Автентика для спраглих

      Три дні Шешори співали-танцювали, робили ляльки-мотанки й... ігнорували дощ.

      Такого напливу туристів, музикантів і просто шанувальників етнічної музики та мистецьких перфоменсів невеличке село на Косівщині — Шешори — не бачило давно. На три дні його населення збільшилося ледь не вдвічі, чим дуже потішило місцевих газдів, які із задоволенням здавали на ніч місця у дворі під намет, кімнати, а то й цілі хати — все ж таки який не який, а прибуток. Втішені були і прибульці, які на три дні потрапили в самий вир карпатської автентики, приправленої сучасними мистецькими імпрезами та фантастичною сумішшю музичних стилів різних епох і народів, об'єднаних супермодним у всьому світі напрямом music-world.

      Щоправда, потрапити до Шешорів виявилося не так-то й просто. Два автобуси, зафрахтовані для журналістів і музикантів, виявилися не в силі розмістити всіх охочих, тому багатьом, хто вирішив їхати на фестиваль в останній момент, довелося добиратися не через Івано-Франківськ чи Чернівці (квитки на ці напрямки були розкуплені задовго до акції), а через Хмельницький, Львів, Тернопіль. По дорозі, спостерігаючи осіб студентської зовнішності із наплічниками, можна було безпомилково визначити фестивальних неофітів. Зрештою, коли близько одинадцятої ночі у вівторок ми вийшли із рейсового автобуса в селі Пістинь, що за 4 кілометри від Шешорів, нас виявилася чималенька команда.

      Відкриття фестивалю було приурочене до Івана Купала як головного свята наших предків, пов'язаного з енергією сонця, любові і найвищої потуги всіх стихій. І відкрити його мали саме автентичні гурти, що й досі по селах зберігають звичаї дідів-прадідів і пам'ятають той справдешній український мелос, який так заворожував істинних шанувальників музики. Причому на шешорівському стадіоні, перетвореному в ці дні на своєрідне співоче поле, об'єдналися київське «Древо», вокальний ансамбль села Речиця Чорнобильського району і родинний гурт Тафійчуків із Верховинського району, троїсті музики із Космача та ансамбль гуцульських інструментів із Рахова.

      Відкриття фестивалю дещо зіпсувала злива, яка за кілька хвилин залила всю сцену і перетворила поле на суцільне болото з калюжами. Це було несподівано, бо всі сподівалися на присутність на святі відомого в Карпатах мольфара Михайла Нечая, який у 1989 році тиждень тримав сонячну погоду над Чернівцями під час першої «Червоної рути». Однак пан Михайло цього разу опікувався Купальською ватрою у себе в Ясенові, тому рятуватися довелося під тентами та в наметах. Місцеві, правда, поставилися до таких вибриків погоди по-філософськи. «А що ви хочете? На Купала має бути дощ. От якби його не було — були б проблеми», — глибокодумно прорік один із шешорівців.

      Правда, ближче до вечора злива трохи вщухла і дала можливість виступити колективам, а заодно і пострибати через купальську ватру. Усі й так були мокрі, тож на дощ ніхто вже не звертав уваги. Зрештою, купальська ніч трапляється раз на рік, а тут така нагода пройти освячення вогнем і водою одночасно. Правда, друга серія зливи, що розпочалася десь близько опівночі, остаточно поставила крапку в церемонії відкриття фестивалю.

      Купальська автентика — це лише одна із численних складових багатогранного свята, на яке перетворилися цьогорічні «Шешори». Крім усього, організатори фестивалю — інформаційний Центр «Зелене досьє» — спробували привернути увагу місцевого населення і гостей до екологічних проблем. З цією метою члени «Досьє» та волонтери організували прибирання від сміття берегів місцевої річки Пістиньки та своєрідний лікнеп для місцевого населення з проблем роздільної утилізації сміття. Спеціально для цього до села було завезено кілька кольорових пластмасових баків для збирання пластикових пляшок, скляного посуду та харчових відходів.  Правда, яскраві кольори контейнерів, як і неодноразові заклики ведучого концертів викидати посуд у відведених місцях, не справили на глядачів відповідного враження, і тим самим волонтерам після кожного концерту все одно доводилося прибирати поле, що нагадувало Хрещатик після чергового Дня міста. Не надто ефективним був і «круглий стіл» з питань впровадження Карпатської конвенції: журналістів і екологів, що взяли в ньому участь, більше хвилювало питання налагодження регулярного вивезення того-таки сміття і проблема варварського вирубування лісів, а не обізнаність населення з приводу того, скільки країн підписали цей документ і чи може Україна претендувати на роль столиці Карпатської конвенції.

