Микола Куліш. Фото з сайту rferl.org.
«П’єса вразила нас буквально з першого читання. То була саме соната, музичний твір, де замість нотних знаків — слова, барви, вчинки, характери. Соната про художника й революцію, написана не просто талановитою людиною — поетом, справжнім поетом. Цей пошук сенсу життя, це жадання чистоти й світла, в полум’ї якого згорають усі герої п’єси...», — згадувала російська актриса Аліса Коонен тріумфальну прем’єру «Патетичної сонати» Миколи Куліша на сцені московського Камерного театру. Режисер Олександр Таїров дуже вірив у цю виставу — і не помилився. Спектаклі йшли з аншлагами, Фаїну Раневську і Михайла Жарова, які грали головних героїв, проводжали нескінченними оваціями. Через тиждень після прем’єри вся Москва тільки й грала «Патетичну сонату» Бетховена, вона стала наймоднішою в концертах.
Важко сказати, чи вловили московські театрали головний трагічний підтекст твору, кому співчували в фіналі вистави: герою, що в пориві служіння революції убиває свою кохану, чи дівчині — українській патріотці, жертві обставин? «Замість дороги кохання — ніч і дорога до смерті», — говорить вона у фіналі. «Патетична соната», як і твори інших письменників того часу («Між двох сил» Володимира Винниченка, «Смерть» Бориса Антоненка–Давидовича, «Чорний ангел» Олекси Слісаренка, «Холодний яр» Юрія Горліс–Горського), засвідчили глибокий трагізм доби українських визвольних змагань.
Першими творчими спробами Миколи Куліша були вірші. Потім настала черга оповідань для дітей. Він, автор українського букваря «Первинка» і книги для читання в початковій школі, щиро перейнявся дитячою тематикою. Але, як свідчили сучасники, несподівано для самого себе по–справжньому виявив свій талант у драматургії.
«Ніколи не думав, що вийду на літературну арену з п’єсою», — писав він своєму шкільному товаришеві Івану Дніпровському. В листі мовилося про драму «97» (1924). Твір про голод в Україні надійшов тоді від невідомого одеського автора в харківський театр імені Франка. І науково–репертуарна рада рекомендувала спектакль до постановки з умовою: наприкінці четвертої дії ввести образ продкомісара, який привозить хліб селянам, куркулів заарештовують, а про реальний голод не йтиметься. Попри цензурування, постановка твору засвідчила появу в українській драматургії самобутнього таланту...
Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині. Змалку мусив багато працювати. Родина бідувала. П’ятирічним Миколка вже подався на власний хліб — був пастушком, доглядав молодших дітей. У вісім років пішов у народну школу, вчився старанно і охоче. Односельці навіть зібрали кошти, щоб Микола міг навчатися в училищі в Олешках (нині Цюрюпинськ). Було несолодко: батьки не мали змоги підтримувати хлопця матеріально. На другому курсі училища захопився політикою — відвідував заборонені гуртки, вивчив програму РСДПР. За це Миколу Куліша виключили з училища.
Врешті 1914 року спільними стараннями прихильних до нього вчителів отримав атестат зрілості. Відразу ж подав документи до Одеського університету на історико–філологічний факультет. Однак «під сурми» Першої світової війни Миколу Куліша направили в Одеську школу прапорщиків. Служив у Смоленську, потрапив на передову. Пізнав усі складнощі фронтового життя, мав кілька поранень. За Гетьманату в Олешках, куди повернувся з фронту 1918–го, кілька разів за більшовицькі погляди потрапляв за грати. А через рік сформував Дніпровський селянський полк, в якому керував штабом. Походи цього полку Юрій Яновський відтворив у своєму романі «Вершники», а сам Куліш став прототипом головного героя Данила Чабана.
Коли веремія Громадянської війни затихла, Куліш взявся за газетярську справу — редагував газету в Олешках, згодом очолив місцевий відділ народної освіти. Багато їздив, вивчав життя селян. Став свідком голоду 1921 року. 1922–го перебрався до Одеси, очолював тамтешній губернський відділ народної освіти.
Після революції в Україні діяли 70 професійних театрів, існувало багато акторських труп, а ось національного репертуару бракувало. Над новими драматичними творами трудилися письменники Іван Кочерга, Іван Микитенко, Іван Дніпровський, Мирослав Ірчан.
Успіх першої п’єси «97» прислужився Кулішу: 1925–го його викликали до Харкова (тодішньої столиці України), де він повністю присвятив себе літературній творчості. В наступній п’єсі «Комуна в степах» (1924) показав спроби сільської бідноти йти новими шляхами.
