Антихартiя

Потрібні національна ідея і хартія вільної людини

Незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формування Української Ідеї, нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило–Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно–бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їхніх життєвих стандартів.

Звісно, на цьому шляху можна і треба вчитися на закликах Хартії, як бути вільною людиною, українцем, лідером і господарем буцімто на своїй землі; зрештою, як мислити і любити, аби стати успішною демократичною державою, відкритим інформаційним громадянським суспільством і здобути багато чого іншого, на що спромігся цивілізований світ, поки нас комуністи тримали в тотальній ізоляції, де панувала експлуатація не лише людини людиною, а й нацією–загарбником поневолених націй. (Нагадаємо, до iнiцiативної групи «Перше грудня» ввiйшли Іван Дзюба, Ігор Юхновський, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Любомир Гузар та iншi моральнi авторитети. Текст самої хартiї був опублiкований 11 грудня 2012 року в газетi «День». — Ред.). Попри те, чи стануть продуктивними заклики Хартії, допоки не запанує нова соціогуманістична парадигма соборної, цілої, за Франком, а не радянської (без адреси, дому та вулиці) людини. Тобто нова філософія соборної, української України, гідної Людини і Нації, а не імперська ідеологія в камуфляжі захланного Комінтерну?

Зрозуміло, що неможливо деталізувати в Хартії кожну складову цієї філософії, за якими стоїть ціла низка факторів, ресурсів, пріоритетів їх застосування, дерево цілей тощо. Однак хоча б маленьким пунктиром можна було б зазначити, що соборність — це для України не тільки поняття географічне, а й соборна здатність нації творити Українську державу, наповнювати її добрими ділами національного і загальнолюдського змісту. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно–інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.

Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально–психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело державної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія факторів (світових стандартів), які б забезпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт тощо. Україна поки що не дотягує до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її незалежності?!

Невже не зрозуміло, що сенс запізнілої української Хартії в ексклюзиві утвер­дження екзистенції корінного народу, у соціалізації сьогоднішніх складових УНІ, які зміцнюють соборність нації і людини як повноцінне, самодостатнє соціально–економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а значить, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не нинішня гуманітарна політика як «секондхендівська гуманітарка», а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу і національно свідомої людини; де перший розглядається в контексті національного інформаційного, економічного та іншого простору, а друга — навколишнього середовища (сім’ї, дитячого садочка, школи і т. ін.). Первинними є патріотична свідома особистість і державна нація, де панує гармонія взаємин між ними.

У цьому контексті майбутнє України бачиться не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії. Тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) основ ліберальної економіки (в центрі — людина, вільний ринок) та національної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі. Припинімо розглядати націоналізм як ідеологію поневоленого народу. Тоді побачимо в ній доктрину патріотичної любові до Батьківщини, акцент на розвиток здобутої держави, сумлінну, заради неї, якісну працю та тяглість (спадковість) поступу нації. Актуалізуймо і широко соціалізуймо слова Довженка: «Якщо любов до Батьківщини — це націоналізм, то я — націоналіст». Це раз і назавжди відкине спекуляції українофобів страшилками націоналізму.

Україна без монополії на патріотизм

Правове підсилення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» — людяне, то їх синтез, власне, складе нову «соціогуманістичну» якість, вкрай нині потрібну.

Нам треба вчитися соціогуманізму в геніального Франка. «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам — не донецькими чи харківськими), а українцями без офіційних (регіональних. — Авт.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його». Хіба це не засади нашого «бути» в світовому контексті?

Ми повинні сподіватися не лише на власного Вашингтона. На жаль, не завжди в стані його пізнати, прийняти, якщо він навіть із Майдану і постраждав за нас. Не ловімося на маніакальному піарі, макусі та політичному аферизмі. Треба не тільки мати образ Лідера нації, а й щоденно, зі свічкою вдень, шукати свого Вашингтона, Махатму Ганді, Вацлава Гавела. Шукаючи, не забувати, що наш Шевченко ще не викуплений з неволі засланих і всесильних енгельгардів, бекендорфів — мертвих, живих і ще не народжених. Тому треба чужого навчатися і свого не цуратися, твердо пам’ятаючи мудрі соціогуманістичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Українцям, мабуть, не дочекатися каяття від колонізаторів за заподіяне їм зло, як і добросусідських відносин, побудованих на новій соціогуманістичній рівноправній основі, а не на «повазі» як плату за ГТС, здачу матеріальних активів і духовних вартостей. Наша біда в тім, що за домовленостями Ялтинської конференції післявоєнних переможців нас віддали в зону впливу не найкращого світу цього.

