Крути як символ

95 років тому — 29 січня 1918 року — під невеличкою станцією Крути на перегоні між Бахмачем та Ніжином відбувся бій українців із більшовицьким російським військом. Воно сунуло на Київ «приборкати» Українську Народну Республіку, яка щойно проголосила свою незалежність від Москви. Кількатисячне формування «братів–слов’ян» з артилерією та бронепоїздом очолював колишній підполковник царської армії Михайло Муравйов, який вирізнявся патологічною ненавистю до всього українського. Своїх солдатів–червоногвардійців він надихнув такими словами: «Наше завдання — взяти Київ... Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх усіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання».

І показав: при штурмі Києва він застосував отруйні гази, піддав столицю нищівному артобстрілу 15 тисячами снарядів, знищив близько п’яти тисяч мирних жителів, багато з яких завинили лише тим, що були схожі на українців. На решту наганяв страху броньовиком iз написом «Смерть українцям!», який нишпорив принишклим містом.

Хто ж став навперейми більшовицькій навалі з українського боку? Це були чотири сотні 1–ї Київської юнацької школи ім. Богдана Хмельницького та 1–ша сотня Студентського куреня Січових стрільців, до якої записалися студенти Київського університету Святого Володимира, Українського народного університету, гімназисти старших класів 2–ї української гімназії Кирила і Мефодія. Загалом набралося близько 500 озброєних гвинтівками застарілого зразка вояків, що мали 16 кулеметів та саморобний «міні–бронепоїзд» — встановлену на звичайну залізничну платформу невеличку гармату. Ця необстріляна молодь під проводом сотника армії УНР Аверкія Гончаренка мала завдання перешкодити ворогові захопити столицю республіки, де перебував український уряд. Успіх місії сотника був винятково важливим — адже від імені уряду якраз велися переговори про укладення мирного договору з Росією — Брестського миру, що мав забезпечити існування Української держави.

Згадати всіх крутянців

Бій під Крутами тривав кілька годин. У результаті вдесятеро чисельніше російське військо, зустрівши неочікуваний опір, зазнало значних втрат і зупинилося на кілька днів на цьому рубежі. Адже, як виявилося, українці встигли ще й розібрати залізничну колію.

Захисники Крут, забравши вбитих та поранених, відступили, щоб не потрапити в оточення. При цьому 27 вояків Студентської сотні заблукали у темряві і вийшли просто на станцію, захоплену ворогом, де їх і схопили. Розлючені невдалим боєм червоні, побачивши, що їм протистояли підлітки, розстріляли їх та в запеклій люті так скалічили багнетами підліткові тіла, що потім ідентифікувати деяких жертв розправи було неможливо. Свідки страти стверджували, що хлопці приймали смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна!»

Наведена історична довідка про події під Крутами не претендує на повноту — адже цій темі присвячені томи публікацій численних розвідок, які тривають і по сьогодні. Однак і досі не відомі імена всіх учасників бою і, зокрема, загиблих, тіла яких спотворили червоногвардійці.

Нещодавно було встановлено нові імена та місця поховання тих, що вступилися тоді у січні 1918 року за Вітчизну. За повідомленням відомого історика, професора Володимира Сергійчука, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Олена Кір’янова знайшла на кладовищі в Переяславі–Хмельницькому могилу Ілії Матюхи. А мешканці села Самушин у Чернівецькій області вшановують пам’ять свого земляка — київського студента Крисантія Сприжината. У Польщі український дослідник Олександр Колянчук встановив імена ще шести хлопців із Лемківщини, що воювали під Крутами.

Феномен 29 січня

В останні роки на феномені Крут активно піаряться політики та підгодовуються різні псевдодослідники, створюючи міфи або,навпаки, розвінчуючи їх, оцінюють доцільність чи вказують на бездарність здійснення цієї військової операції. Проте незаперечним фактом є те, що драма, що розігралася під Крутами, не була марною. Адже перша кров, пролита на захист незалежної Української держави, дозволила виграти час, укласти Брестський мир і, врешті–решт, забезпечити існування УНР, яка отримала визнання міжнародної спільноти.

