На минулорічному чемпіонаті світу в Словенії, за підсумками якого українські хокеїсти вилетіли вже в третій за рангом дивізіон, наша збірна була найбільш віковою командою. Вітчизняний хокей і досі тримається на старому багажі, який ми отримали після розпаду СРСР. Водночас в останні два сезони в Україні активно намагаються вдихнути нове життя в хокейне господарство, яке майже 20 років було в занепаді. Одним із представників нової генерації — таким собі хокейним проліском — став «Білий барс». Попри непереконливі спортивні результати, цей клуб — один із небагатьох, який має і ДЮСШ, і арену, і власну базу.
Про становлення білоцерківської команди «УМ» розпитала в капітана «Білого барса», ветерана українського хокею Віталія Литвиненка.
«Молоді партнери кличуть мене Віталій Іванович»
— Пане Віталію, у свої 42 роки ви — один із найстарших гравців Професіональної хокейної ліги. Скажіть, у чому секрет спортивного довголіття?
— Рецепта як такого в мене немає. На сьогодні виходить так, що в українському хокеї не так багато молоді, яка може витіснити ветеранів зі складу вітчизняних команд. ПХЛ — дуже вікова ліга. І я граю в ПХЛ через брак конкуренції з боку підростаючої зміни.
— Хай там як, а в «Білому барсі» поруч із вами — багато молоді. Напевно, вам як капітану доводиться проводити багато педагогічної роботи?
— Основну роботу, звичайно, виконує тренерський штаб. Якісь підказки я можу робити хіба що під час гри. Загалом, головна проблема юних хокеїстів полягає в тому, що в матчі вони забувають про тактику й ігрову дисципліну. Грають у так званий «молодіжний» хокей, де переважають емоції. Ми ж намагаємося охолодити їхній запал, зробити їхню гру більш зрілою. Але це не так просто. Власне, через такий «молодіжний» хокей ми «втратили» кілька матчів. За рахунком могли б дотиснути суперника, але через дитячі помилки не змогли цього зробити.
— Зазвичай у молодих колективах ветерани перебувають на особливому становищі. Як до вас звертаються молоді хокеїсти?
— Іще коли я працював з Анатолієм Степанищевим, він, напевно, з етичної точки зору, наполягав на тому, щоб молодь зверталася до старших партнерів, яким було під сорок, на ім’я і по батькові. Спочатку ми це сприймали жартома, але тепер це «приросло» до мене, й мене кличуть Віталій Іванович.
— І як ви до цього ставитеся?
— Ми всі граємо за одну команду, тому називати когось по батькові — здається, перегин. Але всі вже звикли, і тепер на це особливо ніхто не звертає уваги. І я також.
«У Білій Церкві люблять хокей»
— На відміну від першого чемпіонату ПХЛ, нинішній, другий за ліком, — відчутно здав. Немає особливої інтриги, немає телетрансляцій, через фінансові проблеми лихоманить і турнір, і самі команди. Проте явний аутсайдер — «Білий барс» — при цьому вчасно сплатив до ПХЛ оргвнески, отримав нову льодову арену... То у вас хороша підтримка?
— Команда перебуває на етапі становлення, однак це їй не заважає бути в центрі уваги білоцерківських вболівальників. На всіх матчах за нашою участю збирається повна арена. Ми хоч і програємо, але їхню підтримку відчуваємо дуже добре.
Мені здається, що саме в Білій Церкві — найкращі вболівальники серед клубів ПХЛ.
Можливо, просто в інших містах хокей уже приївся. Пам’ятаю, що в Харкові, коли там усе тільки починалося, теж був великий ажіотаж.
Від самого початку планувалося, що в «Білому барсі» буде вся необхідна клубна система — від дитячо–юнацької школи до дорослої команди. (Цей план втілюється в життя президент ХК «Білий барс» — 37–річний бізнесмен Костянтин Єфименко, колишній міністр транспорту, екс–заступник міністра інфраструктури. — Авт.).
На наші матчі приходить багато дітей, і до нас, хокеїстів, уже кілька разів зверталися мами, запитуючи, де можна записати дітлахів у секцію. У місті є досить сильний аматорський чемпіонат. Крім того, в Білій Церкві багато людей просто приходить на масове катання.
— А вам — як уродженцеві Харкова — не пропонували пограти за тамтешнє «Динамо», яке відродилося і з нинішнього сезону заявилося до ПХЛ?
— Насправді моя поява в «Білому барсі» була досить несподіваною. Зателефонував Костянтин Буценко (колишній партнер по «Соколу», нині головний тренер «ББ». — Авт.) і попросив допомогти команді. А так у мене не було інших пропозицій від українських клубів.
— Уже звикли до нового міста?
— Поки добудовують клубну базу, в Білій Церкві ми лише граємо домашні матчі. Але до кінця лютого обіцяють завершити ремонт, і вже тоді команда повністю перебазується до Білої Церкви.
