Без маски

«З настанням сезонних епідемій поїздка в громадському транспорті перетворюється на лотерею: пощастить ухилитись від бацил чи ні», — каже колега. І зачіпає мою «болючу тему», яка щороку стабільно вигулькує на початку зими, коли грип із ГРВІ виходять зі сховків. Добирання до роботи в цей час нагадує малоприємні відвідини лазарету. З усіх боків чхають, хриплять застуженими голосами в телефонні слухавки, кашляють і шморгають носами, при цьому зазвичай не прикриваючись бодай умовно. Дехто, правда, «ловить» свій кашель у долоню, якою відразу незворушно хапається за спільний поручень у метро. «Начхати мені на всіх», — ніби написано на обличчях супутників — відкритих, насуплених чи відсторонених. І цю незворушність (а якщо відкритим текстом, то — елементарну невихованість) не відмінить навіть атомна війна. Таке враження. І чомусь прецедент зі «свинячим грипом», що неабияк нажахав українців восени 2009­го, аж ніяк не позначився на причинно­наслідкових зв’язках у головах співгромадян. Захисні маски з аптек тоді вимели за лічені години, продаючи їх згодом з­під поли, випрошуючи у знайомих «зайву», панікуючи... Люди в масках заполонили вагони метро. «Ніхто не хотів захворіти...»

Чим нинішня ситуація відрізняється від тієї, що «струснула» суспільство три роки тому, сказати важко. Можливо, назви нових штамів грипу, які вже сунуть до нас зі Сходу і до яких, застерігають лікарі, імунітету в українців катма, звучать якось елегантніше, ніж слово «свиня». Подумаєш, якась «Вікторія» чи «Вісконсін». Начхати нам на нові грипи. І заодно на всіх — навколо себе. Це ми і робимо впевнено — собі під ноги і в обличчя тих, хто ще здоровий. Нехай знають, як тинятися київським транспортом в «епіцентрі застуд».

Але заховатися в рідних чотирьох стінах iз калиновим чаєм у руках випадає не часто: робота. Старанно намастивши носа оксоліновою маззю, мусила пірнати між чужих бацил у метро. Не пронесло... Лор у районній поліклініці, до якої я пішла скаржитись на здоров’я, розвела руками: мазь — не панацея. Захищає лише від окремих аденовірусів та грипу штаму А. «Найкраще — вдягайте маску», — порадила лікар, виписуючи мікстури від недуги, що вибила мене зі звичного ритму життя на тиждень.

Тепер без маски з дому не виходжу. «Захисний камуфляж» одягаю на вході в транспорт, ненадовго привертаючи увагу «лазарету». Не бал­маскарад, але все ж — якесь пожвавлення... Інтерес до мого замаскованого обличчя, на щастя, зникає швидко, бухикання з усіх сторін, на жаль, лише посилюється. «Колег­сподвижників» зустрічаю, але не часто. Дехто натягає на носа комір светра. Інший «згадує», що десь у кишені є хустинка.

Знайомий лікар­дерматолог, що недавно повернувся з Японії, розповідав, як звично десь на вулицях Токіо зустрічати перехожих у масках. Таких там багато. І не тільки тому, що раціональні японці бояться підхопити вірус у метро, а насамперед із поваги до ближніх: захворів — тримаю свої мікроби при собі. Це вже на рівні підсвідомості. І «горді самураї» не потребують ні просвітницьких лекцій, ані медичних агіток...

А нам, українським камікадзе, знову пірнати у київську підземку. «Банза­а­а­а­й!» n