Тiкаючи вiд злиднiв, українцi шукають хоч якусь роботу за кордоном. (з сайту photoclub.com.ua.)
Останні соціальні дослідження підтверджують той факт, що кількість українців, які мають намір мігрувати з України, стрімко зростає. Експерти наголошують, що тема українського міграційного руху наразі є дуже актуальною, проте часто замовчується з різних причин. Визначити реальну кількість українських емігрантів доволі важко, і це засвідчують як експерти Міжнародної організації міграції (МОМ), так і члени президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).
У вітчизняних ЗМІ часто фігурує приблизна цифра — 2,5 мільйона українців, які нині працюють за кордоном. При цьому, за словами експерта українського представництва МОМ Марка Ханбурі, майже кожен третій мігрант має неврегульований статус. Тобто у нього немає документiв, які дозволяють його перебування або працю в тій чи іншій країні.
Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний засвідчує, що якщо в США, Канаді та Євросоюзі ще більш–менш реєструють легальних мігрантів, пропонуючи співвідношення до нелегалів на рівні 1:3 або 1:4, то в Російській Федерації щодо прозорості такої статистики суцільна «чорна діра».
«Сама російська влада визнає, що не володіє даними щодо кiлькостi мігрантів на своїх безкрайніх просторах, — каже Михайло Ярославович. — Тож у 2013 році УВКР планує провести певне соціологічне анкетування в середовищі українських громад, яке має хоча б трохи прояснити ситуацію щодо чисельності українських трудових мігрантів у Росії».
Водночас, за даними МОМ, кожен другий заробітчанин з України працює в Росії. За словами речника українського представництва МОМ Варвари Жлуктенко, загальна сукупність мігрантів у світі — 200 млн. осіб (тобто 3% населення планети). Серед них українських емігрантів — приблизно 2,5 млн., якщо йдеться про заробітчан, то 50% з них працюють у Російській Федерації, а інші — переважно у країнах ЄС (Чехії, Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії, Польщі тощо). Значно менша кількість заробітчан потрапляє до країн Америки, Австралії та Африки.
Варто зауважити, що, згідно з даними статистичного відомства ЄС, в останні роки (2010—2011 рр.) українці стали найчисленнiшою групою, що отримала громадянство в Чехії і Польщі, третьою за чисельністю групою натуралізованих громадян Словаччини, а четвертою групою нових громадян — Литви, Естонії та Латвії.
Чому ж українці воліють мігрувати саме зараз, які зовнішні та внутрішні чинники сприяють бажанню людини виїхати з Батьківщини і як це відображається на її подальшому економічно–соціальному та психологічному житті? За даними Варвари Жлуктенко, понад 14% українських заробітчан не бажають повертатися до України і, здобувши міграційний досвід, продовжують реалізовувати свій професійний потенціал за кордоном.
«Досвід показує, що коли наші заробітчани їдуть за кордон, то мають певну мету: заробити на житло, на навчання дітей тощо. І навіть якщо в обумовлений термін, наприклад, через п’ять років мети не досягнуто, вони все одно не поспішають назад. Бо умови оплати в Україні можуть бути ще гірші, — зазначає пані Жлуктенко. — Водночас в Україні руйнуються цілі родини, діти зростають без батьків».
За словами ж Михайла Ратушного, українським емігрантам уже некомфортно підтримувати стосунки зі своєю країною. І сприяють цьому різні необдумані кроки української влади. Наприклад, наприкінці минулого року заробітчан неабияк насторожила спроба Нацбанку ввести 15% податку на продаж валюти. Тобто з кожної сотні важко зароблених доларів чи євро їхні рідні, яким вони пересилають гроші, мали б віддати державі аж п’ятнадцять.
«Якщо у попередні роки наші заробітчани переказували в Україну 8—10 млрд. доларів, то складно сказати, як на такі «інвестиції» може вплинути подібний податок у разі введення. Нашим людям буде важче себе економічно реалізувати після повернення в Україну з заробленим», — зазначає голова УВКР.
При цьому наші заробітчани готові пережити кризу в країні, де вони нелегально працюють, але не повертатися на Батьківщину. Як приклад Михайло Ратушний наводить Грецію, де, незважаючи на кризу, чимало українців знайшли шляхи трудової самореалізації, працюють нелегально, проте не повертаються до України.
Водночас Михайло Ратушний каже, що, незважаючи на таке прохолодніше ставлення української держави до власних заробітчан, останні не поспішають казати Україні «прощавай», а швидше — «до побачення».
На думку пані Жлуктенко, Україна за нинішніх міграційних процесів може перетворитися на країну постачання трудових ресурсів. «Рівень еміграції не зменшується, і наразі за кордоном українців більше, ніж іммігрантів, які переїхали до України», — зазначає пані Варвара.
