Батьківщино, прощавай чи до побачення?

Скільки є нашого цвіту по всьому світу?

Останні соціальні дослі­дження підтверджують той факт, що кількість українців, які мають намір мігрувати з України, стрімко зростає. Експерти наголошують, що тема українського міграційного руху наразі є дуже актуальною, проте часто замовчується з різних причин. Визначити реальну кількість українських емігрантів доволі важко, і це засвідчують як експерти Міжнародної організації міграції (МОМ), так і члени президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).

У вітчизняних ЗМІ часто фігурує приблизна цифра — 2,5 мільйона українців, які нині працюють за кордоном. При цьому, за словами експерта українського представництва МОМ Марка Ханбурі, майже кожен третій мігрант має неврегульований статус. Тобто у нього немає документiв, які дозволяють його перебування або працю в тій чи іншій країні.

Голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний засвідчує, що якщо в США, Канаді та Євросоюзі ще більш–менш реєструють легальних мігрантів, пропонуючи співвідношення до нелегалів на рівні 1:3 або 1:4, то в Російській Федерації щодо прозорості такої статистики суцільна «чорна діра».

«Сама російська влада визнає, що не володіє даними щодо кiлькостi мігрантів на своїх безкрайніх просторах, — каже Михайло Ярославович. — Тож у 2013 році УВКР планує провести певне соціологічне анкетування в середовищі українських громад, яке має хоча б трохи прояснити ситуацію щодо чисельності українських трудових мігрантів у Росії».

Водночас, за даними МОМ, кожен другий заробітчанин з України працює в Росії. За словами речника українського представництва МОМ Варвари Жлуктенко, загальна сукупність мігрантів у світі — 200 млн. осіб (тобто 3% населення планети). Серед них українських емігрантів — приблизно 2,5 млн., якщо йдеться про заробітчан, то 50% з них працюють у Російській Федерації, а інші — переважно у країнах ЄС (Чехії, Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії, Польщі тощо). Значно менша кількість заробітчан потрапляє до країн Америки, Австралії та Африки.

Держава, немов мачуха

Варто зауважити, що, згідно з даними статистичного відомства ЄС, в останні роки (2010—2011 рр.) українці стали найчисленнiшою групою, що отримала громадянство в Чехії і Польщі, третьою за чисельністю групою натуралізованих громадян Словаччини, а четвертою групою нових громадян — Литви, Естонії та Латвії.

Чому ж українці воліють мігрувати саме зараз, які зовнішні та внутрішні чинники сприяють бажанню людини виїхати з Батьківщини і як це відображається на її подальшому економічно–соціальному та психологічному житті? За даними Варвари Жлуктенко, понад 14% українських заробітчан не бажають повертатися до України і, здобувши міграційний досвід, продовжують реалізовувати свій професійний потенціал за кордоном.

«Досвід показує, що коли наші заробітчани їдуть за кордон, то мають певну мету: заробити на житло, на навчання дітей тощо. І навіть якщо в обумовлений термін, наприклад, через п’ять років мети не досягнуто, вони все одно не поспішають назад. Бо умови оплати в Україні можуть бути ще гірші, — зазначає пані Жлуктенко. — Водночас в Україні руйнуються цілі родини, діти зростають без батьків».

За словами ж Михайла Ратушного, українським емігрантам уже некомфортно підтримувати стосунки зі своєю країною. І сприяють цьому різні необдумані кроки української влади. Наприклад, наприкінці минулого року заробітчан неабияк насторожила спроба Нацбанку ввести 15% податку на продаж валюти. Тобто з кожної сотні важко зароблених доларів чи євро їхні рідні, яким вони пересилають гроші, мали б віддати державі аж п’ятнадцять.

«Якщо у попередні роки наші заробітчани переказували в Україну 8—10 млрд. доларів, то складно сказати, як на такі «інвестиції» може вплинути подібний податок у разі введення. Нашим людям буде важче себе економічно реалізувати після повернення в Україну з заробленим», — зазначає голова УВКР.

При цьому наші заробітчани готові пережити кризу в країні, де вони нелегально працюють, але не повертатися на Батьківщину. Як приклад Михайло Ратушний наводить Грецію, де, незважаючи на кризу, чимало українців знайшли шляхи трудової самореалізації, працюють нелегально, проте не повертаються до України.

Водночас Михайло Ратушний каже, що, незважаючи на таке прохолодніше ставлення української держави до власних заробітчан, останні не поспішають казати Україні «прощавай», а швидше — «до побачення».

Де жив українець, житиме азіат

На думку пані Жлуктенко, Україна за нинішніх міграційних процесів може перетворитися на країну постачання трудових ресурсів. «Рівень еміграції не зменшується, і наразі за кордоном українців більше, ніж іммігрантів, які переїхали до України», — зазначає пані Варвара.

Пан Ратушний додає, що, доки держава не розпочне системну роботу щодо діаспори, в Україні продовжуватимуться процеси обезлюднення. «Ця ніша не пустуватиме і заповнюватиметься мігрантами зі Сходу», — каже голова УВКР.

Звісно, успіхом попереднього року можна вважати те, що вступив у дію Закон «Про правовий статус закордонних українців». Але цього недостатньо. На ­трьох форумах світового українства порушувалося питання про необхідність створення Державного комітету, що опікувався б справами українців за кордоном. Утім віз і нині там.

«Такий комітет мав бути створений ще у вересні 2012 року. Його немає досі, — зазначає у коментарі «УМ» Михайло Ратушний. — У законі про бю­джет його також не прописали. Тож такої агенції не буде й у 2013 році. Розмови про комітет тривають, закон прийнято, але бюджетом не передбачено».

Важко сказати, коли український уряд усвідомить проблеми закордонного українства і почне впроваджувати законодавство, яке могло б не відштовхувати, а приваблювати українських заробітчан. В останні дні минулого року президія УВКР звернулася до Кабміну та до Верховної Ради з приводу фінансування державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року, яку в цьому році для МЗС зменшили на 6 млн. грн. (до 4,1 млн.), а для УВКР — на 250 тис. грн. (до 740 тис.). І це при тому, що у сусідній Росії на підтримку співвітчизників щороку виділяється близько 40 млн. доларів.