«Не можу сказати, що життя було раєм. Ні... В кого воно ідеальне?»

Народна артистка України, професор Валентина Іванівна Зимня більше п’ятдесяти років присвятила роботі в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка–Карого. Випустила майже десять акторських курсів, серед її студентів — багато народних і заслужених артистів України (Сергій Озіряний, Тарас Жирко, Інна Капінос, Світлана Орліченко), кінорежисер Олесь Санін, Василь Вовкун, міністр культури і туризму України (2007—2010 рр.), телеведучі Лілія Ребрик, Сніжана Єгорова... Напередодні 85–го дня народження (актриса народилася 14 січня 1928 року) Валентина Іванівна розповіла про свою професію, що продовжується в її учнях, біологічний та емоційний вік, самородків, якими багата українська провінція...

«Це ж не баня, роздягатися не потрібно, співай!»

— Зараз ви випускаєте свій уже десятий акторський курс, чим він особливий?

— Кожен курс особливий і кожен студент особливий, узагалі важко навіть передати. Мені здається, що з усіх творчих професій педагогіка акторської майстерності найскладніша. Музикант має в руках інструмент, а що має актор? Він має свою душу, свій інтелект, свою емоційну пам’ять, свою культуру, своє бачення світу. Талант не завжди можна розгледіти при вступі, вони всі хочуть сподобатися. Часто є надмірне упадання, і ти одразу це бачиш, така поведінка не прийнятна для актора. Там є брехня, постійна гра, ота гра, що є в життi, нам не підходить зовсім. Потім пробитися до тієї людини як до особистості, до її свiдомостi надзвичайно важко. Вона весь час грає, щось удає. Набираючи новий курс студентів, керуюся тим досвідом, коли я прийшла вступати до інституту. Це був 1946 рік. Біля входу стояли такі красуні, так одягнені, а у мене були дві кіски, піонерська блуза і сатинова блискуча спідниця. Думаю: «Мене не приймуть, звичайно, оцих красунь візьмуть». Та педагоги при вступі перетворюються на рентген, щось вони там побачили... А я була така вперта, хоча думка про красунь мене не полишала: куди там мені з моїм кирпатим носом! Читала Шевченка, а педагоги запитують про монолог, я кажу: «Немає в мене монологу, лист Тетяни до Онєгіна можна розповісти?». І я з таким запалом почала читати, бачу — помирають зі сміху! Все одно дочитала. Потім запитують: «Ви співаєте?». Кажу, що ні, коли до мене підбіг один педагог і каже : «Ти що, дурна, ти вступаєш до інституту чи куди? Всі люди співають, а ти що, не співаєш?». Сів за рояль і заграв «Широка страна моя родная», я як заспівала!.. От приходить дівчинка з села вступати на акторську спеціальність, прочитає щось, і я бачу, що є в ній щось живе, питаю: «Ви співаєте?» — «Ага!». І вона починає роздягатися, кричу: «Що ж ти це робиш? Це ж не баня, роздягатися не потрібно, співай!» Вона на мене дивиться і, напевно, думає, що ця баба стара не розуміє, що тепер треба роздягтися, якщо ти не голий, то що ж це за спів? П’ять років тому ще цього не було, винне, в першу чергу, телебачення. І якщо казати про відмінність у поведінці теперішніх студентів, то це вплив масової культури.

— Скільки ваших випускників залишається у професії?

— Це важко сказати. Перспектив надзвичайно мало, призначення випускники не отримують. Зараз у театрі ніхто нікому не потрібен. Раніше були періодичні прослуховування, зараз немає. Хтось іде в театр, хтось — на радіо, більшість — на телебачення, на різні посади.

Я дуже люблю нашу українську периферію. Там самородки, і не тільки талановиті актори. У мене батько похований у Вiнницькій області. Був у партизанському русі, загинув під час війни. І там є малюсінька вуличка, названа його іменем, це вуличка Івана Зимнього. У мене є чимало дуже високих відзнак, але ця вуличка найдорожча. Ми туди приїжджаємо, і я бачу стільки талановитих людей. Який потенціал! Люди, котрі вступають на акторський курс iз периферії, їм нема чого боятися, я завжди до них уважно придивляюся. Мені здається, що найбільша втрата сучасного суспільства — це втрата культури. І те, як поруйноване зараз село, — це катастрофа. Зі студентами ми репетируємо п’єсу «Суєта» Карпенка–Карого, вона дуже сучасна. Про землю, про те, як талановиті люди кидають село. Всі їдуть у Київ, вони тут будуть підмітати, та дарма, це не зупиняє.

— Скільки зараз коштує вивчитися на актора?

— Я точно не знаю, але плата постійно збільшується і збільшується. Дуже багато дітей iз багатодітних сімей, зараз на курсі у мене є два хлопцi, так один із сім’ї, де восьмеро дітей, а інший —де шестеро. Хоч цих звільнили від оплати. Три чверті курсу мають розлучених батьків. Також на курсі двоє сиріт, вони здібні, відкриті. Я погоджуюся з їхніми помилками, нехай, але знаю, що діти відкриваються, ще виникнуть цікаві барви. Завжди вірю своїй інтуїції і знаю, що не помиляюся.

— Валентино Іванівно, ви суворий педагог?

— Так, можливо, навіть занадто. В інституті не можуть працювати нормальні люди. Це безодня, можна прийти о шостій ранку, сконати до ночі і все одно нічого не встигнути. Інакше нічого не вийде. Потрібно виправляти помилки одразу. Хтось на мене ображається, плаче. Я ніколи не поступалася своїми переконаннями.

