«Кохайтеся, чорнобриві...»

Незабаром Новий рік. Я довго думав, якій темі присвятити свій новорічний «урок літератури». Може, розказати про зимові розваги наших письменників? Наприклад, про те, що Микола Хвильовий страшенно любив кататися на ковзанах. Та не просто кататися — він був справжнім фігуристом. Юрій Смолич згадував, як одного разу ходив із ним та із Сашком Копиленком на ковзанку. Хвильовий, казав він, «був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті–що». А може, розповісти про якісь новорічні письменницькі пригоди? Приміром, про те, як Аркадій Генкін, чи по–простому Арген, той, що — на відміну від «чистих пролетарів», «селян–плужан», «нових дегенератів», «стрикулістів–авангардистів» та інших, був, за його ж таки словами, «одиноким лицарем пера»... Ні–ні, не так. Звісно, Аргена знали в Харкові як дуже колоритного літератора, та ще більше як чоловіка, котрий ніколи не просихав, тобто пив щодня, пив усе, «крім води й керосину». У нього була щодо цього своя оригінальна філософія–міфологія. Арген називав себе другом «Марса, Вакха й Венери». Та з–поміж цієї трійці пальму першості міцно утримував Вакх. «Марс тепер на пенсії, — казав Арген. — Відгриміли сурми бо­йовії. А з Венерою треба обережніше. Яка кралечка дорогенька, то така дорогенька, що ніяких авансів не вистачить... А яка дешевша, то дуже небезпечна...» «Ні, панове–товариші, — підсумовував він, — Вакх і дешевший, і для здоров’я корисніший». Так ось, одного разу, а точніше, під новий 1934 рік, коли після тривалої заборони різдвяних ялинок більшовики нарешті–таки їх дозволили, на центральний ринок Харкова, знаменитий Благбаз, навезли для продажу купу–купезну ялинок. Аргена, який жив неподалік у комунальній квартирі й був, як завжди, напідпитку, чогось занесла нечиста сила між ті ялинки, і він ніяк не міг звідти вибратись. В один прекрасний момент йому здалося, що він потрапив у ліс і заблукав. Ось тут уже наш «одинокий лицар пера» по–справжньому запанікував. «Агов! Рятуйте!» — почав горлати він щосили. Усе скінчилось тим, що міліція оштрафувала Аргена за хуліганство... Як бачимо, Вакх не такий уже й дешевий... Тож поговорімо краще про Венеру, тобто про любов, бо вона, чи вже дешева, чи дорога, завжди прекрасна й завжди квітуча — навіть узимку.

Пам’ятаєте, як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов? І там були такі рядки: «Зимней ночью волнуется липа, / Как твоя обнаженная грудь». Після цього слово взяв хтось із критиків і почав «аналіз»: «Узимку липи без листя, — глибокодумно сказав він. — Тому нічна зимова липа — це чорне кострубате плетиво з гілок і сучків. А у віршах, як я розумію, ідеться не про кістяк, не про мертву жінку... Хіба ж можна порівнювати голі груди живої коханої з чорним холодним кістяком?» Борзенко спершу побілів, потім почервонів, як маків цвіт, а потім із криком «Ах ти ж сволото!» кинувся на горопашного «аналітика». Друзі ледве зуміли втримати Серьожу й почали заспокоювати його, мов, «він же критик, не затискай критику». Та Борзенко розходився не на жарт. «Що значить «не затискай критику»? — кричав він. — Який він критик? Ні чорта не тямить ні в жінках, ні в поезії, а преться!.. Давити таких треба!» Не сумніваюсь, що розгніваний Серьожа легко «задавив» би того критика, бо чоловік він був сильний, пристрасний і хоробрий — саме він у ніч на 1 листопада 1943 року, висадившись під кулями на березі Керченського півострова, поведе в стрімку атаку батальйон морських десантників. Так розпочнеться звільнення Криму від німців, а Серьожа Борзенко стане Героєм Радянського Союзу...

