Андрій Юркевич: Опера — любов моя

Одним із учасників цьогорічного ХІІ Міжнародного фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької був диригент Андрій Юркевич, який заслужив бурхливі овації вщерть заповненого залу Львівської опери після блискуче проведеного «Балу–Маскараду» Д. Верді.

— Серед усіх опер, якими довелося диригувати, «Бал–Маскарад» мені найбільше до душі, — сказав на початку нашої розмови Андрій Юркевич. — Адже Річард, її головний герой, — це діяч, якого зараз, мабуть, нам дуже бракує. Це людина, яка любить своїх підопічних, свій народ, прагне бути справедливим володарем. Мало того, він наділений такими якостями, які я дуже поважаю: це, передусім, порядність, чесність. Він закохався у дружину свого найближчого друга; відомо: справжнє кохання — це хвороба, яку нелегко здолати, але у вирішальний момент, навіть знаючи, що кохання взаємне, він «наступає на горло власній пісні». Його рішення тверде — відправити друга з дружиною в іншу країну, подалі від спокуси, а головне — для того, щоб не вчинити зла. Навіть поступаючись власним коханням. На жаль, друг про це рішення дізнається запізно — після того, як Річард гине від його руки... Такі глибокі емоції по–справжньому хвилюють; диригувати цією оперою мені особливо приємно, і я дуже радий, що був запрошений саме для цього на оперний фестиваль до Львова, де починав свій диригентський шлях.

Початок музичної кар’єри — суфлерська будка в оперному театрі

— А тепер, будь ласка, з самого початку: де народилися, вчилися, як прийшли до музики...

— Народився у місті Зборів на Тернопільщині. У родині, яка не мала відношення до професійної музики. Тато був службовцем. Мама працювала в бібліотеці, це сприяло тому, що я багато читав. Удома часто слухали платівки: «Наталку–Полтавку», інші опери, різну музику — і українську, i народну, і класичну. Закінчив як баяніст музичну школу і Тернопільське музучилище. Доля склалася так, що 1991 року опинився у Львівській консерваторії — на диригентському факультеті, у класі професора Юрія Луціва.

— Ось так відразу — від баяна до диригентської палички?

— Це досить довга історія, пов’язана з моїм одруженням та відомим оперним співаком Ігорем Кушплером (який нещодавно, на превеликий жаль, загинув у автокатастрофі). Моя дружина вчилася у тому ж Тернопільському музучилищі, а потім поступила на вокальний факультет Львівської консерваторії до професора І. Кушплера, а я — на музично–педагогічний факультет Івано–Франківського педінституту. Ще в Тернополі нас потроху знайомили з диригуванням, я диригував оркестром народних інструментів, викладачі і знайомі музиканти зазначали, що проявляю хист до цієї справи. Чуйний педагог, Ігор Кушплер, дізнавшись про поневіряння подружжя, змушеного жити на такій відстані, передав мені пораду — поїхати до Львова, до Юрія Луціва, на консультацію — чи можу я взагалі стати диригентом. Я так і зробив: вирвався до Львова, прийшов до Юрія Олексійовича, продиригував дещо. Він, напевно, щось таки в мені розгледів, бо сказав, що можу приїжджати до нього на консультації щомісяця. Вони стосувалися не лише диригентства, а й теоретичних дисциплін: по суті, це була підготовка до вступних іспитів. Звичайно, це коштувало йому і здоров’я, і часу. Я приїжджав з Івано–Франківська останнім автобусом, чекав до години одинадцятої–дванадцятої, поки він закінчить заняття зі своїми студентами (він робив це довго і ґрунтовно), а тут ще я... В результаті цих «вояжів» я через півроку залишив Івано–Франківський педінститут і став студентом Львівської консерваторії (нині — Національної музичної академії) імені М. Лисенка, вихованцем професора Юрія Луціва, який і творив з мене диригента...

— І як тривало таке «творення»?

— Здебільшого — за участі в музичному житті. Багато працював у консерваторській оперній студії — асистентом Олександра Грицака (тепер покійного). Мені надзвичайно подобалося навіть просто слідкувати за процесом, як це все відбувається, — живий оркестр, живі співаки... Якось Олександр Теодорович захворів, і відбулося моє диригентське «бойове хрещення»: продиригував чотирма виставами, які студія давала в Опері, двічі — «Роксоляною» Січинського та двічі — оперою «Купало» Вахнянина.

— А з чого почалася робота в Опері?

— Зі штатної посади.

— Якої саме?

— Суфлера. Сталося так, що мене попросив замінити його у суфлерській будці товариш по консерваторії, який саме там працював вечорами, і я спробував. Не знаю, як це в мене вийшло, але, мабуть, мою старанність оцінили і співаки, і режисер, бо, коли невдовзі звільнилося місце суфлера, мене прийняли на цю посаду. Згодом, коли до керівництва Опери прийшов Руслан Дорожівський, він запропонував мені захистити диригентську дипломну роботу в театрі — оперою Пуччіні «Богема». Її постановка відбувалася на моїх очах, музика дуже подобалася, я охоче погодився. Це вже був не студійний, а «дорослий» дебют — з оркестром театру, його солістами й хором. На наступний сезон (після двох років роботи суфлером) я вже був зарахований до штату театру як диригент.