«...мені Господь послав любов, є люди, які не знають, що це таке»

— У чому, на ваш погляд, принципова відмінність української театральної школи від інших?

— Мій онук закінчив у Москві театральне училище. Я не хотіла, щоб він навчався в університеті, де я викладаю. Закінчив, приїхав до Києва, а його ніхто нікуди не запрошує. Внук говорить, що якщо я за нього десь замовлю хоча б одне слівце, то він туди ніколи не піде. Потім знову поїхав до Москви навчатися режисурі. Зараз продовжуються дискусії, яка ж театральна школа краща. У нас ще зберігаються традиції нашої театральної школи, і коли мені розповідають, що ось у Петербурзі краще, я не вірю. Я була багато років членом журі Всесоюзного конкурсу читців у Ленінграді, і ми жодного разу не залишились без якогось місця. Аж щоки у всіх наливалися, «вот зарази хохли, ну ти смотрi!». І ми пишалися.

Маю одну таку негативну рису — я однолюб. У мене був один чоловік, якого я любила. Не можу сказати, що життя було раєм. Ні. В кого воно ідеальне? Це брехня, але мені Господь послав любов, є люди, які не знають, що це таке. Я нецікава людина, у мене немає спогадів на кшталт, скільки було мужчин, в якому фільмі я знімалася і полюбила, а потім у другому фільмі знімалася і ще раз полюбила, а в дев’яносто років уже остаточно вперше полюбила... Читаєш і думаєш: люди добрі, це друкувати не можна, це інтимне. Але так виховується ціле покоління. Ніби нічого особливого, переспав і що? Все одно, що «вітаю» сказав. Уже на четвертому курсі склалися певні стосунки між моїми студентами. Я їх, безумовно, бачу, але все ж таки і зараз чоловіки хочуть, щоб дружина була вірною.

— Але ж і театральний репертуар сьогодні не надто вирізняється чистими помислами п’єс чи інсценівок...

— Ті, хто це полюбляє, ходіть будь–ласка в нічні клуби. Театр заграє з публікою, публіка йде на це. Я нещодавно прийшла на виставу в театр ім. Івана Франка і сиджу чекаю. Аж ось на сусіднє місце прийшла бізнесова дама. Сіла, прийшов чоловік її, бачу, що йому весь цей театр «по барабану». Ще завіса не відкрилася, а вона вже сміялася: «Ой, Бенюк зараз буде смішить усіх!». І ця людина сидить і тільки чекає, чи покажуть голі сідниці? Мистецтво має розважаючи виховувати, а таке мистецтво веде лише до деградації. Брутальні вистави на догоду публіці — це злочин.

«Говорила бабуся, що її далека родичка — Марія Заньковецька. Я про це знала, але стидалася навіть заїкнутися...»

— Повертаючись до вибору професії, чому у ті важкі часи ви вирішили стати актрисою?

— Завдяки вчителям. Батько загинув на війні, у нас нічого не було. У бабусину хатинку набилося стільки рідні: той поранений, той iз туберкульозом повернувся з війни, не було де ступити. Мама моя працювала фельдшером–акушером і, звичайно, хотіла, щоб я вступила до медичного інституту. Говорила: «Дочко, ти така добра, з тебе вийде гарний лікар». І я пішла на підготовчі курси. Вступила на лікувальний факультет, а одного разу іду по вулиці і зустрічаю свою вчительку з російської літератури Фріду Ізраїлівну, вона мене запитує: «Ну що, Валентино, ти вже трупи різала? Я б на твоєму місці поїхала до Києва, там оголосили додатковий набір у театральний інститут. Я думаю, що тобі обов’язково потрібно спробувати!». Боже, що зі мною сталося в ту хвилину! Мені говорила бабуся, що її далека родичка Марія Заньковецька. Я про це знала, але стидалася навіть заїкнутися, вона така велика артистка, а я якесь там тридцять п’яте колесо на возі.

— Як вийшло, що ви залишили акторську практику і почали викладати?

— Я характерна актриса. Коли я працювала в Чернівецькому театрі, у мене мимохіть народжувалися думки, що б я змінила у спектаклі. Коли помер наш головний режисер і прийшла зовсім чужа людина, то він геть нічого не знав. Якби його в баню послали працювати, він би й там керував iз таким самим успіхом. На акторів дивився, як на хворих людей, але був головою художньої ради. Я відчула якесь таке приниження і зрозуміла, що можу робити ще щось. Поїхала до Києва, прийшла в університет Карпенка–Карого заслуженою артисткою і членом партії. Спочатку працювала у тандемі з Михайлом Верхацьким. Він навчив мене уваги до процесу репетицій, до самої людини.

— Не шкодуєте про незіграні ролі на театральній сцені?

— Ні, я пишаюся своїми випускниками, двадцять із них мають високі звання. Мої випускники є і в Чехії, і в Канаді, і навіть в Еквадорі.

— Як плануєте відзначати свій 85–й день народження?

— Нікого напружувати не буду. Найбільший подарунок для мене — це те, що я ще є, не втратила свідомості, ще працюю, спілкуюся з цікавими людьми, займаюся улюбленою справою. Більше половини мого життя пройшло у стінах університету. Вдома вік відчуваєш одразу, мені ніби 99 років, а приходжу в університет і вдягаю підбори, навіть донька моя дивується. Мені на підборах зручно. Не так давно несподівано вручили звання «жінка третього тисячоліття». Хоча я вважаю себе жінкою минулого тисячоліття, в цьому я ще підліток, прожила лише 12 років.

Дарина ОТЧЕНАШЕНКО