Соціогуманістичний імператив як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) — Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площини цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя. Шкода, що лише в кінці 2012 року Україна як держава–співзасновник ООН на додаток до прийнятих основоположних правозахисних документів світового виміру оприлюднює «Українську хартію вільної людини». І в ній закликають українців до толеранції після знищення УНР, віддання Польщі земель Західної України, розгрому Закарпатської України (уряду А. Волошина), нинішнього існування в Румунії партії, яка реваншує Велику (Маре) Румунію за рахунок приєднання Буковини. На тлі нахабних внутрішніх заяв високопосадовців від освіти щодо належності галичан до українців, «притеснения русского языка» в Україні тощо. Скільки треба таких заспокійливих українських Хартій, аби втовкмачити в голови одеським костусєвим, гурвіцам, що не можуть бути толерантними ізраїльтяни, якщо, приміром, у Хайфі стоятимуть пам’ятники ассірійським царям–завойовникам чи римським імператорам, не кажучи про націлені палестинські ракети. Не можуть бути ні щасливими, ні толерантними українці, коли в їхньому краю відновлюється деукраїнізація, нищиться національна ідентичність. Провладні партії не турбуються, що на вітчизняній території знаходяться закриті іноземні військові бази, високі начальники яких почуваються, власне, господарями.

Не дорікатимемо Хартії, що в ній не згадуються світоглядні ініціативи великих соціогуманістів минулого і сучасності, чому в нас не заборонено людиноненависницьку комуністичну ідеологію, як це вчинено щодо нацистської в Німеччині. Чому заперечується геноцидний Голодомор і суворо карається заперечення Голокосту? Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але чому впродовж усіх днів цілого року чиниться насильство щодо українського ослабленого народу, інспірується далеко не гуманне звуження вжитку в Україні віками інгібованої його мови, культури? І ніхто зі «старших» братів, ні їхня одержавлена, казенна, за А. Шептицьким, церква не скаже: «Зупинімося!». Адже культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони — феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Не може колискове дитинча змагатися з імперським бігуном на довгі дистанції чи з шовіністом–важковаговиком. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів, серед яких назвемо Вацлава ґавела, що пропагував «силу безсилих» як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. ґавел унаслідував традиції, закладені ще Масариком. Натомість наші шкільні підручники з історії не розкривали справжніх сутностей ні Хмельницького, ні Мазепи. У нас іще не закорінені традиції Грушевського. Узагальнивши погляди світових гуманістів, препарувавши їх до українських реалій, можна лише зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови і традиції. Хіба не Україна втратила такий карпатський субетнос, як лемки чи частину бойків? Хтось в Україні чув вибачення за вирізаний і спалений Батурин, за Крути, Голодомор, Холодний Яр, Дем’янів Лаз чи операцію «Вісла»?

Шкода, але навіть під ялинкою Нового 2013 року важко знайти в Хартії відповіді: чи стануть та, головне, чи витримають реформаторський, інноваційно–модернізаційний курс ослаблені нації, новонароджені держави без нової соціогуманістичної політики в міжнародно–юрисдикційному форматі, без підтримки живильної сили ренесансу їхніх середовищ та національних просторів буття, їх рекультивації та благодійних трансфертів, без відродження потолочених еліт, культурних традицій, щоб стати лідерами і зберегти свою ідентичність за умов глобалізації? Ці питання відкриті. Україна як самостійна держава не нищила жодний нарід і нікому не перекривала життєдайний кисень перманентності передач знань, досвіду, традицій від покоління до покоління, не заважала творити нову інформацію, наукові відкриття цілим генераціям чи окремим геніальним особистостям. Не забороняли їм «писати і малювати», активізувати міжпоколінні духовно–інтелектуальні та інші трансферти. Ми не нищили генофонд інших націй, не анексували метрополії їхніх церков, не віднімали суб’єктність у держав суверенних народів, не пригнічували культурне розмаїття світу. Наші розвідки за вказівкою диктаторів не вбивали за кордоном дисидентів, водночас інші держави іменем своїх народів жорстоко це чинили масово щодо нас на нашій же землі. То чому, аби «бути», треба каятися і просити прощення за кривди тільки нам, українцям? Хіба не в Україні найбільше праведників світу, натомість чи не нам за сучасних подвійних підходів до соціогуманістичних стандартів найбільше загрожує небезпека залишитися, за Франком, «малими і неприготованими» на динамічному цивілізаційному шляху розвинутих і обраних, але, шкода, байдужих до нашого ковітального відро­дження, до тяглості нашого розвитку? Ми не тому так повільно відроджуємося, що геть дурні, чи навпаки. А тому, що серед нас багато мудрагелів, які «інтелігентно–злочинно» крадуть. І допоки нечесно нажите вивозять з України і на неї не працюють, важко Неньці «бути». Хартія правильно пояснює, що красти — гріх, і «світове українство є ще одним виміром нашого буття». Але чи знають про це ті — нині мудрі та успішні, — в яких буцімто треба нам вчитися, аби бути «на своїй — не чужій землі». Тобто нарешті запанувати, як життєствердно і непретензійно–толерантно проголошує наш Гімн, — «у своїй сторонці». І найголовніше, чи зволять знати про це ті, котрі хартії людини не читають, — адже поглинають нації?!

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економiчних наук