«Носить простий селянський одяг, минуле конспірує»

Останній командир УПА Василь Кук усе своє життя провів у боротьбі. Він очолив Українську Повстанську Армію, коли фатум підпілля був уже неминучий, і продовжував приховану війну. Після загибелі Романа Шухевича в 1950 році більшість упівських осередків були знищені чи перенесені за межі країни, ті повстанці, які не перейшли кордон, були впіймані радянськими спецслужбами. Всемогутнє КДБ полювало на Кука кілька років, але до самісінького арешту все досьє на командира містило лише нечітку фотокартку та загальний опис. Він боровся один проти цілої системи. Він справжній Герой країни, яка Героєм його не визнала.

Коли українці були русинами...

До сотого ювілею вже, на жаль, покійного Василя Кука у Львові підготувалися як слід. Вечір 10 січня у музеї «Тюрма на Лонцького» був присвячений постаті останнього командира УПА. Публічну лекцію читав відомий історик Володимир В’ятрович. Він особисто був знайомий з Василем Куком і вважає командира одним з тих людей, що вплинули на формування його особистості.

Темне, незатишне, вузьке і продовгувате приміщення колишньої в’язниці слугує лекційним залом. За кілька хвилин до початку воно майже все заповнене слухачами. Разом зі старшими людьми в аудиторії є багато молоді, якій не байдужа історія українського визвольного руху і його головних постатей.

«Головний командир Української Повстанської Армії, голова проводу Організації українських націоналістів, голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради, генерал–хорунжий, кавалер Золотого хреста бойової заслуги. Усі ті відзнаки належали одній людині», — починає свою лекцію Володимир В’ятрович.

Народився Василь Кук 11 січня 1913 року в селі Красне на Галичині. Майбутній генерал походив з багатодітної і малоземельної родини залізничника Степана Кука та отримав своє ім’я на честь святого, чий день відзначають 14 січня. В той час не було не лише Української Повстанської Армії, а й навіть поняття «український» нетвердо стояло на ногах. За словами історика, слово «український» використовували здебільшого освічені люди, вчителі чи священики, а от селяни послуговувались словом «русинський» і називали себе «русинами». Але все кардинально змінилося за життя лише одного покоління людей, які вели боротьбу за майбутню незалежність.

Василь Кук отримав хорошу освіту завдяки своєму батькові, який вклав кошти родини в освіту сина. До слова, у той час такий вчинок виглядав як мінімум дивним. Так, хлопчина навчався у Золочівській гімназії, яка на той час була не лише одним з небагатьох навчальних закладів, де викладали українською мовою, а й потужним центром українства. Директором гімназії був Микола Хмільовський, колишній військовий капелан Української Галицької Армії.

«Не дивно, що саме в роки навчання у Золочівській гімназії було закладено фундамент національної свідомості молодого Кука, — продовжує історик. — Саме тут він став активним членом українських громадських організацій, у першу чергу «Пласту». Саме тут він влився в лави українського підпілля. Спочатку зв’язався з Українською військовою організацією, а потім вже й з ОУН».

Молодість у підпіллі

У 1932 році Василь Кук вступив до Люблінського університету на юридичну спеціальність. Проте, навіть навчаючись далеко від дому, хлопець не полишив своєї діяльності в ОУН. За це польська поліція заарештувала його та ув’язнила на два роки. Коли ж Кук вийшов на волю в 1936 році, замість диплома і кар’єри юриста отримав посаду провідника ОУН Золочівського повіту.

На той час польська влада боролася з українським підпіллям щоразу жорстокішими методами. «У 1937 році було захоплено в полон та страчено брата Василя Кука, Ілярія, який також був членом ОУН, — говорить Володимир В’ятрович. — Василя Кука було оголошено в розшук. Більшість членів націоналістих організацій ОУН у такій скрутній ситуації намагалися покинути територію держави та, за допомогою закордонних центрів ОУН, влаштуватися в інших країнах, де в умовах еміграції продовжувати свою діяльність. Василь Кук вчинив нетипово: порвавши всі зв’язки, він став першим членом ОУН, що цілковито почав жити та діяти в підпіллі».

Це сталося в 1937 році, коли молодому чоловіку ледь минуло 24 роки. «Підпільне» життя завершилось аж через 17 років! У перші роки таємного нелегального життя, до початку Другої світової, Василь Кук навчав членів організації майстерності конспірації. Він знав про тонкощі цього ремесла не лише з власного досвіду. Василь Кук вивчав діяльність польських революціонерів, російських есерів та ірландських повстанців. Досвіду та знань молодий повстанець мав чимало, тому в 1938 році він написав цілий посібник iз конспірації. Називався він «Пашні буряки» і підписаний був агрономом–інженером Лукою Лемішком. Псевдо «Леміш» вiдтодi міцно закріпилося за Куком.

«З 1937–го по 39–ті роки Куку вдалося облаштувати під звичайною хатою, в криївці, підпільну друкарню, — розповідає історик. — Там друкували літературу для ОУН. У тій справі він був новатором. Рiч у тім, що попередні нелегальні видання ОУН друкували за кордоном і кур’єрами доставляли в Україну. Втрати, як у видавничій продукції, так і в людях, були значними. Тому організація підпільної друкарні на українських землях вирішувала багато важливих проблем». Цей досвід згодом став у нагоді в роки Другої світової війни, коли в підпіллі організовували цілу мережу таких друкарень. До слова, в часи війни на території України таких видавництв діяло понад сто.