Словом, поговорімо про любов. Правда, дехто каже, що наша література, на відміну від західної, змальовує любов якось притлумлено–безплотно, «по–візантійському». Улітку 1991 року, за місяць до того, як Україна проголосила незалежність, Юрій Шевельов не без іронії писав: «Якщо судити з літератури, то на Україні й діти не родяться, хіба що до капусти їх лелеки підкидають. Хай живуть і лелеки. Але їх мало, щоб забезпечити приріст населення. Тож нехай їм допоможуть письменники». Ну, не знаю... Мені здається, що кому–кому, а лелекам наші письменники й так здавна помагали. Взяти хоч би часи мого улюбленого бароко. Хіба Касіян Сакович, коментуючи Аристотелеву тезу: «Найприроднішою справою у смертних є наро­дження собі подібних», — не писав: «Для зачаття доброго плоду, згідно з природою, необхідне правильне поєднання чоловіка й жінки»? А далі він докладно пояснив, що має на думці. Наприклад, зважаючи на те, що основною причиною зовнішності дитини є жіноча уява під час зачаття, жінці треба «дивитися на гарні речі, наполегливо про них думати, вимовляти добрі слова».

А ось що писав про добре зачаття плоду Григорій Сковорода: «Сій в перший–другий місяць, тобто в квадру, / Застілля кинувши і бесіди священні. / Побачиш труп — не сій, побачиш жах — не сій. / Як жінка зачала — не сій, і п’яним теж не сій. / А та, що зачала, хай носить в думах чистих, / У мирних бесідах, без пристрастей палких, / У спокої святім і в баченні святинь». Ясна річ, духовна література подавала сексуальні картини дуже–дуже м’яко. Навіть коли наш поет–чернець переказував пікантні сюжети з «Декамерона», приміром історію про любов доньки Салернського принца Танкреда Гісмонди до слуги Гвіскардо (перша новела Четвертого дня, яку розповідає Ф’яметта), то любовні втіхи найвідвертіше могли бути змальовані хіба що ось так: Гісмонда «обома обнявши своїми руками, / Гвіскардо цілувала всі уди устами». Було тут і чимало заборон. Скажімо, «французький поцілунок» як елемент прелюдії вважали гріхом, а щодо сексуальних позицій, то, здається, єдино прийнятною на той час була місіонерська. Принаймні горішнє положення жінки (cowgirl position) трактували знов–таки як гріх. Натомість справжньою стихією Еросу була сороміцька поезія наших мандрівних школярів. Чого тут тільки нема! І домежна розкутість, і солоний–пресолоний гумор, і раблезіанська тілесність, годна перетворювати грішне тіло на запаморочливий сюрреалістичний пейзаж... Та навіть чистої води «реалізм» тут дуже грайливий і пікантний. Згадаймо хоч би «ковзанку вниз» у діалозі «А що маєш нижче шиї?..»: «А що маєш нижче шиї, / Чернице–сестрице?» / «Цицю маю, отче Дмитріє» / «А що маєш нижче циці, / Чернице–сестрице?» / «Пупа маю, отче Дмитріє» / «А що маєш нижче пупа?..» Певна річ, саме цю старовинну поезію узяв за зразок Микола Гоголь, коли заходився змальовувати розмову між дяком Осипом Никифоровичем та «високошановною Солохою» в «Ночі перед Різдвом».

