Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати,
Господаря викликати...
Ця різдвяна українська пісня, відома в світі як Carol of the Bells — «колядка дзвіночків», популярна далеко за межами України. Її вважають найкращою хоровою обробкою Миколи Леонтовича. Композитор створив її 1914–го в Тульчині на Вінниччині, а вперше твір прозвучав через два роки в стінах Київського університету ім. Святого Володимира. Співав «Щедрика» студентський хор під керівництвом Олександра Кошиця, та так проникливо, що це стало справжнім потрясінням для київської громади. Пізніше Кошиць зі своїм хором повезе цю чарівну мелодію в світ, але саме з того тріумфального виконання й почалася недовга прижиттєва слава Леонтовича як одного з найталановитіших українських композиторів. Період його творчого поступу був, на жаль, недовгим: 1921 року композитора, якого радянська влада підозрювала в таємній національній діяльності, розстріляв більшовицький агент. Мотив вбивства і подробиці трагедії залишалися за «сімома замками» аж до проголошення Україною Незалежності...
Майбутній композитор народився на Поділлі, в багатодітній сім’ї священика Дмитра Леонтовича. Інтерес до народної пісні й співу прокинувся в Миколи рано — цьому сприяли музично освічені батьки. Перші музичні ази хлопчику дав батько, який керував хором семінаристів, грав на віолончелі, скрипці, гітарі.
За традицією, яка існувала в родинах подільських священиків, маленького Леонтовича віддали на навчання до Шаргородського духовного училища, згодом — до Кам’янець–Подільської духовної семінарії. Тут обдарований хлопчина мав нагоду опанувати і скрипку, і флейту, співав у хорі. Так у майбутнього творця «Щедрика» остаточно сформувалася ідея до серйозних занять музикою.
Удома під час канікул майбутній композитор записував зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть в основу його композицій. На час навчання в семінарії припадають і його перші спроби обробки народних пісень «Ой з–за гори кам’яної», «Ой піду я в ліс по дрова», «Мала мати одну дочку». Згодом сам почав керувати хором як диригент, під його рукою звучали твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Юрій Богданов, семінарський учитель з музики, погодився індивідуально займатися з талановитим учнем.
Однак матеріальної змоги здобути академічну музичну освіту в Леонтовича не було. Тож Микола подався на вчительський хліб, а музичну освіту вдосконалював самотужки. У селі Чукові організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси вітчизняних композиторів. 1901 року видав перший збірник пісень Поділля. 1903 року вийшов другий збірник з посвятою Миколі Лисенку.
Відчуваючи потребу підвищувати свій музично–професіональний рівень, він у 1903—1904 роках наїжджає до Санкт–Петербурга, де прослуховує лекції в Петербурзькій придворній капелі. Врешті 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів.
З осені 1904 року композитор працює на Донеччині шкільним учителем співів. Одразу організовує хор та невеликий оркестр, готує репертуар з поширених на той час творів Миколи Лисенка, Петра Ніщинського, Антона Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень.
Навесні 1908 року повертається на рідне Поділля. Тут Леонтович викладає співи у Тульчинській жіночій школі, де також організовує хор. Заглиблюється і у вивчення збірки фольклориста Андрія Конощенка «Українські пісні з нотами», видані в Одесі, здійснюючи хорові обробки окремих зразків — «Над річкою бережком», «При долині мак», «Ой у полі та туман, димно».
Після проголошення Української Народної Республіки Миколу Леонтовича запрошують до Києва викладати хорове диригування у новоствореному Музично–драматичному інституті ім. М. Лисенка та у Народній консерваторії. Він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою. Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники. Композитор пильно стежить за процесом визнання автокефалії Української православної церкви. Доробок митця, услід за Кирилом Стеценком та Олександром Кошицем, збагачується новими духовними творами: «На воскресіння Христа», «Хваліте ім’я Господнє», «Світе тихий» тощо. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його «Літургія», перше виконання якої відбулося в Миколаївському соборі на Печерську 22 травня 1919 року.
