Юрій Бача: Українська література — людяна

«На журнал «Дукля» в київських бібліотеках записувалися в чергу»

— Пане Юрію, що це за феномен — українська література Словаччини?

— Українська література в Словаччині формувалася дуже довго. І дуже довго була додатком до суспільно–політичної чи культурної діяльності. На мою думку, аж до 1948 року можемо говорити не про повноцінну літературу, а лише про окремі твори. Після 1948 року ця література зробила великий крок уперед. По–перше, бо заповнила бодай основні роди, види і жанри. По–друге, вона отримала власну організаційну структуру. Спочатку це був гурток українських письменників. Із 1952 року — українська філія Спілки словацьких письменників, а від 1990–го утворилася навіть Спілка українських письменників Словаччини. Маємо, на щастя, і свою літературну пресу. З 1953 року виходить журнал «Дукля», без якого неможливо уявити наш літературний процес.

— Які риси єднають українську літературу Словаччини із загальноукраїнською?

— Народність і демократичність є визначальними рисами української літератури ще від часів Мономаха. В центрі її намагань завжди була людина, її добро, свобода. Особливо яскраво це виражено у Шевченка. Порівняйте його захист жінки з російським «Домостроєм»: «Любя свою жену, учащай ей раны». Або зі словацьким прислів’ям: «Лем бита жона — добра». Нічого подібного в українській літературі — ні давній, ні сучасній — немає. Для українських письменників характерні мелодійність, ліричність мови, оспівування природи, замилування нею, акцент на духовних вартостях, велика увага до соціальних питань народу. Все це властиве і українській літературі Словаччини.

— Як би ви охарактеризували її рівень?

— Наперекір тому, що українська література Словаччини зросла кількісно і якісно (маємо навіть написану і поставлену оперу), все–таки здобутків, які би можна поставити на рівень кращих досягнень загальноукраїнської літератури, небагато. На думку спадають творчість Єви Бісс, Степана Гостиняка, до певної міри Йосипа Збіглея чи кращих прозаїків середнього покоління, окремі твори Федора Лазарика, Івана Мацинського та інших.

Особливу увагу хочу звернути на нашу публіцистику та літературну критику, яка віді­грала певну роль у загальноукраїнському процесі. І не тому, що її творці були мудрішими чи кращими, просто умови в Чехословаччині були не такими дикими. Коли в Україні після хрущовської відлиги настали політичні морози, у нас процес демократизації не тільки розвивався, а й поглиблювався, аж до «празької весни» 1968 року. Тут друкувалися заборонені та гострі твори Івана Дзюби, Романа Іваничука, Панаса Заливахи, невдоволеної молоді. Відзначалися ювілеї Михайла Грушевського та Пантелеймона Куліша, яких в Україні навіть не згадували. Пряшівці виступили на захист «Собору» Олеся Гончара. У Словаччині виходили твори заборонених Олександра Олеся, Володимира Винниченка, Богдана–Ігоря Антонича, Дмитра Фальківського тощо. Ці книжки та часописи у великій кількості надсилалися в Україну і викликали великий розголос. За розповідями очевидців, черги в київських бібліотеках на журнал «Дукля» сягали до 80 читачів! Адже там писалося те, про що в Радянському Союзі прочитати було неможливо. Пізніше влада це зауважила і перестала видавати «Дуклю» на руки.

«Словаччина досі не розуміє здобутків своїх національних меншин»

— Чому українська література Словаччини майже не відома українському читачеві?

— Тому що часто наші оцінки не збігалися із загальноприйнятими в СРСР. Можу навести приклад із власного досвіду. Коли львівський «Жовтень» надрукував першу мою статтю про українську літературу Чехословаччини, тут же з’явився критичний відгук у «Советском Закарпатье» під назвою «Странная позиция журнала «Жовтень», бо, бачте, я насмілився подати інакшу оцінку Андрія Карабелеша, афери довкола «Дневника» Митрака. Радянський Союз завжди вважав себе самодостатнім. Він вірив тільки собі. А зарубіжне українство вважав «націоналістами». Не останню роль відігравала і політика Чехословаччини до своїх національних меншин. Влада була не зацікавлена у вивезенні наших книжок та преси до України.

