Повернення в дитинство із ключкою в руках

Одразу після новорічних свят кілька українських медіа повідомили, що місто Тернопіль визнано «зимовою столицею Європи». Ця новина одразу викликала підозру, зважаючи на критерії, за якими розпізнавали таку столицю, — щільність снігових опадів та їх кількість. Як вимірюється та «щільність», навряд чи хтось знає. А якщо брати кількість снігу на вулицях, то з таким самим успіхом лідером міг стати зовсім не Тернопіль, а, скажімо, Київ. Ще одним доказом того, що інформацію запустив в інтернет якийсь невідомий тернопільський патріот, стала назва укладача рейтингу. Це неіснуючий Інститут дослідження зими з Данії.

Хоча в «зимовий прорив» Тернополя хочеться вірити. Адже тутешнє штучне озеро, створене на місці боліт на річці Серет, другий рік поспіль стало епіцентром зимових святкувань, розваг та спортивних ігор.

Подієвий туризм — нова фішка міста

Величезне озеро в межах міста, більше 3 км зав­довжки, — таким надбанням володіє Тернопіль. Завдяки цій водоймі місцевий люд порівнює своє місто з Женевою. Але, попри таку унікальність, Тернопіль не розбещений увагою туристів.

Влада пояснює: головні історичні пам’ятки знищено за часів ІІ Світової війни, Тернопільщина цікавить туриста здебільшого залишками замків, а до обласного центру заїжджають хіба транзитом.

Отож було вирішено запровадити так званий подієвий туризм, який уже давно приносить плоди у сусідньому Львові, де відбувається чи не найбільша кількість тематичних фестивалів за рік.

Із 2011 року на Тернопільському ставі відновили міжнародні турніри з водномоторного спорту. До того змагання спортсменів–моторників тут відбувалися ще за часів Радянського Союзу. Зараз у серпні на цьо­му озері проходять європейські і світові турніри — Тернопільський став отримав відповідну міжнародну ліцензію.

А взимку плесо озера перетворюється на гігантську суцільну ковзанку площею понад 300 гектарів. Лід тут замерзає в середньому на 30 сантиметрів завтовшки.

Минулого лютого тут уперше відбулася дводенна атракція під назвою День зими з багатим вибором розваг. Відтоді озеро стало осередком зимового спорту й відпочинку. Людей на лижах чи гумових санях тягнуть квадрацикли й навіть двоколісні мотоцикли. Крига легко витримує і тупотіння коней, тож тут катають охочих як верхи, так і в запряжених санях — за десять гривень.

Якщо раніше любителі зимових видів спорту тут самостійно розчищали лід від снігу, то цьогоріч уже їздить спецмашина, яка чистить п’ять ковзанок. У вечірній і нічний час вони підсвічуються.

На минулі вихідні місцева влада запросила в Тернопіль представників Книги рекордів України, які віддали місту перше місце за найбільшу в Україні ковзанку. Виміряли площу згаданих п’яти ковзанок, що розташовані поруч, підсумували і нарахували понад 4,5 тисячі квадратних метрів. Відтак Тернопіль посунув униз Сімферополь та Іллічівськ, де льодові майданчики мали приблизно по півтори тисячі квадратних метрів.

Аматорський чемпіонат на найбільшій ковзанці України

Відкриттям тернопільської озерної атракції–2013 став міжрегіональний хокейний чемпіонат серед аматорів. Організатори переконують — такий в Україні за часів незалежності відбувся вперше. На Тернопільському ставку зібралося тринадцять команд; крім місцевих — зі Львівщини, Вінниці, Одеси та Києва.

Особливість любительського хокею на озері — те, що на ігровому майданчику немає воріт у їх класичному розумінні, голкіперів, бортів. Хокеїстів — по чотири в команді. Гра — без силового контакту. Правила спрощені навмисно, бо основна мета такої гри, як пояснюють організатори, — спілкування та популяризація хокею. Захисна амуніція для професіонального хокею дуже дорога, а до такої аматорської гри простіше залучити зацікавлених та дітлахів.

«Як мінімум, тут обов’язково потрібні як захист шолом на голову, щитки на ноги й налокітники», — пояснює «УМ» капітан київської команди «Криголам» (в оригіналі — «Льодокол») Михайло Пилипчук. Щоб не замерзнути на відкритому повітрі взимку, гравець радить надягати термобілизну та пити чай під час пауз у грі. Адже минулих вихідних на Тернопільському ставку було близько 14 градусів морозу.

Аматорська команда Пилипчука існує два роки, серед її учасників — люди різних професій, в тому числі і власники бізнесу. Але обов’язково тричі на тиждень вони збираються на ковзанці на Оболоні: двічі — тренування, один раз — гра.

«У себе на ковзанці з надувним дахом ми граємо при температурі –5, так що тут нам звично. Але в Тернополі важко без бортів. У нас вони є, це додатковий помічник: шайба не вилітає, суперника легше обіграти. І лід у нас рівніший, а тут все–таки озеро. Під час першої гри довго звикали», — ділиться враженнями Леонід Пилипчук.

Його команда зрештою й виграла турнір. У фіналі «льодоколи» з рахунком 7:0 перемогли тернопільських «Подолян–2», хоча їм до озера й не звикати.

Не лише «справжні мужчини»

Андрій Логін — гравець іншої тернопільської команди, «Галицькі ведмеді», — пояснює, що, з іншого боку, тутешні хокеїсти за кілька років вже призвичаїлися до комфорту під дахом — штучної ковзанки в торговому центрі. «А так — дійсно, років двадцять, поки не було штучного льоду, займалися на цій «пісочниці». Професійного хокею в нас немає, бо в Тернополі немає професійних тренерів. Та і молодь слабо підтягується, бо це травматичний, дорогий вид спорту. Амуніція дорога, батьки побоюються за здоров’я дітей», — пояснює Логін. Тому, на його думку, єдиний можливий спосіб популяризувати хокей — аматорські змагання, де «головне — не допустити травм і отримати від гри задоволення».

Власне, завдяки спрощеним правилам вперше стала на лід у хокейних обладунках у чоловічій команді 35–річна Юлія Бондар з Одеси. «Приказка, що «в хокей грають справжні мужчини», не стосується аматорських ігор», — посміхається одеситка.

Юля вже кілька років займається роликовим хокеєм. «Ми теж граємо без захисту, зате є бортики, маленькі ворота, поле трохи менше, ніж класичне, десь як тут — 40 на 20 метрів. Замість шайби в нас спеціальний м’ячик, в команді теж четверо», — розповідає «УМ» пані Бондар.

Зізнається, що перейти на лід їй важко. «Я доволі непогано катаюся на роликах, а тут на ковзанах дещо інші відчуття, інша техніка. Я немов коняка, ноги скуті, тяжко маневрувати, — бідкається весела спортсменка. — Але зате тут схожа з роликовим хокеєм ситуація на полі, бо так само заборонена силова боротьба».

Гравець зі Львівщини Ігор Сивий має нагоду порівняти такий хокей аматорів із класичною «найшвидшою грою у світі» і каже: «Мені здається, що такий хокей без воротаря цікавіший. До воротаря треба додаткову силу застосувати, а тут усе технічно, тихенько, швидко. Бачите, наші так звані ворота — там є два отвори, 18 на 20 сантиметрів, в ці отвори треба забити шайбу», — пояснює учасник ХК «Броди».

«Ворота» — низька дерев’яна платформа з двома «дірками» . Щоб влучити у вічко, сила удару має бути значно менша, ніж при ударі у класичну «рамку». Фактично шайба має туди закотитися поволі, а не залетіти, як часто це буває у професійному хокеї. Адже при польотах шайби довелося б на озері облаштовувати високі борти, а це вже була б не така й доступна для всіх розвага.

Середній вік спортсменів на тернопільських змаганнях — 35–45 років. Ігор Сивий пояснює, що через брак майданчиків хокей дуже сильно втратив популярність серед молоді. Тому тут фактично зібралися ті, хто пам’ятає своє дитинство і юність, коли в хокей грали чи не в кожному дворі.

«Отак ми і в Бродах ностальгуємо, самі збираємося уже вісім років, самі озеро чистимо, пробиваємо ополонки, носимо відрами воду, заливаємо ковзанку», — каже Сивий.

Занурився в дитинство в Тернополі і киянин із «Льодокола» Михайло Пилипчук: «Коли ти виходиш на хокейний майданчик у Палаці спорту і надягаєш повний обладунок — то почуваєшся як боєць на лицарському поєдинку. А коли ти виходиш на ставок у в’язаній шапочці і старих рукавицях — перетворюєшся на малу дитину».

ДОВІДКА «УМ»

Тернопільський став, або озеро (до 1991 р. — Комсомольське озеро) — велика штучна водойма в Тернополі, створена на місці боліт на річці Серет, площею понад 300 га.

Тернопільському ставу приблизно стільки ж років, як і місту Тернополю. Ян Тарновський, засновник Тернополя і власник фортеці, у 1548 р. отримав привілей на спорудження греблі та створення ставу. Штучну водойму використовували як оборонну ланку від нападів турків і татар. У ті часи довжина ставу сягала 7 км, ширина — 2–3 км. Став мав також значне господарське значення — тут працювали млини, розвивалося рибальство.

Між І і ІІ Світовими війнами — під польською владою — озеро занепало, замулилося й заросло. У середині 1940–х років було майже повністю знищене. Але в 50–х роках минулого століття почалася масштабна відбудова Тернополя та міського озера. У 1956 р. збудувано нову греблю, рівень води знову став високим, невдовзі по ставу почали ходити теплоходи. Між водоймою та центром міста заклали парк ім. Шевченка, який простягнувся вздовж східного берега, Було споруджено острів Закоханих, облаштовано фонтан та озеро Чайка, яке фактично є затокою великого ставу.