Як Снікерс на Марс літав

Завжди було цікаво дізнатися, як цілком автономні одиниці з часом складаються в офіційну схему чергового покоління. Не в останню чергу цьому сприяє література, і зокрема, у російському жанрово–стилістичному бестіарії давно вже прижилися світоглядні романи виховання, присвячені як кінцю минулого, так і початку нового століття.

У збірці оповідань «Мандустра» Єгора Радова, культового співця перебудови і російського Берроуза, як називали його у вузьколітературних колах, править бал суцільна психоделія. Мабуть, інакше живописати ті ейфорійні часи було просто неможливо. Якось видавець попросив Радова описати свій наркоманський досвід реалістично, і той був просто обурений. Мовляв, «Мандустру не можна визначити, а вільно лише описати», але назвати речі своїми іменами, оспівавши життя–буття літінститутського принца з номенклатурної родини — означає зруйнувати шарм відкриття радянським поколінням забороненого плоду контркультури. І хоч у збірнику «Мандустра», до якого ввійшли оповідання Радова, опубліковані у 90–х роках у журналах «Птюч», «WAM» і в газеті «Ещё», герої живуть з котами («Маленьке мінетне кошеня»), моржами («Я та моржиха» ) і гумовими жінками («Мистецтво це кайф»), вигадуючи альтернативну історію («Цар добрий») і навіть класифікуючи життя («Ветерани психічних воєн»), але наприкінці вони все одно стикаються із власним відображенням у дзеркалі. Тож не дивно, що завершується збірка цілком на радість вищезгаданому видавцеві уповні реалістичною трійкою оповідань «Як я став наркоманом», «Як я лежав у наркологічній лікарні» і «Як я вилікувався від наркоманії». І нехай це не відкриття для нинішньої культури, а всього лише повторення азів iз малодоступної на той час літератури бітників, одним з авторів якої, а саме з Аленом Гінзбергом, дружив Єгор Радов, але для свого покоління він залишився кумиром. Який навіть на порозі нового світу сумно стояв біля витоків чергової асоціальності, міркуючи, як його герой: «Чи існує життя на тому боці Землі?».

Майже тієї самої думки про піонерів прогресу — Олександр Ілічевський, у новому романі «Анархісти»: мовляв, лише втеча в нікуди спроможна сформувати людину нового покоління. Герої цього автора, власне, тільки й роблять, що спалюють мости за собою, аби згодом відродити власну особистість iз руїн накинутого суспільством образу. Саме цьому були присвячені попередні романи Ілічевського «Матіс», «Перс» і «Математик», чию соціальну антропологію завершують «Анархісти». Тутешні герої, серед яких поміщик–бізнесмен, вчитель–ентузіаст і лікар–подвижник, наслідуючи пафос Чехова і Тургенєва, а також повторюючи класичну схему–карму нігілістів ХІХ століття, граються в Базарова, Кропоткіна і художника Левітана. Життя в маєтку недостріляного анархіста разом з ідеями тутешнього духовного ландшафту породжує ідею про спілку самодостатніх особистостей. Але життя жорсткіше, і головні герої — рятівник–романтик і дівчина–наркоманка — все одно гинуть, адже порядку за такої анархії зазвичай жодного.

Загалом нетипові герої Ілічевського у нинішньому розкладі поколінь — лише сегмент соціокультурної панорами. Більш широкому спектрові народжених у 1970—75 роках присвячені, як знати, романи Сергія Мінаєва, чия «офісна» складова сформувала картину новітньої російської реальності. Його герої, піднявшись на гендлюванні «снікерсами», вже не слабували на анархіську гарячку і якщо тікали у паралельну реальність, то під пісні Morrissey, а не під свистопляску гурту «Срібло». Натомість нині інфантильні герої Муракамі та веселі продавці повітря з книжок Бегбедера вже не котируються, оскільки вся «література» давно вже злилася у соціальні мережі на зразок Фейсбуку. Принаймні саме так прийнято вважати, використовуючи схему базису і надбудови, мовляв, депресію пережито попереднім поколінням, а нині час пожинати плоди «ліберального» прогресу. Тобто генерація народжених усередині 80–х, яка на сьогодні залишається останнім iз черги літературним трендом, суто генеалогічно не мусить бути занепадницькою, адже все трагічне в історії вже відбулося. Тому не дивно, що автор роману «Терешкова летить на Марс» — уфимський прозаїк Ігор Савельєв — був серед запрошених на зустріч Путіна з молодими письменниками.

