Антихартiя

Хартія людини не повинна бути «поза рамами нації»

За таких тривожних обставин актуальність Української хартії мала б вирізнятися правильним вибором не тільки поведінки людини, аби їй «бути», а й акумулюванням низки масштабних альтернатив як необхідних гарантій, які забезпечували б буття нації назагал. А саме: створенням концептуальних основ сучасної української національної ідеї (УНІ), соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, нової парадигми буття нації, опрацюванням моральних вимог реалізації панукраїнських проектів життєдіяльності, збереженням ідентичності, історичної пам’яті народу, дорожньої карти інтеграції в світові структури тощо. Саме ці висхідні фундаментальні імперативи оптимально поєднують морально–націо–державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного і бінарного захисту людини та нації. Окрім цього комплексу факторів, Хартія особливо повинна бути чуйною до дороговказних застережень геніального Івана Франка. «Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».

В іншому разі, хочемо того чи нi, виникає запитання: чому я — пересічний українець, що більше піввіку слухав фарисейство про «щасливе комуністичне майбутнє», цинічну брехню про інтернаціональну боротьбу СРСР «за мир во всем мире», про страшні «происки украинских буржуазных националистов как врагов» мого народу і «всего прогрессивного человечества», водночас ніколи в школі не чув ні про Голодомор, ні про розстріляних поетів, ні про мільйони інших безвинно убієнних? А Хартія стверджує, що маю «не забувати про ті вчинки, коли ми (?) свідомо чи несвідомо чинили кривду (!) іншим народам». Даруйте, але ні я, ні мої брати, сестри, батьки та прадіди, ні мій народ узагалі такого не чинили. Вони державою ні на кого не нападали, ні польських пацифікацій, ні нового німецького порядку, ні російських «зачисток» на загарбаній землі не проводили. І стверджується, що на справедливий Божий суд прийдуть народами.

Далі. До кого звернені слова буцімто української Хартії, що «любити означає не допускати будь–яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості». Хіба не українці найбільше постраждали і страждають нині від проявів більшовицького шовінізму, від фальші ленінсько–сталінського інтернаціоналізму (і чи тільки його) на своїй обітованій землі? Чи не імперська семіотика доповнюється пам’ятниками Катерині II, Сталіну, не з трибуни ВР України нахабно звучать мовою окупанта погрози «вернуть страну народу»? Невже ж маємо забути злочини, що не тільки прикривалися іменем так зв. совєтского народа, а й «героїчно» звершувалися в його ім’я? А ви закликаєте «не шукати винних у власній долі». Каяття — це велика наука для всіх і повсякчас. Цю науку нашим моральним авторитетам, як зазначає в газетi «День» І. Лосєв, треба збагачувати не лише добре виписаними церковно–християнськими дефініціями, а й відповідати: «Що робити?»

Аби бути, треба мати ідеологію

З огляду на це дивує, що у важливому 5–му розділі Хартії — Мислити — пропущено нагальну потребу усвідомити: Незалежність України — це глибінь залежності кожного з нас від розуміння нашої Ідеї як соціанти підвищення суб’єктності України, її загроз і викликів, необхідності щоденної праці задля неї та її захисту. Щодо цього показовою є наука чи, радше, розправа з триптихом гасел УНІ від
М. Хвильового, які сьогодні не втратили актуальності: «Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!» Не менш повчальна думка іншого відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження — це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт для мислення простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно і далеко нетолерантно стають на бік «сильного и могучого» й у такий спосіб свідомо чи несвідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді — від Львова до Луганська — не буде поділу на «своїх» і «чужих» і буцімто непереборних регіональних особливостей, якими постійно спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Проте, чи вже саме нерозуміння цього суспільним загалом не загрожує життю–буттю України, як i неусвідомлення смертельної небезпеки монопольно–партійної доктрини регіоналізму, орієнтованої на «порятунок» пригнічених росіян? Цього не бачать тільки так звана радянська людина та імперська нація, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно–територіальний, інформаційно–просторовий.

Чому в Хартії не акцентується, що не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація, далі окупований інформаційний простір, панує інтелектуальний антиукраїнізм в освіті, соціальних науках, у державній гуманітарній політиці? Чому нині нам важко мати критичну масу національної еліти, коли впродовж сторіч колонізатори проводили криваву політику нищення українства під гаслом «Народ без національної еліти, а еліта — без мови народу»? Нас лякають нинішнім радикалізмом «свободівців», але ж чому Європа мовчала, коли Україну нищила комуністична орда, проводилися нелюдянi депортації українців iз споконвічно їхніх земель. Світові вчені, держави хоч тепер визнали українців постетногеноцидною нацією, а Президент України їде в Європу, аби заперечити геноцид голодомором на догоду сусідові. Принаймні нерозумно, бо як у Брюсселі, так і в Білокам’яній байдужі до української долі та ідеї; нікому, окрім нас, не потрібна сильна Україна. Що сказано в Хартії про політичну волю керівництва України щодо консолідації спільноти, духовного і національного відродження?

Новітня українська більш як двадцятилітня практика державотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед духовно–інтелектуальним проводом спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше — об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення неможливо. Друге — визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — міцно замішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно–моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством узагалі.

Немає у Хартії й відповіді: якого права потребує захист УНІ? Буцімто демократичний запис у Конституції України, що «жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова» не цілком суголосний iз попереднім: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». Це призвело до того, що Україна досі не тільки не має ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а й девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових дослі­джень перспектив розвитку в інформаційно–просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, у здійсненні її євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні немає національно–ідеологічних партій.

Усе це ставить на порядок денний творення нових смислів, зокрема нагальну потребу: опрацювати стратегію ідеологічного забезпечення державотворення. Сталося так, що, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, зокрема комуністичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію. Настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, вони не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. А чи НАСТОРОЖУЄ Хартія українців щодо недавно прийнятого закону про референдум, який може в перспективі уможливити за умов нашої демократії рiзні маніпуляції як у його проведенні, так і у виборi теми плебісциту на предмет, скажімо, «бути» нам чи комусь іншому — чисельнішому, багатшому, зрештою, більш жорстокому і нахабнішому на нашій землі? І той «інший» брехливо називатиметься «старшим (?) братом», носієм «вічної» дружби, а відтак церковним концепт–конструктом творення «русского мира».

Здавалось би, що за цих далеко не віртуальних умов не обійтися Українській хартії без духовно–морального імперативу розробити в якомога стислий термін концепцію зеленої ідеології щодо не лише екології, економіки, а і соціогуманістичних цінностей. Ідеться про доктрину сталого (Ріо+20) розвитку у світовому контексті і про тяглість поступу ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково–імперської та невідворотно цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаних iз ним господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямів творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям інтернаціоналізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами–загарбниками. Не оживлять українськість вітчизняні системи освіти, науки, коли їх очолює міністр–українофоб.

Беззаперечно, у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного захисту на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Української Ідеї не тільки в національному (який злонавмисно плутають з націоналістичним), а і світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! І чи йому нагадує про це Українська Хартія людини, яку ми чомусь далі розглядаємо поза рамами її Нації та світом? Саме УПА боролася під гаслом «Свободу людині! Свободу народам!» Людина та її нація не розривалися. Це не було модним трендом, а боротьбою на смерть. Але про це — ні слова. Як і про те, що вислів «Борець за волю України» внутрішньо притаманний лише нам; він — не регіональний, а всеукраїнський і світовий. Жодна імперія, що прагнула знищити УНІ, це заперечити не в стані. Ба, більше — назвати борців за волю (?) своєї ненаситної імперії.

Закiнчення в наступному номерi «УМ».