У Харкові Микола Куліш займався активною громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки». Тісно співпрацював з Миколою Хвильовим, а з талановитим режисером Лесем Курбасом створив новий український театр. За словами Леся Танюка, «зустріч з Лесем Курбасом і «Березолем» змінила не тільки біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося те взаємопроникнення режисерських, акторських і драматургійних задумок, без єдності яких немає і не може бути істинного театру».
Літературознавці звертають увагу на стильову манеру Миколи Куліша, яка вирізнялася актуальністю, емоційною напругою, гостротою проблематики, рельєфністю характерів. Працюючи над новим твором, Куліш кликав до себе друзів і сусідів, читав їм написане. Відбувалося жваве обговорення, і драматург завжди прислухався до зауважень. Коли письменник захворів ларингітом і, за порадою лікарів, кинув курити, «вивільнені» від сигарет гроші йшли на книжки. Вчащав до букіністичних відділів, цікавився книгами з архітектури, живопису і навіть вищої математики — захоплювався нею на дозвіллі.
Та ж Аліса Коонен пригадувала: «Куліш одягався дуже скромно і сором’язливий був до неможливості. На перший погляд, простакуватий, скидався на одного зі своїх героїв. А розговориш його — і розумієш, що це людина високої культури, тямуща у світовій літературі. Він знав музику, історію, мови...»
У 1920–х письменники не могли не звернути уваги на переродження комуністів, які захопилися облаштуванням свого побуту, на невідповідність більшовицької теорії реаліям життя, на наступ у всіх сферах тоталітаризму. Все це прочитується в таких творах, як «Іван Іванович» Миколи Хвильового, «Чевенгур» Андрія Платонова, «Собаче серце» Михайла Булгакова. Не залишився осторонь і Микола Куліш, написавши п’єси «Так загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Зона», «Народний Малахій», «Мина Мазайло».
У п’єсі «Народний Малахій» ідеться про фатальну долю листоноші, який, повіривши у більшовицькі гасла, уявив себе рятівником людства, реформатором людських душ. Врешті його оголошують божевільним. Цікаво, що у п’єсі чітко проглядаються елементи «театру абсурду». Однак якщо поява такого напряму на Заході в 1950–х роках була мистецьким викликом суспільству, то «Народний Малахій» лише показав радянську дійсність, яку неможливо було трактувати інакше як суцільне божевілля. У березні 1925 року відбулася прем’єра п’єси в харківському театрі «Березіль». Вистава мала успіх, її жваво обговорювали в літературних і культурних колах. Однак офіційна критика, вловивши крамолу, зарубала твір під корінь. Тоді ж через різку партійну критику ВАПЛІТЕ довелося оголосити про свою самоліквідацію. А вже незабаром стало зрозуміло: «українізація» згортається, українська мова і культура впадають в немилість.
А в 1933 р. Україну скосив Голодомор. «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Куліша Ольгу. — Ю. К.) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів, — згадувала дружина Куліша Антоніна. — Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».
Другом і однодумцем Микола Куліш вважав Миколу Хвильового, казав, що саме він «першим відкрив нам очі на Україну». Його самогубство в травні 1933–го вразило драматурга до глибини душі.
Іван Сенченко пригадував свій приїзд до Харкова у грудні 1934–го: «Йшли безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох боків патрулювався філерами... Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і ви це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї». Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик?..»
Через кілька днів помер від сухот найкращий друг Куліша — Іван Дніпровський. Микола Гурович ішов на похорон, але попрощатися з другом не судилося: дорогою його перепинили двоє. Сталося те, що він передбачав... Цьому передувало оскаженіле цькування у пресі, на зборах. Йому — одному з організаторів літературного процесу — не дали мандату на письменницький з’їзд, а під час «чергової чистки» відібрали партквиток. Після арешту його колишні друзі — Михайло Яловий і Григорій Епік — на слідстві сказали, що Кулішу було довірено замах на Сталіна. Для нього це стало шоком. У березні 1935–го Куліша засудили до 10 років таборів. Сидів на Соловках.
У «Патетичній сонаті» є два варіанти фіналу. У першому українська патріотка залишається за ґратами, а в другому головний герой під іменем «Я» спускається в підвал і власноруч застрілює дівчину, свою кохану. 3 листопада 1937 року Миколу Куліша разом з іншими українськими діячами розстріляли в карельському урочищі Сандормох. Місце поховання знайдене 1997 року. Усі черепи — з кульовими отворами в потилиці...
Останній лист від чоловіка Антоніна Куліш отримала 15 червня 1937 року. Вона писала листи і надсилала посилки чоловікові до кінця 1939, доки не надійшло повідомлення, що адресат вибув.
* Найкращий спільник той, у кого зброя по–вкраїнському говорить... («Патетична соната»).
* Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою. («Мина Мазайло»).
* Хіба може аморальна людина побудувати моральний соціалізм? («Народний Малахій»).
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