Дружиною стала... комсомолка

Із приходом радянських військ в Галичину і окупацією рідного краю Василь Кук перебрався до Кракова. Саме в цьо­му місті було створено Координаційний центр, що навчав молодих послідовників підпільної боротьби. Одним iз викладачів став і Василь Кук. А вже в 1941 році його обрали до складу Проводу ОУН. А очолив націоналістів Степан Бандера.

Із початком німецько–радянської війни організація зробила спробу проголосити незалежність України. Проте такий план дій аж ніяк не задовольняв німецьку сторону, яка мала свої наміри щодо українських земель. У 1941 році почалися арешти членів організації. Неподалік Києва був схоплений і Василь Кук. Проте довезти підпільника до Львова солдатам Вермахту не вдалося, він утік від конвою. З того часу він знову занурюється у глибоке підпілля.

У 1942 році Василь Кук опиняється в Дніпропетровську, де очолює місцевий рух опору. Організовувати таку роботу було вкрай важко, адже на той час радянська влада зробила все можливе, щоб викорінити з міста все українське. Проте Василю Куку вдавалося не лише успішно працювати, а й залучати в організацію нових членів. Націоналістами стало багато колишніх комсомольців.

«Він вважав, що працювати треба з ідейними людьми, — розповідає про методи роботи Василя Кука на Дніпропетровщині Володимир В’ятрович. — І навіть не настільки важливо, що ті люди часто сповідують якусь ворожу ідею. Йому було легше працювати з переконаними комсомольцями, ніж з пасивними українцями. Адже комсомолець має якусь ідею, просто треба показати йому облудність однієї ідеї і натомість запропонувати іншу. І людина була готова палати і працювати. Натомість, якщо особа була байдужа до комуністичних чи націоналістичних ідей, таку людину було набагато важче зацікавити. Тому він працював, перебуваючи в Дніпропетровську, з комуністичними осередками. І одна з колишніх комсомолок згодом стала його дружиною».

Після приходу радянських військ до Дніпропетровська, Василь Кук переїжджає на Волинь, де очолює новостворену групу УПА Південь. У квітні 1944 року загін під його командуванням приймає бій iз військами НКВС. У бою під Гурбами 5 тисяч повстанців протистояли 30 тисячам чекістів, чиїм головним завдянням було оточити упівців. Проте повстанцям вдалося вирватись з оточення.

«У 1947 році Василь Кук стає заступником Романа Шухевича на усіх посадах, які займав керівник підпілля, — розповідає історик. — Вбивство Романа Шухевича чекісти вважали завершальним акордом боротьби з рухом опору. Але вони прорахувались, адже живучість повстанського руху забезпечував новий керівник — Василь Кук».

Йому вдавалося так довго переховуватись від практично всевидящого ока та всемогутніх рук НКВС, що конспіраторські здібності командира оцінили навіть його запеклі вороги. Навіть псевдоенкаведисти вигадали відповідне. Кілька років «Леміш» проходив у справі НКВС як «Борсук».

«На початку чекісти мали лише його невиразне фото, — продовжує дослідник. — А в орієнтуванні зазначалось: «часто носить простий селянський одяг, так само вдягаються його бойовики. При спілкуванні з населенням «Леміш» та його бойовики поводяться строго конспіративно, кличок та імен одне одного не називають, своє минуле конспірують, звідкіля прийшли і куди прямують — ретельно приховують. Говорить спокійно, впевненим голосом, не вимовляє літери «Л». Також страждає на хворобу шлунка, тому постійно носить при собі фляшку з настоянкою полину. А на нарадах особового складу особистий кухар готує йому дієтичну кашу»...

Полювання на «Борсука» закінчилося навесні 1954 року, коли його спіймали завдяки пастці, що організував зв’язковий Кука і в той же час агент КДБ на ім’я Юрко.

Під пильним оком КДБ

Наступні шість років після арешту Василь Кук провів в ув’язненні. Радянська влада звільнила його в 1960 і подбала про те, щоб переконати всіх у зраді командира. На перший погляд, для «Лемеша» почався легкий період життя. Він оселився в Києві, сім’я нарешті возз’єдналась, він таки здобув вищу освіту і почав працювати в Інституті архіографії АНУ. Насправді ж усі роки — аж до розпаду СРСР — КДБ уважно спостерігало за Василем Куком та намагалися схилити його до співпраці з радянською владою. Смерті «Лемеша» кадебісти не хотіли, адже мертвим він би перетворив на легенду.

Він помер у 2007 році й похований, як і заповідав, в селі Красне, на Львівщині. Проте генерал–хорунжий дав дозвiл на перепоховання в Києві, за умови, що поховають його поруч iз побратимами, борцями за волю України. Але, як бачимо, не прийшов іще час створення такого пантеону Героїв, тож сторіччя з дня народження командира УПА вшановували в Красному...