«Серце моє, серце...»

Уявіть собі на мить, дорогий читачу, Київ 1932 року. Завод «Ленкузня» на Рибальському острові. Літературні читання. Зала вщерть заповнена. На сцену виходить Григорій Косинка. Невисокий на зріст, міцний. Красиве лице, русяве волосся, сині очі за круглими скельцями окулярів. Він кладе на трибуну журнал «Нова громада», де на­друковано одне з його останніх оповідань. Але Косинка ніколи не читав зі сцени з книжки — тільки напам’ять. Ось і цього разу він, так і не глянувши на розгорнутий журнал, трохи помовчав і приємним чітким голосом (Косинка працював диктором українського радіо) промовив: «Серце». А далі почав розповідати трагічну історію про те, як на українсько–польському кордоні прекрасна пані–вершниця просто так, немов ради розваги, вдарила конем беззахисне мале дівча. Як воно впало у високу траву, і смерть його була тиха, наче «шелест зжатої пшениці». Як польський жовнір–прикордонник лиш злякано скрикнув: «Пані... Що ви робите?..» — а український вояк не витримав і застрелив ту безсердечну амазонку, хоч тим самим прирікав себе на муки. «Серце в мене таке...» — тихо каже він. Косинка замовк, а зала вибухнула оваціями. Серце... Може, і справді українець живе серцем.

Принаймні історики культури раз по раз повторюють, що ледь не найприкметнішою рисою нашого способу осягнення реальності є «філософія серця». Здається, уперше цю думку висловив Дмитро Чижевський у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», що побачили світ у Празі 1931 року. А вже в буремні роки Другої світової війни Євген Маланюк створив і слово «кордоцентричність». Сам він 20 липня 1945 року, розмірковуючи над диптихом Павла Тичини «Війна», писав: «Серце — «тільки й є у нас ворог — серце» (Тичина). Це є центр. Ми є кордоцентричний нарід (мій термін із року 1943–го)». У тичинівському образі серця поет побачив інтуїтивне осягнення самої суті українського характеру. «І тут уся рокованість мого народу, — каже він, — і слабість, і сила його». Від того часу ця думка стає поширена.

А де шукати початки нашої «філософії серця»? Може, у творах Кирила Ставровецького, як гадав Чижевський? Не думаю. По–перше, в антропології цього автора провідну роль грає не серце, а розум, потрактований як «образ невидимого Бога». По–друге, той образ серця, що його подає Ставровецький, був відомий у нас іще від часів Хрещення. Зрештою, і в Біблії серце означає людську особистість у її цілості, джерело нашої мудрості й глупоти, доброти й злостивості, бажань і надій, фантазій і знання. Та й святі отці Східної Церкви трактували серце як справжнє осереддя людини, основу її духовного життя. Я міг би рясно цитувати тут Ісаака Сириянина, отців–каппадокійців, Діонісія Ареопагіта, а особливо Макарія Єгипетського. І цей святоотцівський образ серця здавна ширився в Україні ще й завдяки ісихастській практиці «умної молитви», тобто входу «умом у серце», і завдяки таким творам, як «Діоптра» Віталія Дубенського з її візією божественної «сердечної глибини», чи пізніша «Філокалія» Паїсія Величковського.

Крім того, за часів Ставровецького на оцю «східну» «філософію серця» накочується потужна «західна» хвиля. Згадаймо Касіяна Саковича, який у своїх «Аристотелівських проб­лемах», виданих у Кракові 1620 року, писав: «Серце — це частина тіла, що має першорядне значення для життя... Аристотель називає серце primum vivens, ultimum moriens — таким, що першим починає жити, а останнім помирає». Звісно, Сакович тут не надто оригінальний, бо його твір — не що інше, як переробка знаменитого середньовічно–ренесансного трактату Aristotelis problemata. А в «Трактаті про душу» Сакович скаже, що «людське серце є власною оселею, келією, де живе Бог, який читає й вивідує людські думки — scrutans corda et renes Deus». Остання фраза — слова із Псалтиря: «...бо вивідуєш Ти серця і нирки, о праведний Боже!»

Трохи згодом у нас з’явиться й «сердечна» емблематика. Ось, приміром, київське видання 1658 року «Піраміда чеснот Сильвестра Коссова», де бачимо образ піраміди у вигляді серця з розташованими на ньому сходинками. Це — свого роду «ліствиця Якова» у вигляді серця. Вона ілюструє слова Псалтиря: «...Блаженні, що в їхньо­му серці дороги до Тебе». А вже на схилку барокової доби з’являється й «філософія серця» Григорія Сковороди. Серце важить для філософа так багато, що Елізабет фон Ердманн не знаходить для характеристики його ідей іншого слова, як Herzzentrismus — «серцецентричність». Мабуть, так воно і є. Принаймні колись я підрахував, що образ серця зринає у творах Сковороди 1146 разів, ледь не у два з половиною рази частіше, ніж ім’я Христа. Сковорода розглядав серце і як неподільне осереддя душі, і як містичну галузку Божої благодаті, тобто «сродність», і як думку, і як бездонну душевну глибину (несвідоме), і як арену споконвічної боротьби добра та зла. Загалом серце в інтерпретації Сковороди — це людська «самість». Недаром філософ переклав Цицеронове tu ipse («ти сам») словом «серце».