Пан Ратушний додає, що, доки держава не розпочне системну роботу щодо діаспори, в Україні продовжуватимуться процеси обезлюднення. «Ця ніша не пустуватиме і заповнюватиметься мігрантами зі Сходу», — каже голова УВКР.
Звісно, успіхом попереднього року можна вважати те, що вступив у дію Закон «Про правовий статус закордонних українців». Але цього недостатньо. На трьох форумах світового українства порушувалося питання про необхідність створення Державного комітету, що опікувався б справами українців за кордоном. Утім віз і нині там.
«Такий комітет мав бути створений ще у вересні 2012 року. Його немає досі, — зазначає у коментарі «УМ» Михайло Ратушний. — У законі про бюджет його також не прописали. Тож такої агенції не буде й у 2013 році. Розмови про комітет тривають, закон прийнято, але бюджетом не передбачено».
Важко сказати, коли український уряд усвідомить проблеми закордонного українства і почне впроваджувати законодавство, яке могло б не відштовхувати, а приваблювати українських заробітчан. В останні дні минулого року президія УВКР звернулася до Кабміну та до Верховної Ради з приводу фінансування державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року, яку в цьому році для МЗС зменшили на 6 млн. грн. (до 4,1 млн.), а для УВКР — на 250 тис. грн. (до 740 тис.). І це при тому, що у сусідній Росії на підтримку співвітчизників щороку виділяється близько 40 млн. доларів.
Варвара Жлуктенко, речник представництва Міжнародної організації з міграції в Україні:
«Відповідно до опитування, яке наприкінці минулого року проводила наша організація, портрет українського мігранта виглядає так: зазвичай, це молода людина до 30 років, з вищою освітою, неодружена або розлучена. Серед опитаних, які від’їжджали за кордон через нашу організацію, 43% їдуть на постійне проживання, 37% не знають, чи повернуться до України, 25% зазначили, що однозначно не повернуться, 13% будуть готові приїхати до України, якщо тут відбудуться економічні та соціальні зміни. Звісно, це опитування не є репрезентативним, адже наші респонденти належать до мігрантів, які їдуть далеко: у Ванкувер, а не у Вроцлав. Тому опитуванням охоплено лише тих мігрантів, які планують довготривалу міграцію до США, Канади, Австралії та Нової Зеландії. Проте опитування засвідчує окремі тенденції у міграційному русі: люди не поспішають повертатися назад, до України».
Михайло Ратушний, голова Української всесвітньої координаційної ради:
«Українці не повертаються на Батьківщину через неможливість реалізувати свій професійний та інтелектуальний потенціал в Україні. Все, що відбувається тут, спонукає людей на відштовхування. Україна ставиться до заробітчан як до чужинців. Чого тільки варта ситуація на митниці, де їх обкладають податками, беруть хабарі тощо. Тож не дивно, що українська молодь, студенти та випускники налаштовані на переїзд за кордон. Для прикладу, близько 80% опитаних студентів у Тернополі бачать перспективу в навчанні або роботі саме за кордоном. Вони не хочуть залишатися в Україні, тож вимальовується п’ята хвиля інтелектуальної, або освітньої, міграції.
Крім студентів, багато за кордоном і наших жінок. Наприклад, в Італії українки одружуються і є щасливими у шлюбі, відгукуються не на користь наших чоловіків. Кажуть: після сорока з двома дітьми в Україні я б вважалася вже втраченою, а тут я нарешті відчула себе жінкою. Спілкуєшся з такою пані, а поруч бігає якийсь малий Домінго і лепече щось українською мовою. Це багато про що говорить».
Загальносвітовий обсяг грошових переказів від працівників, зайнятих за межами своїх держав, за підсумками 2012 року становитиме 406 мільярдів доларів, що на 6,5% більше минулорічного показника. Про це сказано в спеціальній доповіді Світового банку, згідно з якою, обсяг грошових переказів став чи не єдиним показником, що зберіг стійку тенденцію до зростання, незважаючи на фінансову кризу, загальносвітову фінансову нестабільність і дорожнечу послуги грошового переказу, яка в середньому по світу оцінюється в 9% від суми переказу. «Серед країн — найбільших роботодавців для іноземних працiвникiв — названо США, Росію, Велику Британію й провідні економіки ЄС. Серед найбільших одержувачів грошових переказів від трудових мігрантів значаться Індія (офіційний обсяг переказів становитиме 70 млрд. дол. за підсумками 2012 року), Китай (66 млрд. дол.), Філіппіни (24 млрд. дол.), Мексика (24 млрд. дол.) й Нігерія (21 млрд. дол.). У європейському розрізі найбільшими одержувачами грошових переказів названі Польща, Румунія, Боснія і Герцеговина. Дані про Україну в дослідженні не представлено.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