Творчими «дітьми» і «квітами», які справді забезпечили композитору безсмертя, стали прекрасні хорові роботи. Крім «Щедрика», це «Дударик», «Козака несуть», «Пряля», «Ой з–за гори кам’яної» та багатьох інших. На думку мистецтвознавців, у цих творах українська народна пісня піднімається до рівня досконалих композиторських шедеврів хорової музики ХХ століття: Carmina burana Карла Орфа, Stabat mater Франсиса Пуленка, «Симфонічних танців» Сергія Рахманінова.
...Пізньої ночі 23 січня 1921 року в селі Марківці в домі Дмитра Леонтовича пролунав постріл. Коли сільський священик забіг у сусідню кімнату, то побачив смертельно пораненого сина Миколу і вбивцю. Цей незнайомець iз посвідченням Вінницького ЧК і гвинтівкою на плечі напросився на ночівлю напередодні. Розчулений гостинами сина Миколи, господар навіть не насторожився з такого пізнього візиту чужинця зі зброєю.
Спогади батька про ту жахливу ніч записав у своєму щоденнику Гнат Яструбецький, найближчий друг Миколи Леонтовича, а згодом — його біограф. «Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий чоловік. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу... Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь–де ночувати». Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко...
Звук пострілу розбудив отця... На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу... Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана–отця прибігли інші люди... Наклали пов’язку на рану потерпілого. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий».
Кому заважав український композитор, за спогадами сучасників, людина доброзичлива і лагідна? «Без сумніву, куля чекiстського наслання свiдомо цiлила в серце визнаного носiя духовностi нації, — вважає музикознавець Валентина Кузик. — У вузькому колi людей мистецтва передавалась версiя смертi композитора, навiть називалось iм’я вбивцi, але «компетентнi органи» називали тi вiдомостi наклепом на радянську владу, або, в кращому випадку, — легендою. На цю тему було накладено табу. Лише пiсля проголошення незалежності вдалося розшукати слiд трагiчних подiй сiчня 1921 року.
Ось що говориться в рапорті з державного архiву Вiнницької областi: «В ночь на 23 января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки Николая Леонтовича 43 лет, у которого Грищенко ночевал, и 26 января Грищенко, скрывавшийся в м.Теплике при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил у живот милиционера Твердохлеба».
Страшно й подумати: якби в мiлiцiї не було претензiй до ЧК, пов’язаних з пораненням мiлiцiонера (а Твердохлiб, мабуть, помер вiд рани, бо в списках «на довольствiє» за квiтень вiн уже не значиться), то, можливо, ми ще довго шукали б документи про вбивство «сина священника». Саме текст рапорту ставить останню крапку над «i» у питаннi: хто вбив Леонтовича? Чи невiдомий бандит, як писала республiканська газета «Вiстi» вiд 2 березня 1921 року, чи представник влади — чекiст?
Я чула ще одну усну легенду: справу вбивства Леонтовича неспроста затягували, оскільки нiбито ще в 1960–тi роки «вiдважний чекіст» Гріщенко розповiдав молодi, як вiн утверджував радянську владу на Подiллi».
... Незбагненно, але незадовго до загибелі композитор працював над обробкою особливої народної пісні на тему смерті. Мистецтвознавець Юрiй Масютiн (репресований 1936 року) згадував: «Протягом лiта й осені 1920 року Микола опрацював цю пісню й дуже любив її наспiвувати. Наприкiнцi грудня, готуючись до концерту, вiн почав її розучувати з хором, але не встиг вивчити, бо 12 сiчня 1921 року пiшов iз Тульчина до Маркiвки вiдвiдати батька i... вже не повернувся. Уперше цю пiсню виконав Тульчинський державний хор у лютому на концертi, присвяченому пам’ятi Леонтовича. Пiд час її виконання повнiсiнька заля iстерично ридала...»
А вже смерть та по дворi ходить,
А вже потихеньку до мене приходить.
Та все потихеньку, та все помаленьку
До мене приходить.
Дiти мої, квiти мої,
не пустiте смертi,
Та не дайте менi вмерти.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