«Тренерові збірної потрібен час»
— Упродовж тривалої кар’єри ви пограли в Харкові, Тольятті, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Гомелі, Києві. Як вважаєте, де був ваш зірковий час?
— Переважно мої спогади пов’язані з Ярославлем. Адже там, граючи за «Локомотив», я провів найбільшу частину своєї кар’єри. Змагання в сильному чемпіонаті, вдалі виступи за збірну України — це все збіглося з моїм перебуванням у Ярославлі.
— А зараз стежите за російським чемпіонатом?
— Не дуже пильно, але якщо дозволяє час і є цікавий матч КХЛ у телепрограмі, то можу переглянути.
— У складі збірної України ви закинули найбільше шайб. Чи зібрали колекцію із гумових дисків, які влітали у ворота суперників?
— На чемпіонатах світу судді ігровий інвентар не віддають. Навіть коли капітан разом із гравцем, який уперше в кар’єрі відзначився голом, просять шайбу на пам’ять, арбітри не завжди йдуть назустріч. Раніше про це взагалі навіть говорити не хотіли.
Зате майже з усіх чемпіонатів світу в мене залишилися фуфайки, в яких грала збірна України. У команді була традиція — після кожної першості світу хокеїстам залишали комплект форми.
— У складі «синьо–жовтих» ви виступали на 13 чемпіонатах світу. Тренери збірної змінювалися й тоді, а тепер — узагалі щороку. Як вважаєте, це правильне рішення?
— На мою думку, щороку змінювати тренера збірної — неправильно. Потрібно обрати спеціаліста і дати йому принаймні два роки на роботу з командою.
До прикладу, коли юніорська збірна Олександра Годинюка невдало виступила на чемпіонаті світу — тренера не звільнили, й уже на наступних ЧС його команда почала виконувати поставлені завдання. Але в першій команді головному тренерові другого шансу не дають. Скажімо, Анатолій Хоменко підписував довгостроковий контракт, однак після осічки на ЧС угоду розірвали.
Власне, бувають же у збірних і невдалі турніри. І якщо видно, що команда прогресує, додає по грі, то, думаю, тренерові треба дати більше часу.
«В Україні молоді хокеїсти нікому не потрібні»
— У нинішньому чемпіонаті ПХЛ раз по раз спалахують фінансові конфлікти, і в багатьох уболівальників склалося враження, що не всі команди готові дограти першість до кінця. Скажіть, як почуваєшся в умовах, коли хочеться займатися улюбленою справою, знаючи, що можеш і не отримати фінансову винагороду?
— Завжди є вибір. Ті, хто не хочуть грати в таких умовах, шукають інший варіант. Хоча, насправді, я не пам’ятаю такого року, щоб було стільки конфліктів, пов’язаних із фінансовими проблемами. Напевно, ПХЛ на початку сезону варто було проконтролювати фінансові позиції клубів, узяти відповідні гарантії.
— Останнім часом обговорюють пропозицію щодо вікового цензу та ліміту на легіонерів у ПХЛ — мовляв, вітчизняний хокей врятує молодіжний формат. Яка ваша думка стосовно цього?
— Думаю, це питання має вирішувати федерація. І хоча багато що залежить від фінансів, очевидно, в основі такої пропозиції лежить прогрес вітчизняного хокею, точніше те, що його немає. Адже молодіжна і доросла команди не додають, а відкочуються назад.
Не секрет, що наша збірна — одна з найбільш вікових у світі. Українському хокею бракує свіжої крові. Можливо, саме з цим і пов’язана ідея омолодження ліги. З іншого боку, не виключаю, що в такий спосіб хочуть змусити тренерів працювати з молодими хокеїстами.
Подивіться на збірну України, яка нещодавно брала участь у молодіжній першості світу (U–20). Здається, лише п’ятеро хокеїстів грають у своїх клубах. Решта змушені закінчувати з хокеєм, адже в 20 років у дорослу команду їм ще рано, а просто так тримати при клубах їх не хочуть. І працювати з ними ніхто бажання не має.
Думаю, за допомогою нововведень у ПХЛ хочуть звернути увагу наставників на молодь.
— Ви вже вирішили, чим займатиметеся після завершення кар’єри гравця?
— Над цим питанням, якщо відверто, я ще не думав. Не знаю. Виходить так, що раніше, окрім хокею, в моєму житті нічого не було. Це в останні роки з’явилося трохи більше вільного часу. А раніше все життя проходило на льоду. Відтак себе я бачу тільки в хокеї.
— Маєте бажання взятися за тренерське ремесло?
— Я вже не раз переконувався, що дитячим тренером бути важко. Для цієї роботи потрібно мати неабияке терпіння. Водночас хороший дитячий тренер не завжди може успішно працювати з дорослою командою, і навпаки. У кожній роботі є своя специфіка.
Хай там як, на будь–які зміни в житті потрібно наважитися. Проте я з цього приводу нічого конкретного зараз сказати не можу.