— Не як стажер?

— Ні, навіть як диригент–постановник. Відразу ж почав співпрацю з балетмейстером Петром Малхасянцем над «Баядеркою» Л. Мінкуса. Надзвичайно радий, що мав тоді змогу багато працювати з балетом, продиригувати чимало балетних вистав. Якщо прокласти місточок до майбутнього, то мій європейський дебют також був з балетом — у Римському театрі опери та балету диригував «Лебединим озером». Після того і на «Сплячу красуню» мене запросили, і на «Лускунчика», потім пішли й опери.

— Але повернімося поки що до Львова...

— Тоді, навчаючись і вже працюючи — і викладачем на кафедрі диригування, і в театрі, — я мав і концерти. Особливо багато — з ансамблем сучасної музики «Кластер». Він був заснований моїм другом і колегою, композитором Іваном Небесним. Ми однолітки, у нас за плечима — тернопільські початкові музичні кроки. Співпраця була плідною і дуже цікавою: «Кластер» здійснив близько сімдесяти прем’єр творів сучасних композиторів, його чули на багатьох фестивалях — «Контрасти», «Київ Мюзік Фест» та інших, нас вітали Вільнюс, Варшава, Краків... Важко перерахувати міста, в яких ми побували за ті п’ять–шість років існування ансамблю. Львів’янка Руслана Лижичко, коли розпочинала свою кар’єру співачки, виступала з оркестром, яким найчастіше керував я. Ми також одних років консерваторського навчання і чудово розуміли одне одного. Було бурхливе музичне життя... До того ж я став дипломантом всеукраїнського конкурсу диригентів імені С. Турчака, отже, й у столичному музичному світі «засвітився»... Це все тривало до 2000 року...

Per aspera ad astra — через терни до зірок

— І ви чомусь зникли з «диригентського обрію» України?

— Це було пов’язано із сімейними обставинами. Різко змінилася доля. Ми з дружиною розійшлися після десяти років спільного життя, і я зрозумів, що треба щось кардинально міняти. Якось глибше шукати себе. Щоб зрости професійно, пізнати, може, й іншу культуру, оперні традиції інших країн. Поїхав на стажування до Варшавської опери...

— Ось так просто — сів і поїхав?!

— Це також було з допомогою Ігоря Кушплера. Тоді до Львова приїхав дати концерт відомий оперний баритон Андрій Шкурган, український співак, який працював у Варшаві, з ним був польський диригент. Ігор Федорович сказав їм, що молодий здібний львівський диригент хотів би постажуватися у Варшавській опері. Польський гість повернувся додому, а невдовзі до Львова надійшло офіційне підтвердження, що мене хочуть бачити як стажера у Великому театрі Варшави.

— За чий кошт?

— За мій. Я гадав, що знайду якусь спонсорську підтримку. Мені порадили звернутися по допомогу в тому, щоб не платити за проживання (бо це дуже дорого), в українську греко–католицьку церкву. Вона там зовсім близько до театру, на вулиці Мьйодовій. Я пішов, але, на жаль, допомоги не отримав. Можливо, на той час у них не було житлових місць (я знав, що вони мають гостьові кімнати). Та поляки, коли побачили, що я не маю де жити, запропонували допомогу від себе. Поселили мене в готелі при театрі та ще дали якісь гроші на харчування. Можливо, угледіли, що я був надзвичайно худий... В очах голод світився. Уперше за кордоном, грошей нема, зарплати були в нас тоді дуже низькі в театрі... Коли я зараз приїж­джаю до них у Великий театр диригувати, завжди знаходжу тих людей, які мені допомагали, ще і ще раз їм дякую.

— Варшава відкрила «вікно в Європу»?

— І Варшава, і знову ж таки сімейні обставини. Познайомився з Софією Соловій, чарівною співачкою, почали жити разом. Вона поїхала на навчання в Італію, рік там провчилася. Рік на мене там чекала, а я на неї. І я насмілився зробити рішучий крок. Залишаю все у Львові і вирушаю в Італію. Поступаю на перший курс консерваторії в місті Пезаро (звідки родом Россіні, там проводиться щорічний фестиваль його імені). З викладача кафедри оперно–симфонічного диригування стаю знову студентом–першокурсником.

Чи дійсно художник має творити голодним?

— Вступні іспити були складні?

— Дуже. Але я пройшов з найвищим балом. Це й не дивно, маючи нашу музичну освіту. Найважчим виявилось інше: грошей не було, а як заробляти? Підробляв помічником майстра по холодильниках, на заводах — у страшному холоді...

— А як з мовою?

— Потроху вчив. Хоча й до того трошки володів нею: коли працював у Львові суфлером, знайомився з італійськими текстами опер, отже, мав ази цієї мови.

— І що з диригуванням?