З іншого боку, вона продемонструвала, до чого може довести політична сліпота керівництва держави. Саме на ньому лежить відповідальність за жертви та неналежне виконання свого найважливішого обов’язку — боронити державу від ворожих зазіхань. Адже керівник уряду УНР соціаліст Володимир Винниченко зумів задурманити голову Центральної Ради Михайла Грушевського байками про те, що більшовицька Росія не становить військової небезпеки. Мовляв, російські робітники та селяни ніколи не нападатимуть на своїх українських «братів по класу», і тому Україні досить мати народну міліцію, а не регулярну армію. Чи не нагадує це позицію нашої нинішньої влади, яка сповідує неприєднання до системи євроатлантичної колективної безпеки?

Та, як би там не було, неспростовним фактом є те, що 29 січня 1918–го стало по суті та й хронологічно першим в історії днем захисту незалежної Української держави, коли захисники Вітчизни зі зброєю в руках свідомо постали проти переважаючих сил ворога, не шкодуючи ні своєї крові, ні життя. Вони добровільно зробили свій вибір, вперше поклавши свої життя на жертовний вівтар захисту незалежної України. І героїзм такого вчинку є незаперечним.

Питання про свято

На цьому тлі чимдалі більшим державним ідіотизмом та зухвалою наругою над здоровим глуздом і священною пам’яттю героїв Крут виглядає встановлення не дуже шанованим народом Президентом Кучмою чергового державного свята — їх у нас ой як багато! — Дня захисника Вітчизни. Його «з метою сприяння патріотичному вихованню молоді» було прописано відзначати щорічно 23 лютого. Тобто в «день народження» в більшовицькій Росії Червоної армії — тієї самої армії, що 29 січня 1918 року під Крутами всупереч Женевській конвенції розстріляла перших захисників Української Народної Республіки — 27 хлопців, узятих у полон.

Тієї самої армії, що у 1920 році окупувала визнану Росією та іншими країнами суверенну Українську Народну Республіку, прапор та герб якої вже 21 рік є символами нашої держави.

Тієї самої армії, що забезпечила своїми багнетами панування аж до 1991 року злочинного більшовицького режиму в Україні, що у своїх жорнах змолов на порох мільйони українців у голодоморах, репресіях, війнах.

І таке свято влаштував нам той самий Леонід Кучма, який усьому світу розтовкмачив, що «Україна — не Росія». То вихованням патріотизму, любові та відданості до якої держави опікувався у тому указі Президент Кучма — до вже не існуючого СРСР, де 23 лютого відзначали як День Радянської армії? Чи до Росії, в якій День захисника вітчизни у 1995 році призначили вшановувати теж 23 лютого? Чи, може, зробив це «за компанію» з Білоруссю — вотчиною «бацьки» Лукашенка? Чи скопіював Киргизію та Казахстан? Бо більше ніде в цивілізованих країнах такого свята немає — мабуть, вони безнадійно відстали від перелічених держав.

Навіть у Ізраїлі, що, як і Україна, отримав незалежність минулого сторіччя і з другого дня свого існування й по сьогодні обороняється. Невже там забули про захисників Вітчизни? Звичайно, ні. Адже там, окрім відзначення дня поминання непохованих солдат та дня пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та в терактах діє чітке правило не залишати своїх ні на полі бою, ні в полоні, навіть якщо за визволення одного капрала доводиться віддавати кілька сотень терористів.

Складається враження, що в колишніх республіках СРСР ніяк не можуть чи не хочуть позбутися свого минулого у радянській імперії задля «патріотичного виховання молоді» у її традиціях. Утім, можливо, це упереджена оцінка батьківського піклування гаранта Даниловича про виховання наступних поколінь у дусі радянсько–російського патріотизму, який, замість того щоб ламати собі голову над формуванням власної національної традиції, просто тупо «списав» цей сюжет з ідеологічних скрижалів «старшого брата» з Москви. Як це постійно підказує робити невмирущий ген містечкової меншовартості нашої влади.