Але знов–таки, у житті ніколи не буває так просто, як у прикладній словесності, та й література подекуди відрізняється від літературного процесу. І якщо у повісті «Покоління Г» одеського прозаїка Всеволода Непогодіна, що так само, як роман Савельєва, присвячений людям 80–х, офісне існування ровесників автора вкладається у запропоновану вище схему і заслуговує лише на авторський епітет «гівнопокоління», то з «Терешковою...» трохи інакше. Навіть якщо вже сформувалася думка, що жодного інтересу до культури у них немає, а головне — немає до неї жодної поваги, мовляв, гівно усе це», як вважає культуролог Дмитро Галковський, оцінюючи рівень нинішньої молоді. Адже у романі Савельєва про дітей 80–х живе не сама лише соціальна схема, в якій двадцятирічні герої вписуються винятково у рамки офісної культури, а вчуваються також атавізми іншої культури, чиї представники раптом починають блазнювати в стилі своїх ворохобних батьків і навіть дідів. Шукшинських диваків на Русі ще ніхто не відміняв, та й польоти уві сні та наяву у тамтешньої інтелігенції трапляються регулярно, незалежно від терміну давності кризи середнього віку. І це необов’язково гуманітарії, яким, як вважає автор роману, набагато легше, адже «у Росії письменники, мабуть, одна з небагатьох категорій громадян, які примудрилися зберегти відчуття внутрішньої свободи». Не всі знають, що робити з таким щастям «стабільності» — і на свободі. Оскільки існують ще просто діти, в яких пробивається генетика покоління навіть не «двірників і сторожів», а зовсім фізиків і ліриків. Пригадується, на початку 90–х таких було чимало, і в Літературному інституті можна було зустріти бородатого геолога з рюкзаком, начебто прибулого на сесію з Магадана, а насправді — корінного москвича.

Тож не дивно, що вище­згадана «свобода» пов’язана у героїв Савельєва з героїзмом їхніх батьків, якихось міфічних першопрохідців, які відроджували народне господарство за радянського мезозою. А нині що і для чого, скажіть на милість, відроджувати, якщо навіть пророк Сорокін віщує, що майбутнє — за китайським виробником слов’янської ідеології? Тому не дивно, що і головний герой роману, випускник провінційного вузу, і його наречена з не менш екзотичним фахом, яка втекла до Америки, і решта успішних друзів не відчувають того драйву, яким були наснажені їхні пращури, котрі створили великий імперський стиль, на руїнах якого вони тепер процвітають. Ось і кидаються з такої меланхолії та ностальгії за справжнім на таку, здавалося, бульварну сенсацію, як майбутній політ 70–літньої космонавтки Валентини Терешкової на Марс. «Це іноді лякало: він дійсно не розумів, де межа між «всерйоз» і усією його карнавальною маячнею, на чолі із самим собою, таким собі Толкіном», — зазначає герой «Терешкової...» про одного з таких персонажів із «нових колишніх». Не вгомонившись ані в буйних 90–х, ані в двотисячних, вони продовжують блазнювати й експериментувати зі своїм та чужим життям. Кохана дівчина друга не вертається з Америки? А давайте підкинемо їй у листі білого порошку, щоб її вислали звідти як терористку!

Наразі герої ось такого­ прозаїчно–прозового поко­ління превалюють у російській словесності наського часу, і важко сказати, що їх чекає за видноколом літпроцесу, в якому все частіше мова про держзамовлення і соціокультурну ангажованість. Про колишні, як уже мовилося, ми знаємо з романів Мінаєва, його представники піднімали середній та великий бізнес, куштували різноманітні наркотики і займалися розпилюванням бю­джетів. Тобто налагоджували офісне життя, вносячи його до жанрово–стилістичного реєстру літератури. Налагоджували, щоб після остаточного тріумфу зрозуміти, що добре жити навіть не на Рубльовці, а взагалі не в Росії. Можливо, на Марсі, придбавши квиток в один кінець.