Сім панночок на Даху

Багатогранний театр «Дах» давно завоював свого глядача, ламаючи сценічні кордони і борючись з академізмом сьогоднішньої театральної дійсності. Музичність — невід’ємна складова кожного спектаклю «дахівців». З–під крила театру Троїцького вийшов цікавий гурт «ДахаБраха». А не так давно було оголошено про утворення нового гурту, і прихильники затамували подих, аби розгледіти сімох красунь та незлічиму кількість інструментів на сцені. Стало ясно — нас чекає щось нечуване раніше. «Дах Дотерс» — це фрік–кабаре у виконанні акторок театру «Дах». Сім красунь у білих сукнях, сім грацій та драйв у сьомому ступені. На сцені дівчата міксують одразу кілька стилів, серед яких і романси, реггi, джаз, фанк і навіть блатні пісні. Тексти композицій, як літературна хрестоматія: тут і Тарас Шевченко, і Діна Верні, і Олександр Введенський, і навіть Вільям Шекспір. Кожна пісня — це міні–спектакль. Інструментами, серед яких — фортепіано, контрабас, віолончель, барабан, гітара, скрипка і різноманітна перкусія, дівчата вільно «жонглюють», щораз міняючись місцями, змінюючи тембр та подачу, так що складається враження, що «Дах Дотерс» зможуть зіграти все.

У грудні–2012 у рамках паризьких гастролей театру «Дах», дівчата мали власний концерт у серці Франції, а у квiтнi «Дах Дотерс» з’являться на сторінках українського видання Vogue. Про це і багато іншого дівчата розповіли «УМ».

Про народження «Дах Дотерс»

Анна: — Спершу це було просто бажання виступити в якомусь французькому кабаре. Така мрія дитинства. Перед гастролями театру «Дах» у Парижі, два місяці тому, я запропонувала зробити такий дівочий музичний бенд. Планувався «Дах Дотерс» як одноразовий проект. Але переріс в багаторазовий

Соломія: — У нас дуже музичний театр. У всіх виставах ми виконуємо музику,самі пишемо мелодії. Остання вистава, яку ми робили спеціально для «Гоголь–фесту», — «Школа недраматичного мистецтва» — стала поштовхом до створення гурту. Ми знайшли стиль для себе. Спершу це нагадувало кабаре, зараз ми трохи розрослись, у нас щораз різні форми виконання пісень. Від цього такий– от живий організм виходить. Взагалі за час існування театру стільки різних форм було, в які переростав наш колектив! І цією новою формою — гурт «Дах Дотерс» — ми висловлюємо все, що накопичили за 9 років співпраці. Так що ми зовсім не молодий гурт (сміється).

Про інструменти

Таня: — Майже всі ми не маємо музичної освіти, вивчали інструменти самотужки. Наш стиль не обмежений жанровими рамками. Так само виходить і з інструментами — ми не маємо закріпленого статусу для кожного учасника гурту (скажімо, гітарист, барабанщик тощо). Нам подобається мінятись, адже при цьому міняється не лише пісня, а й ти сам, людина з кожним інструментом взаємодіє по–різному.

Ми з Русланою завжди придумуємо якусь панківщину, тобто важчу музику. Решті дівчат не завжди це подобається. Це не означає, що ось межа і через неї не можна переступити. Але стилістичних рамок немає абсолютно ніяких. Це може бути все що завгодно. Можемо почати дев’ятою симфонією Бетховена і закінчити гранджем у стилі «Нірвани».

Анна: — Ніколи не ясно, звідки і як почнеться пісня. Хтось зачепив струну на контрабасі, й почалась нова композиція, хтось підхопив, продовжив...

Соломія: — Або ж бува комусь з нас важко співати і в цей самий час грати певну партію. Тоді інша бере на себе її інструмент. Гурт на сцені набуває щораз іншої форми. Хоча, звісно, є сталі базові позиції, скажімо Руслана у нас — ритм–секція, секція фортепіано — це ми з Танею, віолончель — Ніна. А от Наталя, наприклад, уперше взялася за інструмент.

Наталя: — Люди, з якими я жила театром 9 років, опинились у такому дивному симбіозі. І тут я зрозуміла, що з цими людьми можу грати на контрабасі! (сміється).

Про тексти

Наталя: — Кожна хоче висловити те, що ближче до душі: для когось це Бродський, для когось — Шевченко... Залежно від лірики змінюється стилістика, оскільки текст несе в собі певну закодовану музику.

Таня: — Беремо чужу лірику, натомість дуже багато вкладаємо в тексти від себе. Нам здається, що можна взяти чужий текст, якщо він краще лягає на нашу музику, навіть якщо це текст Шекспіра. Навіть можна трішечки «під себе» переробити. Отакий постмодернізм.

Про стиль бенду

Соломія: — Влад Троїцький назвав нас «фрік–кабаре». Але насправді стиль наш можна трактувати по–рiзному. Хоча, звісно, таку формулу можна застосувати, оскільки вона не має рамок. Фріки — це диваки, які роблять усе що завгодно.

Руслана: — Кураж, і більше нічого.

Наталка: — Це наш слоган, який зародився ще у Гоголя

Таня: — Насправді у нас фішка більше в атмосфері, можна сказати, що у нас така «гоголівщина» — сім панночок (сміється).

Про концерт у Парижі

Соломія: — Коли ми ще не знали, що у нас буде концерт у театрі, ми зв’язувалися з друзями у Парижі, аби вони допомогли нам влаштувати виступ десь у паризьких клубах, там, де наш формат міг би підійти. Але графік гастролей був дуже напружений — репетиції та виступи безперервно, тож концерт у паризькому клубі був просто нездійсненним. Натомість директор театру «Сільвія Монфорд», де ми грали вистави, почув «Дах Дотерс» і запропонував зробити концерт просто у театрі.

Анна: — Публіка була дуже класною. Навіть не очікувала, що будуть приймати так само тепло, як в Україні. В якийсь момент здалося, що слухачі розуміють слова. Хоча головне — енергія, а розуміння тексту — не обов’язкове.

Таня Гаврилюк: — Говорячи корпоративною мовою соціальної мережі, це був такий «чекін» в Парижі (від англ. check in — відмітитись).

Про підкорення України через Європу

Соломія: — Так складається, що аби бути популярними в Україні, потрібно засвітитись за кордоном. Наприклад, гурт–побратим «ДахаБраха» разом з театром на початку свого існування побував у багатьох куточках Європи, а вже потім про нього заговорили в Україні. Так само й сьогоднішні: нас більше цінують за кордоном, нашій державі не цікаво, що є такий театр, який їздить представляти Україну на таких масштабних сценах, як, скажімо, паризька.

Анна: — А мені здається, що «Дах Дотерс» — це такий бомбовий проект, який точно «вистрелить» в Україні. Не може бути, щоб це не пішло! Всім набридли безголосі дівчата на сцені. Я бачу всі ці нескінченні проекти на телебаченні, думаю: «ось ця дівчина, вона ж так класно джаз співала, куди це все поділось?». Якісних суто жіночих музичних гуртів у нашому шоу–бізнесі немає. Чому талановиті дівчата не диктують свої умови? Нам хочеться робити відверту музику без компромісів iз загальноприйнятими шаблонами. Ми не підпадаємо під існуючі формати, а створюємо свій, який і нас радує, і всіх довкола не залишає байдужими.

Таня: — «Білизняна» естрада, так звана — це одна сторона медалі. На противагу їй з’являються молоді колективи, які роблять дуже хорошу і якісну музику, їх приємно слухати. Але реакція зазвичай така: «Це так класно, ніби на Заході, а не в Україні зроблено». Мені це дуже не подобається, нагадує про наш національний комплекс неповноцінності. Тобто, це таке копіювання якогось етапу розвитку західноєвропейської музики, здебільшого англомовні тексти. Мені здається, що було б круто, якби говорили: «Як класно роблять українці». Ми більше прагнемо саме цього.

Про плани

Таня: — Хотілося б зробити повноцінну презентацію гурту для великої аудиторії. Зараз ведемо переговори стосовно виступу в одному київському клубі. Нам цікаво вийти до людей, які не підготовлені до такої музики.

Руслана: — Почали працювати над новими композиціями, оновлюємо репертуар. Є в задумах студійний запис.

Соломія: — Готуємось до прем’єри спільної вистави «Вій» театру «Дах» та швейцарського Театру Відi–Лозанн. У «Вії» ми багато віддали себе і раді, що його побачать в Україні. Доля вистави була під питанням. Завдяки швейцарському посольству і Владу Троїцькому це сталося (спектакль відбудеться 24 січня в Національному театрі ім. Франка. — Ред.) З «ДахоюБрахою» ми разом написали музику до вистави, виходить, буде такий собі перший спільний концерт — «Дах Дотерс» і «ДахаБраха».

ЧАС

«Вiй». Надзвичайнi пригоди швейцарцiв в Українi

Сьогодні на сцені драматичного театру ім. Івана Франка театр «Дах» у співпраці зi швейцарським Театром Відi–Лозанн покажуть виставу «Вій» — інтерпретація відомого твору Миколи Гоголя. Від художнього твору у сценічному «Вії» залишилася лише загальна фабула та містичні забарвлення. Місцем дії стала не Полтавщина ХІХ століття, а Карпати у нашi дні. Режисер Владислав Троїцький i драматург Володимир Клименко, більше відомий за псевдонімом KLIM, поставили історію мандрів двох швейцарців Україною. На двійко іноземців чекає загадкова, містична та колоритна подорож таємничими закутками Карпат.

Прем’єру вистава мала у травні минулого року в Театрі Віді–Лозанн у Швейцарії. А в грудні 2012–го «Вія» побачили в Парижі на сцені Театру де ла Віль.

Доля української прем’єри досить довго залишалася під питанням. Державної підтримки спектакль Троїцького так і не отримав, отже відбудеться лише раз і за сприяння посольства Швейцарії в Україні. На спектакль чекає аншлаг — його дають лише один раз, на сценi Нацiонального театру iм. Франка, i квитки були повнiстю викупленi ще минулого тижня.

Фото Олексія КАРПОВИЧА