Рок–розчарування

26.12.2012
Рок–розчарування

Повнуватий голомозий чоловік Біллі Корган разом зі своєю групою The Smashing Pumpkins записав одну з найкращих платівок року. Фото Вілла Саллівана.

Погляд «мінус»

Протягом 2012–го автор цих рядків прослухав 1230 платівок, випущених саме цього року: в більшості випадків це були повноцінні (студійні) релізи, «розбавлені» невеличкою кількістю максі–синглів, збірників та «живих» альбомів. Я не впевнений, чи згадана цифра дає мені змогу робити остаточні висновки, проте на більш–менш ґрунтовні судження, мабуть, напрацьовано. Тож головний із–поміж висновків–вироків такий: загалом у світовій поп–музиці тривають усі тенденції минулого десятиліття, що характеризувалося художньою компілятивністю, несвіжістю, самоповтором і цитуванням, браком яскравих новачків та оригінальних замислів…

Звісно, тут нічому дивуватися: нот і надалі лише сім, останні значні відкриття зумовив «прихід» у популярну музику електроніки (читай: синтезаторів), а це сталося ще на зламі 1970–х — 1980–х. Просто людська свідомість специфічна, відтак думка, що живеш у «кризовий час», доволі неприємна… Ось і 2012–й запам’ятається масою нових платівок, із яких навіть до найкращих складно застосувати тезу знаного московського критика («…не було б такого–то альбому, в музиці не було б чогось значимого»): суцільне проходження пройденого, борсання в уже давно створеному, високий професіоналізм на тлі невисокого коефіцієнту новизни тощо.

А в подальшому, напевно, на нас очікує «продовження тенденцій» — принаймні наразі не видно чогось такого, що свідчило би про появу «ковтка свіжого повітря».

Погляд «плюс»

Аби не видаватися буркотуном, мушу в кількох абзацах сфокусувати увагу на «іншому боці» планетарного музичного «місяця»: цей бік не є освітленим, відтак достеменно невідомо, що там, однак можемо припускати існування чогось — наприклад, сутнісних закономірностей…

Отже, за певними даними, хронологічний період, що почався в «нульових» роках і триває по сьогодні, невдовзі (або трохи пізніше) називатимуть «часом тисячі міні–революцій»: окремі види музики — насамперед електронна — еволюціонують (не завжди вперед, інколи ­вглиб і вшир, але то несуттєво) настільки стрімко, що оті зміни, уречевлені новими стилями та підстилями, не завжди встигають фіксувати арт–критики. Згадана тенденція притаманна майже всім жанрам сучасної популярної сцени — різноманітні відкриття, які стаються ледь не щодня, хоч і незначні за масштабами та значенням для світового культурного процесу, проте вони все ж наявні. Себто цілком може бути, що все не так погано (а то й узагалі добре!), просто певні процеси наразі не помітні, не очевидні для більшості, і потрібен час для їх «проявлення».

Другий «віртуально» позитивний аспект змушує нас озирнутися на ширший контекст, узявши до уваги мистецтво в цілому: приблизно у середині 1980–х почалася ера, що її заведено вважати застоєм, перехідним етапом, одначе при ближчому розгляді вона може приховувати цікаві моменти… Отже, раніше в історії культури часто (ледь не в половині випадків!) істинна цінність мистецького явища штучно піднімалася «додатковими факторами», з–поміж яких основні два: новаторство та значення для конкретної нації. Ілюстрація першого фактору: прийнято визнавати видатним роман «Улісс» ірландського письменника першої половини ХХ ст. Джеймса Джойса, проте неупереджений погляд на твір покаже, що добрий його шмат не має нічого спільного з власне літературою, а є тим, що у відповідних колах іменують «літературними вправами»; втім, роман став для свого часу новаторським, здійснив чимало відкриттів, отож і закріпилося за ним реноме «геніального». Приклад фактора №2: абсолютна більшість поетів світу з когорти «національних» не є істинно великими (знову–таки за умов неупере­дженого розгляду), проте через певні причини — насамперед тому, що вони для своїх народів стали «батьками», «будителями», «визволителями», — в уявленні тих же націй оті поети–письменники — великі… Так ось: у сучасному мистецтві згадані «відмазки» не спрацьовують абсолютно: можеш бути «новатором», одначе тебе не назвуть видатним автоматично; можеш бути «національним будителем», але й не думай претендувати на те, що тебе не критикуватимуть. Сьогодні має значення один–єдиний фактор: ТАЛАНТ — є він або немає. Так працювати–творити дуже складно, проте благородно й… безальтернативно: нині іншого шляху просто не існує. Сподіваюся, що саме це стане передумовою виникнення чогось грандіозного — нехай то й станеться нескоро.

Україна: ой, леле…

В інтерв’ю «УМ» вокалістка львівської арт–формації «Королівські Зайці» Леся Герасимчук сказала, мовляв, зрозуміло, чому якісну вітчизняну музику не допускають до радіоефірів — історично–суспільні умови не сприяють цьому, одначе складно збагнути, яким чином туди все ж пробиваються відверто неякісні гурти, місце котрих — у підвалах, і лише там. Невдовзі автор цих рядків на власні вуха переконався у влучності цих слів: завітавши в гості до рок–критика Олександра Євтушенка, який і надалі залишається затятим поборником усього національного в музиці, відкрив для себе радіостанцію, котра цілий день «крутить» винятково пісні вітчизняних виконавців та груп — із горем пополам я навіть п’ятнадцяти хвилин не витримав…

Отакі наші сучасні «пироги» — застій на всіх рівнях. Заслужені ветерани сцени або тривалий час мовчать («Кому Вниз», «ВВ», «Плач Єремії»), або перебувають у стані напіврозпаду («Мертвий Півень»); натомість «молода шпана» переважно бавиться у небезпечну гру, суть якої можна зашифрувати таким реченням: «Украду один фрагмент у тих–то з Великобританії, інший — у тих–то із США, третій — у тих–то з Росії, зроблю вигляд, що то все моє, додам манірності в інтонаціях, «відвертості» в текстах — і вважатиму себе великим талантом».