А вже не за горами буде й література українського романтизму, в якій образ серця теж дуже важливий. Згадаймо хоч би Шевченка — поета, в якого серце раз по раз виходить на передній край. Що таке, скажімо, щемлива мініатюра «Чого мені тяжко, чого мені нудно...», як не розмова поета зі своїм серцем? «Чого мені тяжко, чого мені нудно, / Чого серце плаче, ридає, кричить, / Мов дитя голодне? Серце моє трудне, / Чого ти бажаєш, що в тебе болить? / Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? / Засни, моє серце, навіки засни, / Невкрите, розбите — а люд навісний / Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі». Поет трактує серце як синонім душі, як невидиме єство людини, запоруку її справжнього життя. А ще серце постає в нього джерелом непідвладних розумові бажань і пристрастей: «Диво дивнеє на світі / З тим серцем буває! / Увечері цурається, / Вранці забажає! / Та так тяжко забажає, / Що хоч на край світа / Шукать піде...» З одного боку, воно стремить до всього прекрасного, а з другого — приховує в собі якусь темну безодню. «Це правда, — писав Шевченко в одному з листів, — що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш...»

Образ серця є одним із найважливіших і в поезії Куліша, починаючи зі збірки «Досвітки», де автор особливо часто звертався до мотиву «пізнання серцем», навіяного фінальними рядками програмової балади Міцкевича «Романтичність». Серце стає основою і Кулішевої візії України, і дуже важливих для нього антитез минулого й сучасного, хутора й міста, України і Європи, чоловічого й жіночого... Наприклад, він казав, що, на відміну від інших народів, які славляться чоловіками, український дух «робиться в душі жіночій». Неважко добачити тут характерне для романтиків поцінування жіночого начала як чогось онтологічно первинного, оскільки жінка живе серцем–почуттям, а чоловік — духом–розумом. Саме про це писав, зокрема, Бахофен у своїй славетній праці Das Mutterrecht («Матріархат»).

Нарешті, виданий у Києві 1860 року трактат Памфіла Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з наукою Слова Божого» — систематичний виклад нашої «філософії серця». Серце для Юркевича — це неподільна й проста, а отже, непідлегла раціональному пізнанню основа людської індивідуальності. Це єдність тілесної, душевної й духовної природ людини, джерело релігійності й етики. Словом, «філософію серця» Памфіла Юркевича з повним на те правом можна вважати, за словами Роланда Піча, спробою «переборення етичного формалізму новочасної філософії, особливо етичного формалізму Канта».

Ясна річ, абсолютизувати «українськість» «філософії серця» не варто. Хіба меншу роль відіграла ця філософія, скажімо, у західній культурі? Аж ніяк. Західна philosophia et theologia cordis, маючи за джерело Платона й Біблію, іде ще від Августина й середньовічної містики до Данте й Паскаля, від них — до Новаліса, Шеллінга, К’єркегора й далі, аж до «ідеологічного психологізму» Антоніо Розміні. Не забудьмо й про культ Найсвятішого Серця Ісуса... І про «сердечність» «нового благочестя» (devotio moderna), що знайшла свій чи не найкращий вияв у трактаті Томи Кемпійського De imitatione Christi («Про наслідування Христа»), яким зачитувались наші романтики. Недарма герої «Чорної ради» Куліша часом починають говорити ледь не цитатами з Томи Кемпійського. Та й Шевченко на засланні не раз шукав розради в набожних міркуваннях Кемпійця. А поруч — «філософія серця» протестантизму, чий вплив на нашу культуру так само важко переоцінити. Згадаймо, з яким натхненням учитель Сковороди Симон Тодорський перекладав протестантську духовну лірику й трактат Йоганна Арндта Vom wahren Сhristentum («Про справжнє християнство»), а Семен Гамалія — цілий корпус творів Якоба Беме. Ще для Юркевича Беме був одним із найвидатніших мислителів Нового часу. Та й сама символіка серця у творах наших авторів часто має протестантське коріння. Скажімо, книга Івана Максимовича «Богомислення», в якій образ серця зринає раз по раз, — це переклад праці лютеранського теолога Йоганна Гергарда Meditationes sacrae («Священні роздуми»). Зрештою, і трактат Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини...» посутньо залежить від праці німецького лютеранського богослова й гебраїста Франца Деліча System der biblischen Psychologie («Система біблійної психології»). Принаймні думки німецького теолога про серце, а надто ті, що викладені в параграфі Herz und Haupt («Серце й голова»), дуже близькі до відповідних міркувань Юркевича... Словом, мені здається, Георгій Флоровський не помилявся, коли писав: «Український емоціоналізм найдоречніше зближувати з пієтистськими настроями післяреформаційного Заходу. І цим пояснюється велика сприйнятливість до романтичних впливів».

І все ж таки серце — то щось питомо українське. Як багато його в наших народних піснях і баладах, як багато його в літературі! У нас узагалі багато серця. І це, по–моєму, прекрасно. Казав же оповідач Шевченкової повісті «Прогулянка...», в якому легко впізнати самого автора: «О мої милі, непорочні земляки мої! Якби й матеріальним добром ви були такі ж багаті, як моральною сердечною красою, ви були б найщасливішим народом у світі!».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди