Генералітет УПА

Серед головних командирів Української повстанської армії найбільшої слави — і цілком заслужено — зажив Роман Шухевич, військовий талант якого сягнув рівня найвизначніших воєначальників ХХ століття. Це визнавали навіть закляті українофоби. Сумнозвісний генерал–лейтенант НКВС Павло Судоплатов, причетний до вбивств провідних діячів українського національно–визвольного руху, у своїх мемуарах констатував: «Із 1943 по 1950 роки цей чоловік [Шухевич] відзначався великою хоробрістю і мав досвід конспіративної роботи, що дозволяло йому ще 7 років після відступу німців займатися активною підривною діяльністю».

Генерали без золотих погонів

Після загибелі Романа Шухевича 5 березня 1950–го керівництво УПА перебрав Василь Кук, якому влітку того ж року Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) присвоїла звання полковника, а через два роки — генерал–хорунжого. Власне, лише ці два визначні повстанські командири удостоїлися генеральського звання за життя. Щоправда, й вони не вдягали гаптованих золотом мундирів, позаяк не були охочі до такої мілітарної розкоші та й за зовнішніми ознаками нічим не вирізнялися з–поміж побратимів нижчого військового звання. «Підпільна робота передусім вимагала суворої конспірації, тому знаків розпізнання не носили ні рядові стрільці, ні старшини, — пояснює провідний науковий співробітник Івано–Франківського музею визвольної боротьби Василь Тимків, котрий брав участь у підготовці збірника «Генерали Української повстанської армії». — Хоча відомий художник Ніл Хасевич розробив ескізи надраменників, тобто погонів, їх не впроваджували, аби не привертати увагу до командирів УПА ворожих снайперів та сексотів. У 1943 році було встановлено чотири найвищі військові звання УПА, що їх мали присвоювати почергово: генерал–хорунжий (або генерал–політвиховник), генерал–сотник, генерал–майор та генерал–полковник. Таке рішення керівництво визвольного руху прийняло з перспективою створення офіційних збройних сил суверенної Української держави».

Вище генерал–хорунжого, як відомо, за часів існування УПА не дослужився ніхто. Значно пізніше, 5 березня 2010–го, у Білогорщі, де 60 років тому загинув Роман Шухевич, йому символічно присвоїли найвище військове звання генерал–полковника УПА (посмертно). За таке рішення, як один, проголосували ветерани визвольної боротьби, котрі приїхали до Білогорщі з Львівської, Волинської, Івано–Франківської, Рівненської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської та Чернігівської областей.

Найбільше повстанських генералів — шестеро — народилося на Львівщині, по одному — у Вінницькій, Житомирській, Івано–Франківській та Рівненській областях. Майже всі вони загинули в середньому віці, наймолодшим був Дмитро Маївський, котрому судилося прожити на білому світі лише 31 рік.

Патріоти з усієї України

— Хто і де готував офіцерські кадри для УПА, адже ні класичні військові училища, ні тим паче академії генштабу в умовах підпілля діяти не могли? — запитую Василя Тимківа.

— Українське підпілля справді відчувало гостру потребу в офіцерських кадрах, тому його керівництво охоче залучало до військового виховання людей, котрі мали досвід бойових дій в УГА, січовому стрілецтві, армії УНР. Незважаючи на поважний вік, вони добре прислужилися справі боротьби за волю України як інструктори старшинських шкіл. Цінувався також військовий вишкіл у польській, чехословацькій, румунській, мадярській і червоній арміях.

Першу старшинську школу «Дружинники» заснували на Волині. Згодом такі навчальні центри в основному дислокувалися на Прикарпатті, у важкодоступних гірських лісових масивах. Тут діяло дев’ять із дванадцяти старшинських шкіл УПА.

— Присутність серед вищого керівництва Української повстанської армії представників Наддніпрянської України вочевидь засвідчує, що УПА не було військом регіонального масштабу.

— Цілком слушний висновок. Приміром, Іван Трейко мав безцінний досвід партизанської боротьби з більшовиками ще в 1919–24 роках як отаман повстанського загону на теренах Київщини. Важливо підкреслити, що тактика бойових дій в умовах окупації України чужоземцями тоді на Наддніпрянщині й через два десятиліття на Волині, Буковині й у Галичині багато в чому була схожою. Як, до речі, й провокації більшовицьких спецслужб проти українських повстанців у перші роки комуністичного режиму, так і в середині ХХ століття. І тоді, й тоді створювалися псевдобоївки, підконтрольні НКВС, для дискредитації національно–визвольного руху. За державну незалежність в різні періоди новітньої історії самовіддано боролися патріоти з усіх регіонів України. І це — незаперечний факт.

