Вітчизняне телебачення повертає моду на осучаснене радянське ретро. Українські телеменеджери щедро «годують» глядачів російською телевізійною продукцією, в якій викривлено показана історія радянської доби. Так, «Інтер» у зручний для свого глядача час, тобто — по буднях, відразу після випуску вечірніх новин, показує здвоєними серіями телевізійні художні фільми з життя так званого пізнього СРСР. Оскільки основна аудиторія каналу, що презентує себе «головним», — переважно люди віком за 50, недалеке минуле, на яке припали їхні кращі, активні роки, повинно викликати й таки викликає ностальгію.
За оцінками експертів, власне у Росії мода на радянське ретро вже відходить. Проте стрічки, які останнім часом часто крутять на українському ТБ, активно знімали раніше і трохи менш інтенсивно знімають зараз. Прокрутивши кіно на своїх телеканалах, росіяни, зрозуміло, зароблять на ньому для себе гроші. А наші телевізійники — щоб було що ставити в ефір, купують. У результаті плоди російської телеіндустрії нав’язують стереотипи позитивного сприйняття уже неіснуючої «країни, де вільно дихала людина» уже українським глядачам, які у більшості своїй за 21 рік Незалежності ще ґрунтовно не вивчили історію.
Напевно, не багато навіть старших людей пам’ятає, що зовсім недавно, в листопаді, виповнилося 30 років із дня смерті генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, з чиїм прізвищем прямо пов’язана так звана «епоха застою». Одні ці 18 літ називали і продовжують називати роками стабільності. Але насправді вони були періодом стабільного приниження громадян бюрократією, дефіцитом, подвійними та навіть потрійними стандартами, цензурою та іншими сумними характерними ознаками розвиненого соціалізму. Доволі показово, що цю епоху в російському телевізійному кіно показано з позицій нинішнього дня без жодного негативу та без найменших критичних оцінок, котрими вирізнялися не лише фільми, а й публікації в ЗМІ періоду «перебудови» та в першій половині 1990–х на всьому пострадянському просторі.
Навіть серіали нульових років на кшталт політичного детективу «Червона площа» (2004) чи біографічних «Зірка епохи» (2005) та «Галина» (2008) ще мали соціально–критичну складову. Упродовж останніх кількох років вони, напевно, або зовсім не з’явилися б, або біографії акторки Валентини Сєрової та Галини, скандально відомої доньки Брежнєва, знімалися б за зовсім іншими сценаріями. Вийшло б кіно на зразок серіалу 2011 року «Фурцева», який показував канал «Україна». Загальний месидж стрічки: міністр культури СРСР Катерина Фурцева хотіла як краще, а митці, котрих вона щемила своїми некомпетентними, як пам’ятають її сучасники, порадами, на повірку виявлялися звичайними зарозумілими снобами. Наче не про товариша Фурцеву ходив анекдот: раз не знає, хто такий Пікассо, значить — міністр культури СРСР.
Знову ж на «Інтері» показували «Полювання на Беркута», україно–російську копродукцію, зняту минулого року. Ця телерозповідь відбувається на тлі року, коли всі очікували закінчення епохи генсека Брежнєва, а тодішній голова КДБ Андропов розчищав собі дорогу до найвищої посади у СРСР. Гучною вирішили зробити справу про валютні операції і хабарі в московському гастрономі №1 — оазі у продовольчій пустелі, де отоварювалася вся владно–партійна верхівка. Головний обвинувачуваний — директор гастроному, який зараз називають «Єлисеєвський». Глядач мав би побачити серіал про людину, яку породила та вбила радянська система загалом і система панування тотального дефіциту зокрема. Натомість усе виглядає так, що директору гастроному товаришу Беркутову просто не пощастило. А офіцери КДБ, котрі «пасуть» його та його ближнє коло, у серіалі — взагалі зразок гуманності. Хлопці просто роблять свою роботу, а поодиноких хабарників суворо карають.
Найсвіжіші приклади показу радянської епохи без об’єктивного погляду на недавнє минуле — серіали «Мосгаз», «Одеса–мама» і «Чкалов». (Хтось сумнівається, що їх показували не на «Інтері»?!) Скажімо, останній розповідає про 1930–ті роки, котрі нинішніми істориками визначаються, як пік Великого терору. Автори ж стрічки про легендарного радянського льотчика примудряються не лише показати, що ці роки були веселими й безтурботними для Країни Рад, а й натякнути — товариш Сталін якщо й карав кого, то цілком справедливо, за буржуазність поглядів. У «Чкалові» зразка 2012 року глядачеві, в тому числі — й українському, показують навіть не всі ключові сторінки біографії головного героя. Інакше довелося б згадувати про те, що Радянський Союз перед Другою світовою війною дружив і з капіталістичною Америкою, де льотчика Чкалова зустрічали як героя.
Розповідаючи історію полювання у часи хрущовської відлиги на першого офіційного радянського серійного вбивцю у детективі «Мосгаз», автори вводять до переліку головних героїв художника–нонконформіста. Це — прототип усіх митців, котрих спочатку розігнав Микита Хрущов, назвавши «педерастами», а потім, уже за брежнєвської стабільності, до знищення робіт яких долучилися бульдозери. Відверта антирадянськість цього персонажа у «Мосгазі» показана як негативна риса. За серіалом, саме тому, що художник — тип асоціальний, бажав виїхати на Захід, до буржуїв, i вів спосіб життя, який суперечить «моральному обличчю радянського громадянина», він і стає головним підозрюваним у справі Мосгазу (саме так прозвали справжнього убивцю, який проникав у помешкання майбутніх жертв, представляючись працівником московської газової служби). У підсвідомості глядача відкладається переконлива думка: поводився б добре, ніхто б його не чіпав. У сюжеті цього серіалу взагалі зміщені акценти: злочинця працівники міліції не могли зловити не тому, що були непрофесійними та малоосвіченими, а через те, що Мосгаз був богемний та хитрий.
«Одеса–мама» — так само детектив з категорії радянського ретро, творці якого показують боротьбу прокуратури та КДБ СРСР з організованою злочинністю. Все б нічого, аби не повна відсутність пояснень, звідки ж у Радянському Союзi, за часів не раз із ностальгією згаданої стабільності, ця сама організована злочинність узялася. І хто її прикривав: адже масштаби розгулу криміналу вже в 1969 року, на час, у який поміщена історія, треба хоча б якось пояснити. Не виникли ж у благодатній країні всі ці злодії в законі просто так, із повітря. У кінохіті «перебудовчих» часів «Злодії в законі» злиття криміналу з партійними та господарськими органами СРСР випиналося, на цьому наголошувалося, і саме брежнєвський «застій» звинувачували в зануренні величезної країни у корупційно–кримінальне болото та створення потужної тіньової економіки — ринку, альтернативного плановій та провальній офіційній економіці.
Словом, через брак власного телевізійного кіно українцям показують російське. І воно нав’язує глядачам хибні переконання: або примітивно–спрощені, або відверто маніпулятивні. Це після розпаду Радянського Союзу, на початку 90–х, вітчизняне телебачення своїми ефірами допомагало будувати в Україні самостійну і незалежну демократичну державу. Зараз українське ТБ усе більше перетворюється на головного провідника назад, у СРСР, до тоталітаризму.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
