Пацієнт скоріше живий

Поет і прозаїк, драматург, есеїст і перекладач, Юрій Тарнавський успішно працював лінгвістом–кібернетиком в компанії IВM і професором української літератури в Колумбійському університеті в Нью–Йорку. Будучи одним із засновників Нью–йоркської групи (Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак та ін.), він починав свою творчу діяльність наприкінці 1950–х, далеко від України, тому не дивно, що ані йому, ані його колегам слави наших поетів–шістдесятників не дісталося, адже їх впритул не бачило літературне начальство. Тож фактично весь доробок «нью–йоркських» поетів залишився за бортом української радянської історії, і лише на початку 90–х ситуація трохи змінилася. Трьом учасникам Групи видали по книжечці поезій, що навряд чи задовольнило Тарнавського, оскільки тоді ж у своїй поемі «У ра на» він закликав: «Надія / лиш на вас, / завзятці юнаки / та юначки, / лицарі ордену / синьо–жовтої рути, / бо батьки ваші / просрали Україну, / сидячи ціле життя / накарачках / за червоною клунею / партії, / ніколи не змінять / Радянського Союзу, / зрадили Україну / навіки!». Молодь справді постаралася, і вже наприкінці 90–х у нашого автора в Україні виходить низка збірок художніх творів. Тепер ось твори не дуже художні, тобто публіцистика, критика, розмови, зібрані у книжці Юрія Тарнавського «Квіти хворому».

Запальні полеміки, невтомні дискусії та гостра критика у цій збірці свідчать про одне — українському інтелектуалу лише в Україні сумно і незатишно. Натомість в Америці він веселий, носить брюки кльош, має чудові штучні зуби і за непогані гроші паплюжить Тараса Шевченка. Принаймні той самий Тарнавський наполягає, що «причиною появи Нью–йоркської групи в другій половині 50–х років на еміграції було суспільництво й традиціоналізм її попередників та неспроможність або небажання членів її включитися в літератури чужомовних суспільств, що їх оточували». Натомість молоді діаспорні поети, будучи одягнуті за останньою західною модою, цілком комфортно вписалися в чужомовне середовище. Достатньо згадати стильні фотографії з книжки учасника Нью–йоркської групи Богдана Бойчука «Спомини в біографії». Кожне обличчя з не відомих нам діаспорних шістдесятих — це безперечний натяк на культурні ікони цього «буржуазного» часу на Заході: Аркадія Оленська–Петришин — як Софі Лорен, Богдан Рубчак — як Елтон Джон і сам Бойчук — як молодий Джордж Гаррісон... А ще — галантний, як вампір, Зиновій Бережан, елегантний, немов жиголо, Юрій Лавріненко, а також непохитний Тодось Осьмачка з келихом коктейлю в руці і Євген Маланюк в шортах.

Хай там як з тими кльошами, але щодо суто літературних ознак їхньої групи Тарнавський визначається чітко: сюрреалізм, модернізм і навіть, вибачте, постмодернізм. У їхніх ровесників, поетів–шістдесятників (Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський) — зовсім інакше, адже «шістдесятники використали методи соцреалізму, який краще за все розглядати як викривлений романтизм». З їхніми колегами з Київської школи (Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів та ін.), творчі здобутки якої автор «Квітів хворому» постійно порівнює — майже те саме, але в інший ідеологічний бік. «Більшість поезії Нью–йоркської групи, на перший погляд, скидається повністю на модерну поезію Заходу, тільки що написана вона українською, — роз’яснює він. — Багато поезій поетів Київської школи, одначе, є глибоко пов’язані з українською культурою». А українська культура у західному контексті — це не дуже круто, про це той самий Тарнавський заявляє у статті «Під тихими оливами, або Вареники замість гітар» (1968), закидаючи перекладачеві Миколі Лукашу те, що модерніста Федеріко Гарсіа Лорку той одягнув в українські народні шати, через що й не відтворив його новизни в іспаномовній поезії.

А як пише сам Тарнавський? «Я не знаю когось, — зізнається він в інтерв’ю в «Сучасності», — щоб так писав по–українськи передо мною, як я (швидче — не по–українськи). Семенко старався епатувати читача своїми творами, і коли вживав прозаїзми, було ясно, які штампи він уникає; я ж писав так, ніби тих штампів не було, бо, властиво, я їх не знав».

Хай там як, але «Квіти хворому» 79–річного автора зовсім не скидаються на старечі нарікання метра на долю. Вони, скоріше, нагадують нескінченний бій за нашу літературу, щоправда, в санаторних умовах, далеких від реальності.