РЕЄСТР ПОВСТАНСЬКИХ ГЕНЕРАЛІВ

Арсенич Микола

Генерал контррозвідки (звання присвоєно посмертно). Народився 27 вересня 1910 року в селі Нижній Березів на Івано–Франківщині. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Розробив концепцію діяльності спецслужб в умовах підпільної боротьби й розбудував ефективно діючу структуру контррозвідки УПА та служби безпеки ОУН. Застрелився 23 січня 1947–го в криївці, оточеній енкаведистами.

Бусел Яків

Генерал–політвиховник (посмертно). Народився 1910–го в селищі Клевань Рівненської області. Навчався на юрфаці Львівського університету. Член Проводу ОУН та Генерального штабу УПА. Автор численних статей і брошур на тему національно–визвольної боротьби. Загинув у бою з підрозділами НКВС 15 вересня 1945–го на Тернопіллі.

Гасин Олекса

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 8 липня 1907–го в селі Конюхів поблизу Стрия. Навчався у Львівській політехніці. Розробив та реалізував план боротьби УПА в повоєнний період. Загинув у Львові 31 січня 1949–го під час перестрілки зі співробітниками радянських спецслужб.

Грицай Дмитро

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 1907–го в селі Дорожів на Самбірщині. Навчався на математично–природничому факультеті Львівського університету. Упродовж 1943—45–го очолював Генеральний штаб УПА. Покінчив життя самогубством у грудні 1945–го, перебуваючи у ворожому ув’язненні.

Климів Іван

Генерал–політвиховник (посмертно). Народився 29 жовтня 1909–го в селі Сілець Белзький на Сокальщині. Навчався у Львівському університеті. Був міністром політичної координації в уряді Ярослава Стецька, один з організаторів перших українських військових формувань. Закатований гестапо 5 грудня 1942–го. Під час тортур вимовив лише одне речення: «Я є Іван Климів — «Легенда», член ОУН, і більше нічого вам не скажу».

Кук Василь

Генерал–хорунжий. Народився 11 січня 1913–го в селі Красне на Львівщині. Навчався на юрфаці Люблінського університету. Головний командир УПА з 1950–го. Схоплений у криївці за радіосигналом зрадника радянськими спецслужбами 23 травня 1954–го. Звільнений з ув’язнення указом Президії ВР СРСР 27 липня 1960–го. Єдиний з генералів УПА, котрий дожив до незалежності України й помер своєю смертю 8 вересня 2007–го.

Маївський Василь

Генерал–політвиховник (посмертно). Народився 8 листопада 1914–го в селі Реклинець на Львівщині. Закінчив Сокальську гімназію та торговельну школу. Начальник політвиховного відділу при Головному командуванні УПА, автор ґрунтовних праць із пропагандистської, військової та розвідувальної діяльності. Застрелився 19 грудня 1945–го, потрапивши у засідку спецслужб.

Ступницький Леонід

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився у травні 1892–го в селі Романівці Житомирської області. Навчався на агрономічному факультеті Київського університету. У царській армії дослужився до штаб–ротмістра кавалерії. За доблесть відзначений багатьма бойовими нагородами. Боровся за незалежність України. Полковник армії УНР. Очолював Генштаб УПА. Застрелився 5 серпня 1944–го у криївці, оточеній енкаведистами.

Трейко Іван

Генерал–хорунжий (посмертно). Народився 16 квітня 1898–го в селі Старостинці Вінницької області. Служив офіцером у царській армії. Полковник армії УНР. Монархіст–гетьманець. Був начальником відділу розвідки УПА–Північ. Загинув у бою з військами НКВС 24 квітня (за іншою версією — 18 липня) 1945–го.

Шухевич Роман

Генерал–хорунжий (звання присвоєно 9 лютого 1946–го). Народився у Львові 30 червня 1907–го. Навчався в Данцізькій та Львівській політехніках. Головний командир УПА (1943—1950), голова бюро Проводу ОУН, голова генерального секретаріату УГВР. Загинув 5 березня 1950–го у бою з підвідділом НКВС у селі Білогорща під Львовом. Нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1 класу та Золотим Хрестом Заслуги.