Уявіть собі на мить, дорогий читачу, Київ 1932 року. Завод «Ленкузня» на Рибальському острові. Літературні читання. Зала вщерть заповнена. На сцену виходить Григорій Косинка. Невисокий на зріст, міцний. Красиве лице, русяве волосся, сині очі за круглими скельцями окулярів. Він кладе на трибуну журнал «Нова громада», де на­друковано одне з його останніх оповідань. Але Косинка ніколи не читав зі сцени з книжки — тільки напам’ять. Ось і цього разу він, так і не глянувши на розгорнутий журнал, трохи помовчав і приємним чітким голосом (Косинка працював диктором українського радіо) промовив: «Серце». А далі почав розповідати трагічну історію про те, як на українсько–польському кордоні прекрасна пані–вершниця просто так, немов ради розваги, вдарила конем беззахисне мале дівча. Як воно впало у високу траву, і смерть його була тиха, наче «шелест зжатої пшениці». Як польський жовнір–прикордонник лиш злякано скрикнув: «Пані... Що ви робите?..» — а український вояк не витримав і застрелив ту безсердечну амазонку, хоч тим самим прирікав себе на муки. «Серце в мене таке...» — тихо каже він. Косинка замовк, а зала вибухнула оваціями. Серце... Може, і справді українець живе серцем.