В’ячеслав ПРИЛЮК

ПАМ’ЯТЬ

Сьогодні київська міська організація ВО «Свобода» проведе марш пам’яті Героїв Крут, що почнеться о 19:00 на майдані Незалежності. Також цього дня в Ніжині й у селі Пам’ятне Борзнянського району Чернігівської області поблизу меморіалу Героїв Крут «Свобода» організує мітинг.

Цю дату в Україні відзначають уже 80 років. «Крути стали початком нової доби історії України. Саме дата Крут є початком нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати, що їх пов’язують зі скликанням Центральної Ради або з виданням того чи іншого документа», — сказано в оунівській листівці 1949 року. «Із 1931 року українські студенти й старшокласники Галичини щороку 29 січня в пам’ять про героїв Крут влаштовували одноденне голодування, — розповідає «УМ» історик, екс–голова Спілки української молоді Святослав Липовецький. — На зекономлені таким чином кошти купували харчі для політв’язнів, що перебували в польських тюрмах. Це було виявом солідарності як із героями крутянського бою, так і з тими, хто продовжував їхню справу — боротьбу за свободу».

У повоєнні часи пам’ять про героїв Крут зберігалася в діаспорі. «А в 1989 році в Києві, після тривалого забуття, вперше цю тему підняла Тетяна Стрілець, студентка університету імені Тараса Шевченка, нині — викладач Київського університету. Вона розповіла нам про цю історичну подію, навела контакти з представниками діаспори, нащадками крутян, які передали нам документи, публікації», — розповів «УМ» народний депутат, колишній голова Української студентської спілки Олесь Доній. Із 1990 року УСС щорічно організовувала пам’ятні заходи на честь героїв Крут, виступила з ініціативою спорудження пам’ятного знаку на місці поховання на Аскольдовій могилі. «Згодом вихованці УСС, зокрема, В’ячеслав Кириленко, Юрій Зубко, Павло Розенко, займаючи ті чи інші державні посади, пролобіювали створення у Крутах музею та меморіалу».

Як розповідає Святослав Липовецький, оргкомітет кампанії «Пам’ятай про Крути» щороку готує щось нове до цієї дати. Цьогоріч озвучили фільм «Майкл Коллінз» (про лідера ірландських революціонерів), у попередні роки демонстрували фільм «Імена у мармурі» — про подібну сторінку боротьби естонських студентів у той же історичний період.

Ярослава МУЗИЧЕНКО

ОБМІН ДУМКАМИ

А як вважаєте ви?

Щоб розібратися у з цією проблемою, видається вартим порадитися гуртом, усією громадою, мобілізуючи наш колективний розум, аби зрозуміти свою національну ідентичність та зробити вибір: з ким ми разом у формуванні ідеології дер­жави, фундаментальними цеглинами якої є державні свята? З Росією, Білоруссю, Киргизією, Казахстаном, де встановлено День захисника Вітчизни? Чи з цивілізованими країнами Європи та інших континентів, де такого свята нема?

Тому запрошую усіх небайдужих до дискусії та пропоную для початку відповісти на такі запитання:

1. Чи потрібне нам державне свято «День захисника Вітчизни»?

2. Якщо ваша відповідь на попереднє запитання «так», вкажіть, чи варто, на вашу думку, відзначати День захисника Вітчизни 23 лютого — у День Червоної (Радянської) армії?

3. Якщо ваша відповідь на попереднє запитання «ні», вкажіть, чи варто, на вашу думку, встановити День захисника Вітчизни 29 січня — у День пам’яті героїв Крут? Чи в інший день — вкажіть, у який та чому.

Ваші відповіді просимо надсилати до редакції з поміткою «День захисника Вітчизни» на конверті або направляти за електронною адресою [email protected].

* * *

Нам уже відповіли члени «Групи 1 грудня» правозахисник Євген Сверстюк та академік Мирослав Попович, ректор Національного університету «Києво–Могилянська академія» Сергій Квіт, заступник директора Українського інституту національної пам’яті Дмитро Вєдєнєєв, професор Володимир Сергійчук та інші. Їхні відповіді та коментарі будуть подані в наступних публікаціях.