Хтось переконаний, що головна наша біда — відсутність клубної культури (у західному розумінні цього явища); інші «звалюють» усе на притаманну українцям апатію; треті взагалі віднаходять якісь «теорії змови», переконуючи, мовляв, то нас, отаких талановитих, свідомо гноблять–пригнічують… Реальність же, повторюю, така, що «національний продукт», який усе ж привертає увагу реципієнта, вражає майже винятково негативно: всуціль плагіат і наслідування закордонних зразків, несвіжість і нездатність до оригінальності, надмірне використання фольку, етно й стьобу, низька художня вартість «виробленого» на тлі високої самооцінки тощо.

Єдиною світлою плямою є українська метал–сцена — і я щиро не розумію, як то їй удається: вона, причому вже давно, цілком відповідає найвищим стандартам. Особливо це стосується широкого контексту блек–металу: на рівні тримається харківська школа, очікуємо спалаху від тимчасово притихлої житомирської, однак 2012–й став роком одеської, тож нині якраз Південна Пальміра є національною столицею важкого гітарного звуку… Найцікавіше те, що саме даний різновид вітчизняної музики дає приклад усім іншим, як працювати: опановуєш міжнародний досвід, пропускаєш його через себе, при цьому видозмінюючи, «розбавляючи» даним Богом обдаруванням, і як наслідок отримуєш щось виразно–значуще.

Їхній вибір

Провідні музичні часописи Великобританії та США, які й надалі залишаються дистиляторами смаків музично стурбованої аудиторії планети, публікують власні варіанти топових релізів 2012–го, яким притаманно таке: найвищі сходинки цих списків майже не збігаються, однак загальна маса дисків достоту однорідна.

Найбільше, за традицією, здивував лондонський тижневик New Musical Express, вивівши в лідери диск III — доволі кострубату роботу канадських електронників Crystal Castles. Одразу двійко вагомих інтернет–ресурсів — чиказькі сайти Consequence of Sound та Pitchfork — вирішили, що звання платівки №1 поточного року належить витвору Good Kid, M.A.A.D City репера Кендрика Ламара (див. «УМ» за 12 грудня). Міжнародний веб–портал PopMatters, який спеціалізується на всьому обширі сучасної культури, перевагу надав альбому Bloom американської дрім–поп–групи Beach House (див. «УМ» за 20 червня). Натомість чи не головний спеціалізований сайт світу AllMusic, а також англійський онлайн–часопис Drowned in Sound приголомшили, подарувавши пальму першості слабкому диску Luxury Problems манчестерського електронника Енді Скотта й платівці Coexist (див. «УМ» за 26 вересня) лондонського тріо The xx, яку дехто іменує головним провалом року.

Не змінює ретроградських спрямувань штатівський щомісячник Paste, поставивши релізу Old Ideas (див. «УМ» за 11 квітня) дідуся Леонарда Коена 95 балів зі ста можливих. Прогресивніший, хоча також американський журнал Spin захоплюється добротним альбомом Reloaded хіп–хопера Рона Марчано.

Ну й насамкінець — про вибір двотижневика Rolling Stone, який зостається найавторитетнішим на ринку: платівку Wrecking Ball (див. «УМ» за 11 квітня) іншого дідуся (ну майже) — Брюса Спрінгстіна тамтешні оглядачі хвалять понад міру.

Замість резюме

Ілля Лагутенко — вокаліст головної наразі російської рок–групи «Мумій Троль» — нещодавно висловив мудре переконання, що у ХХI ст. через перенасиченість довколишнього простору музикою остання стає «нішовою», позаяк усе прослухати нереально, значить, доведеться обмежитись певними нішами — культурними сегментами, близькими конкретно тобі. У результаті, як вважає уродженець Владивостока з українським прізвищем, сучасному меломанові треба рухатися двома напрямами: перший — «споживати» нові платівки тих виконавців, яких любиш/знаєш; другий — слухати те, що тобі рекомендують друзі/знайомі.

Чого і вам бажаю.

Володимир БАНЯС
ТОП–12 ПЛАТІВОК 2012 РОКУ (ЗА ОЦІНКАМИ ЕКСПЕРТІВ «УМ»)

№ альбом стиль виконавець країна

1. Les Voyages De L’Ame пост–блек/шугейз–метал Alcest Франція

2. Oceania арт–рок The Smashing Pumpkins США

3. Animal Joy інді–рок Shearwater США

4. Sundark And Riverlight дарк–фольк Патрик Вольф Великобританія

5. Cut The World бароко–поп Antony And The Johnsons США

6. Our Cold Days Are Still Here When The Lights Are Out пост–блек/шугейз–метал Sauroctonus Україна

7. Дерзости техно/ембієнт Кета Росія

8. Magic Hour нью–диско Scissor Sisters США

9. Les Demos роу–блек–метал Peste Noire Франція

10. New Wave Italiana 1980–1986 нью–вейв [компіляція] Італія

11. Spirit In The Room блюз/альт–кантрі Том Джонс Великобританія

12. Following Sea арт/інді–поп dEUS Бельгія

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>