Але Гоголева «Ніч перед Різдвом» — то вже доба романтизму з його стрімким поривом ins Blau. Романтична любов — безплотно–ангельська, така, як, скажімо, у Шевченковій «Тризні»: «И к персям юным, изнывая, / Главой усталою прильнуть; / И, цепенея и рыдая, / На лоне жизни, лоне рая / Хотя минуту отдохнуть». Та з другого боку, хіба тут бракує любові плотської? Ні. Уявімо собі таке. 9 липня 1857 року. Теплий ранок. Пустельний берег Каспійського моря. На березі — рядовий 1–го Оренбурзького лінійного батальйону Тарас Шевченко. Він роздягається, заходить у зеленаві хвилі, а накупавшись досхочу, тут–таки на березі засинає. І сниться йому дивний сон. Начебто він опинився на Полтавщині, у Веселому Подолі, де його радо вітав Аркадій Родзянко. «Він показував мені, — нотує поет у щоденнику, — свій надто вже вигадливий сад. Говорив про високу простоту й ідеал у мистецтві взагалі та в літературі зокрема. Лаяв на чім світ стоїть брудного циніка Гоголя, а особливо немилосердно картав «Мертвые души», потім пригощав мене якимись герметично закритими кільками і своїми найбруднішими малоросійськими віршами на манір Баркова». Мабуть, Аркадій Родзянко читав гостеві еротичні вірші, ті, що дали підставу Пушкіну в поезії «Прости, украинский мудрец...» назвати його «намісником Феба й Пріапа»: «Прости, украинский мудрец, / Наместник Феба и Приапа, / Твоя соломенная шляпа / Покорней, чем иной венец; / Твой Рим — деревня; ты мой папа; / Благослови ж меня, певец!» Ба більше — у посланні «К Родзянке» Пушкін охрестив його «Пироном Украйны». Як пам’ятаєте, французький поет Алексіс Пірон був скандально відомий своїми еротичними віршами на зразок Ode a Priape з її провідною думкою про те, що всесвіт — то не так «дім буття», як «дім неприкритого злягання». Тим часом Шевченко асоціює почуті вірші з еротичними творами Івана Баркова. І поезія цього штибу йому не імпонує. Та чи означає це, що він узагалі цурався таких віршів? Ні, бо навіщо б тоді під час своїх мандрів Україною він записував еротичні вірші наших мандрівних школярів, наприклад, ось цей: «Балакучий балакучу / Вивів звечора на кручу, / Кохалися на горі / Аж до самої зорі»? Між іншим, слово «кохалися» — то вже моя творчість. Насправді в Шевченковій нотатці стоїть значно експресивніше й соковитіше слівце... Та воно, даруйте, не для газетної публікації...

Що вже казати про часи Українського Ренесансу 1920–х років, «золотих двадцятих»! Ці роки скрізь були «золоті» — недаром же є вислови Goldene Zwanziger, Roaring Twenties, — та в нас вони особливо яскраві. Може, тому що то був час тотальної революційності. Яких тільки революцій тоді в нас не було! І соціальна, і національна, і культурна... Була й революція сексуальна. Справді, ті роки, мабуть, найкраще підтверджують думку Герберта Маркузе, згідно з якою соціальна революція без революції сексуальної — річ навряд чи здійсненна. Згадаймо «вільну любов» у комунах, жінок, які голі–голісінькі ходили вулицями Харкова, Києва чи Полтави під гаслом «Геть сором!», домежно розкуту еротичну лірику Валер’яна Поліщука, «ідеальне ліжко для кохання» Василя Єрмилова, створене ним «у порядку раціоналізації побуту» — фото цієї дивовижі було опубліковане на сторінках журналу «Авангард»: щось схоже на видовжене гінекологічне крісло без підлокітників... Сексуальна революція позначилась навіть на поезії такого надзвичайно тонкого й сором’язливого лірика, як Павло Тичина. Ось його сповнений свіжості й чогось трепетно–ніжного образ дівчини–веселки над Дніпром: «І знову тиша. / Ховрашок перебіг стернею. / Та на далеких хмарах / безстидна райдуга розкрилась. / Упершись ніжками у поршні світу, / назад вона на руки перекинулась / і, так легко дугою вигнувшись, / як міст, вигнувшись передом до блакиті, / гола тремтіла. / Немовби й не дивиться, / а хитрий сміх її кирпатий / на самих кінчиках здивованих грудей опуклих / танцює, танцює, / м’яко передається на живіт / і там десь западає / в тьмяно–фіалковий / у чорний трикутник...»

Не забудьмо й нашого постмодерну з його епатажністю й настановою на руйнування всіляких табу. Може, сам його початок припадає на 1996 рік, коли з’явився роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу»? Жінка. В усьому жінка попереду. То вже потім будуть такі чоловічі історії, як Покальчукове «Те, що на споді», «Мальва Ланда» Юрія Винничука чи «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка, котра так збентежила Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі...

А чого це я все–таки напередодні Нового року заговорив про любов? Мабуть, окрім усього іншого, це наслідок читання книги Паскаля Брюкнера Le paradoxe amoureux («Парадокс любові»), український переклад якої нещодавно побачив світ у видавництві «Грані–Т». Чудесна книжка, чудесний переклад Леоніда Кононовича й чудесна передмова Анатолія Дністрового. Ця книжка звучить мені рядками «верлібрів про смуток і пам’ять» самого Толі Дністрового: «хто коси твої миє на світанку / хто очі твої бачить на світанку / стікає в них із чорними пісками / лишає голос / голос як зерно».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової
літератури Харківського національного
педагогічного університету ім. Сковороди