво станції змушене було звертатися до влади з погрозою продати картини на аукціоні чи просто викинути як непотріб.

Галерея в Сталіно офіційно відкрилася восени 1939 року. Зберігся квиток до міського кінотеатру «Жовтень», який давав глядачеві додаткове право на огляд експозиції. Між іншим, імена там були відомі, як не сказати славетні: Кузьма Петров–Водкін, Мартірос Сарьян, Олександр Дейнека, Ганна Остроумова–Лебедєва, Олександр Герасимов... Та невдовзі почалася Велика Вітчизняна війна. У сум’ятті евакуації про картини просто забули. Німці, що увійшли до міста, з чотирьох сотень полотен ретельно відібрали 256 цінніших, які вивезли до Рейху. На сьогодні та, перша, колекція музею вважається втраченою. Лише 9 живописних робіт у 1990–ті роки несподівано «випірнули» на аукціонах, не в найкращому стані — вони потребували реставрації.

Коли 1965 року на порядку денному постало відновлення в Донецьку художнього музею, то першою проблемою було приміщення. У місті якраз звели житловий будинок, перший поверх якого планували віддати під великий продуктовий магазин типу «Єлисеївського» — тоді була мода на все московське. Врешті–решт пожертвували гастрономом. Твори для нової колекції збирали в Ермітажі, Музеї образотворчого мистецтва ім. Пушкіна, «Третьяковці», а також у галереях Сімферополя, Севастополя, Мінська. Звісно ж, тамтешні музейники віддавали те, що залежалося в фондах, не маючи шансів потрапити в основну експозицію.

— Тобто Донецький музей від моменту свого другого народження мусив нести тавро меншовартості?

— Ні, давайте розрізняти належність до другого, так би мовити, ешелону і банальну другосортність. Не можна, наприклад, «відміняти» творчість Пантелеймона Куліша лише тому, що він працював у один час із Тарасом Шевченком. Так само в образотворчому мистецтві. Тим більше, що поділ на геніальних та «просто здібних» у мистецтві завжди умовний, тимчасовий. Ті ж Якопо Амігані, Джорж Доу, Август Рідель, представлені нині в нашій колекції, безперечно, не настільки відомі, як їхній «розкручений» попередник Рембрандт, проте сьогодні вони мають у світі своє стабільне коло шанувальників. І цінність їхнього творчого доробку поступово зростає. А хіба хтось наважиться помістити до «тилової шеренги» Івана Айвазовського, Костянтина Маковського, Костянтина Коровіна чи, прикладом, засновника футуризму Давіда Бурлюка, які також представлені в наших залах?!

Інше джерело набрання музейним зібранням художньої ваги — наукова діяльність з ідентифікації недосліджених творів. Свого часу ми отримали чимало картин, які у супрово­джувальних документах описувалися приблизно так: «Портрет невідомого роботи невідомого». Наведу одну історію. Кілька років виснажливої праці знадобилося нашій науковій групі, аби дослідити полотно, на якому було зображено старовинну кімнату, прикрашену великою кількістю картин. Зрештою виявилося, що йдеться про мистецьку галерею Василя Кокорєва, уславленого московського мецената та збирача раритетів, а автор роботи — відомий майстер пензля Олександр Гребнєв. «Третьяковка» зараз лікті кусає, що колись необачно віддала чималу цінність. Крім того, протягом багатьох років музей розшукував, купував (інколи, скажу чесно, настирливо випрошував у авторів чи спадкоємців художника) цікаві роботи, що долучалися до нашої колекції. Зараз знавці оцінюють її на рівні найкращих зібрань України.

Ну і гостьові експозиції з колекцій інших музеїв України виручають. Взаємовигідний обмін налагоджений з Одесою, Львовом, Харковом. Нещодавно ми віддали зі своїх фондів на експонування в київському Національному художньому музеї роботи класика вітчизняного пейзажу Миколи Пимоненка, і зараз вирішуємо, що б хотіли отримати звідти до Донецька «навзаєм». Пропонує аналогічну співпрацю столичний Музей Ханенків.

«Соцарт демонструємо хіба до ювілею Стаханова»

— Якось довелося бачити ваші запасники — там безліч робіт епохи соціалістичного реалізму. На нього зараз мода у світі.

— Відомо, як за радянської доби було: художників бригадами вивозили на комсомольські ударні новобудови з «творчими десантами», а потому зобов’язували музей купувати доробок. Донедавна то вважалося малоцікавим баластом, але часи змінюються: ідеологічно витриманий «соцреал» зараз дійсно на піку моди.

— Може, це і є шанс обзавестися «лица необщим выраженьем»?

— Своя, неповторна «родзинка» — то було б чудово для музею, про таке варто мріяти. Ми мали нагоду частково демонструвати такі роботи на виставках, присвячених черговому ювілею рекорду Стаханова, який понині широко відзначається на Донбасі. Бажання створити постійну велику експозицію соцреалізму є, але ж не за нинішніх умов, доки перебуваємо у старому приміщенні.

Володимир ВОЛОВНЕНКО

ПЛАНИ

Подією року має стати персональна виставка в ДХУ відомого українського скульптора Ігоря Гречаника: митець, який з успіхом виставлявся в Монако, Вашингтоні, низці інших західних культурних столиць, сам запропонував привезти свої непересічні твори до «шахтарської столиці». Ще одна цікава із запланованих — виставка «Образ Богородиці в церковній літературі та художньому литті», яку донецькі музейники готують спільно зі священиками з Острогу.