— Як виглядає українська література Словаччини у загальнословацькому контексті?

— Вживаються два подібні, але не тотожні поняття: словацька література і література Словаччини. Словаки полюбляють перший термін, представники національних меншин надають перевагу другому. Тутешня преса користується поняттям «словацька література», навіть коли йдеться про літературу угорців чи українців. Ще виразніше таке ігнорування проявляється у термінах «словацька ікона» чи «словацькі дерев’яні церкви». Адже маються на увазі саме українські культурні пам’ятки.

Українська література Словаччини поки що має небагато творів, з якими словацька література змушена була б рахуватися. Таких, що переросли словацьку літературу, словацька критика не вбачає. Я ж згоден із поглядом чеських перекладачів, що, скажімо, Степан Гостиняк своєю художньою критикою попереднього режиму сягнув такої гостроти, якої не бачимо у словацькій чи чеській поезії. Кіносценарій українського письменника Михайла Шмайди в загальнословацькому конкурсі зайняв таке саме друге місце, як і робота голови Спілки словацьких письменників Яна Словіча. (Перше місце не присуджувалося). Роман того ж Михайла Шмайди «Тріщать криги» було перекладено словацькою мовою, а в рецензіях його порівнювали навіть із «Піднятою цілиною» Михайла Шолохова.

На жаль, у цілому Словаччина досі не розуміє здобутків своїх національних меншин. Тому дбає не про збереження їхніх надбань, а радше сприяє їхньому занепаду.

«За 50 років в Україні вийшло лише чотири книжки українських авторів Словаччини»

— Хто з українських письменників Словаччини зумів пробитися в загальноукраїнський контекст?

— Спочатку про нас нічого не знали. Після перших рецензій починається період захоплення самим фактом існування такої літератури. Першим, хто об’єктивно і справедливо оцінив пряшівців, був Олег Микитенко («Результати перших спроб»). Поступово наш рівень настільки зріс, що вже можна було українській критиці без послаблення оцінювати не тільки актуальність тематики, а й художній рівень. Простежити зростання інтересу до нас можна й за книжками, які видавали в Україні. Першу з них — «Ластівку з Пряшівщини» — благословив у 1960 році сам Максим Рильський. Це був збірник творів різних авторів. Першою окремою книжкою вийшло «Вибране» Юрка Боролича, який був тісно пов’язаний із Закарпаттям. Далі була велика перерва. І лише наприкінці 80–х знову вийшов спільний збірник «Карпатська замана» з передмовою Дмитра Павличка. Однак упорядниками були пряшівці, так що не можемо говорити про вибір за київськими мірками і смаками. Другим автором, якому в Україні видали окрему книжку, став Василь Дацей (1990). І це все. Більше до незалежності України нічого не виходило.

— Тобто більш ніж за пів­століття вийшло лише чотири книжки. Тепер зрозуміло, чому пряшівці майже не відомі в Україні.

— У 1968 році Іван Чендей написав листа у президію Спілки письменників України із закликом звернути увагу на Пряшівщину. Але до нього не прислухалися.

— Пане Юрію, багато хто закидає вам надмірну критичність, прискіпливість, уїдливість...

— Я про це знаю. Не буду виправдовуватися, лише поясню. Це йде від високої вимогливості перш за все до себе. А по–друге, від великої поваги до літератури як до чогось майже святого. Українське письменство за свою історію не раз довело, що спроможне творити шедеври. Тому я не хочу, аби ми у ХХІ столітті знижували вимоги і кожен заримований рядок вважали поезією. Загальний рівень освіти сьогодні такий, що це під силу будь–якому випускникові школи. А моя вимогливість випливає з поваги до читача.