      Але пробіли в екологічній освіті гостей свята з лишком компенсувалися зануренням їх у етнічну стихію, яка в Карпатах збереглася майже в недоторканому вигляді. Оскільки тут ніколи не було потужної промисловості, то з роду в рід тут культивувалися давні народні традиції та ремесла. І нині тут чи не в кожній родині є токарний верстат, ткацькі кросна, а дівчата змалечку вчаться плести, вишивати чи робити прикраси з бісеру. В очікуванні напливу туристів із бабусиних скринь діставалися найцінніші раритети і пропонувалися за досить скромною ціною. Так, знаменитий гуцульський ліжник можна було напитати за 60—80 гривень, стільки ж коштувала старовинна вишита полотняна сорочка, за десятку можна було купити натуральні вовняні шкарпетки, які бабусі плели просто у вас на очах. Поряд продавалися відшліфовані річкою камінці, розмальовані трипільськими сакральними знаками, тут же можна було скуштувати коників із сиру чи справжнього домашнього вина. І, звичайно ж, в очах рябіло від тканих крайок, фартушків, килимків, кептариків, вишиванок та інших карпатських виробів.

      Привезти додому можна було і сувенір, зроблений власноруч. Протягом усіх трьох днів проходили майстер-класи, де кожен міг ознайомитися із секретами народних промислів, гри на різноманітних народних інструментах, мистецтва витинанки, особливостями джазових імпровізацій у різних етнічних традиціях. На жаль, за тиждень до початку фестивалю відійшла у вічність відома шешорівська ткаля Ганна Василащук, але її дочка показувала, як народжуються карпатські килими та рушники.

      Але найбільшою популярністю користувалися майстер-класи Людмили Тесленко-Пономаренко, яка вчила робити з сіна найпростіші ляльки-мотанки. Варто було тільки подивитися, з яким азартом дорослі люди вимайстровували свою ляльку і як потім тішилися з неї. Пані Людмила зiзналася, що вона хотіла, у відповідності з прадавніми обрядами, наприкінці фестивалю влаштувати ритуальне спалення усіх ляльок (саме з цією метою використовували мотанки наші предки), але ніхто не одважився на таку жертву. Так і роз'їхалися в різні куточки України в наплічниках та дорожніх сумках сотні купальських мотанок.

      Великий інтерес учасників і гостей фестивалю викликали і lend-art'івські композиції, для яких художники облюбували переважно береги та плесо Пістиньки. То тут, то там в очі впадали химерні «скульптури»: піраміда із гілок дерева з трьома камінцями, що звисали з вершини, кам'яний сад, «літачок», що приземлився просто посеред річки, місток, прикрашений дзвониками, що мелодійно подзвонювали, як що хтось йшов по ньому. Всього таких композицій було більше десятка. А одна із композицій мала навіть функціональне призначення: по ній у купальську ніч мали сплавляти на воду дівочі вінки.

      Усі три дні на фестивалі панувала повна суміш стилів, традицій і культур. Ті, хто сподівався побачити тут лише вишиванки, глибоко помилялися: на фестивалі розгулювали хлопці в шотландських кілтах, траплялися стилізації під східні мотиви або індіанські пончо. Але неодмінним атрибутом свята були вінки, які виявилися до лиця і дівчатам, і парубкам.

      Особливий інтерес у присутніх викликав джип із написом «Equites» та його власник — учасник легендарної команди Голтіс, що охоче роздавав автографи, фотографувався на згадку і катав молодь на даху машини. Хоча самого його цікавили в першу чергу учасники фестивалю. Як признався він сам, його дуже цікавить усе, що пов'язано з давніми традиціями та культурами. Деякі виступи Голтіс навіть зняв на відеокамеру.

      А подивитися і послухати тут і справді було що. До Шешорів приїхали визнані авторитети music-world із Росії, Чехії, Польщі, України. Майстер гри на шотландській волинці Грег Долан, якого місцеві гуцули прозвали просто Грицем, прекрасно «зіспівався» із київським гуртом «Йо-гурт». Однаково тепло приймали в Карпатах московський гурт Yoki (до речі, при ближчому знайомстві виявилося, що їхня солістка Олеся родом із Полтави) та люблінський «Оркестр святого Миколая», чеський Cankisou та українських «Гайдамаків» та «Перкалабу». Усі концерти закінчувалися далеко за північ, а поле, особливо коли дивитися на нього зверху, нагадувало розбурхане море: то тут, то там закручувалися аркани, хтось стрибав, хтось бігав, хтось, як у дитинстві, крутився в парі, взявшись за руки. Танцювали всі — кожен в міру свого хисту, темпераменту і натхнення.

      Такий початок спонукає організаторів свята думати про продовження. Як призналася директор фестивалю Оля Михайлюк, протягом року вони в рамках фестивалю готують цілу серію концертів, галерейних перфоменсів та дискусійних клубів. А наступного року — знову в гори. На щастя, покоління романтиків, що прагне знайти квіт папороті і торкнутися душею витоків прадавньої культури, ще не перевелося.