— Поки що ніяк! Протягнувши таким чином рік в Італії, зрозумів: більше так не зможу. Людині, яка жила бурхливим творчим життям, стати просто заробітчанином, який ледве зводить кінці з кінцями?! Кидався у всі боки, подавав документи скрізь, де тільки було можливо. Нарешті фортуна усміхнулася: прийшло повідомлення про набір у літню Академію Кіджана (у місті Сієна), де викладав тоді головний диригент Римської опери. Відбір був жорсткий: з двохсот претендентів, які подали заявки, лише двадцять чотири отримали виклик на навчання, і тільки дванадцять після першого пробного туру (роботи з оркестром) стали активними учасниками академії, а решта — спостерігачами. На щастя, я став активним учасником. Система там така: якщо тебе прийняли, приїжджаєш у липні і протягом місяця активно вчишся.

— А жити де?

— За власні гроші винаймати квартиру. За кордоном із тим строго: якщо не маєш грошей, нiчого пхатися. Нема підтримки, рахунку в банку, і страх бере за майбутнє. Я підробляв, як міг, ходив навіть у порт, питав у рибалок, вони підказували, де можна щось заробити. Вдалося дещо назбирати й на навчання. Дякувати Богу, мені випало тільки рік так поневірятися. Після першого літнього перебування в академії (я був її учасником протягом двох років) пішли потроху запрошення до диригентства, на фестивалі, потім — Римська опера, інші, інші...

— «Солодке життя»?

— Не дуже. Була, скажімо, спочатку праця з Одеським та Кишинівським оперними театрами на їхніх гастролях у Великій Британії. Я раз із ними поїхав, і другий, але це було дуже обтяжливо: за чотири місяці продиригував сто дванадцять вистав! З переїздами автобусом... За мізерні копійки, за добові. Згодився на це, щоб самоутвердитися, зрозуміти, що як диригент я комусь потрібний. Адже в Італії рік поневірянь довів до ручки, тяжко було віднайти себе як диригента.

— А як вийшли на співпрацю з Одесою та Кишиневом?

— Завдяки рекомендації львівського соліста Олега Лихача. Його задіяли у цих гастролях, для них шукали диригента, і він порекомендував мене. По старій пам’яті. Я ще підтримував зв’язки зі Львовом, пуповину одразу відрізати важко. Мені не раз снився театр львівський...

— Як далі розвивалися події?

— Допомогла роботодавча агенція для артистів. Бачачи в мені перспективу, як це буває у мистецькому світі, почала рекламувати мене, шукати для мене роботу. Таким чином і вийшов на такий рівень, на якому зараз перебуваю. Останні чотири роки — постійні валізи, постійні переїзди, зміна кліматичних, часових поясів. Така вже доля, напевно, диригентська.

Маестро «Вільний птах», або Людина світу

— Ви зараз — роз’їзний диригент, «вільний художник». Що і де встигли зробити?

— Доля такого диригента, «вільного птаха», який літає від театру до театру, досить складна. Ти залежиш і від свого рівня, і від долі, яка то оберігає, то підштовхує, то, навпаки, утримує від якихось необдуманих кроків. Це не є розмірене, спокійне життя на постійному місці роботи. Як кажуть, вовка годують ноги. Диригував я у дуже багатьох театрах, не вистачить великого аркуша паперу, щоб усі перерахувати. По Італії — майже в усіх Операх (крім Ла Скала — лише мрію це зробити там). За диригентськими пультами театрів, оркестрів на моїй «творчій карті» — Неаполь, Палермо, Рим, Флоренція, Парма... У Пармі — «Філармоніка Тосканіні», дуже добрий оркестр, була дуже цікава співпраця. У Римі, крім балетів, про які я згадував, для мене була знаковою постановка опери Верді «Фальстаф» з режисером Франко Дзеффіреллі. Це було надзвичайно! Я зберігаю пам’ятку про це — подаровані мені його власноручні ескізи до цієї постановки з авторським автографом. Співаки там — оперні «зубри», це щастя працювати з ними. А невдовзі у Флоренції буду ставити балет на музику Пуленка. Він має йти під Різдво — і для дітей, і для дорослих. Перебування в Італії дало мені багато друзів — диригентів, які ділилися секретами майстерності. Особливо це стосується тих, які зосереджені на репертуарі бельканто. Це, передусім, Мауріціо Беніні, Бруно Кампанелла. Бельканто — це Белліні, Доніцетті... Чистий золотий вік бельканто. «Норма» Белліні — опера всіх часів, я багато її диригував. Зараз, можна сказати, я спеціалізуюся на стилі бельканто. Якщо б, наприклад, в Україні ставили десь белькантову оперу, то міг би багато чим поділитися.

— Треба мати співаків...

— Співаки в нас є. Їх треба лише спрямувати у потрібному напрямi для додержання цього стилю. Бельканто — це не лише «прекрасний спів» (у буквальному перекладі), це вираз голосом співака всіх можливих емоцій, якi дав нам Бог. Я диригував «Норму» в театрі «Штаатсопер» у Берліні і пішов на виставу опери «Воццек» Альбана Берга, якою диригував Даніель Баренбойм, музичний директор цього театру (і головний диригент міланського театру Ла Скала), всесвітньо відомий музикант, чудовий піаніст. Я стояв за кулісами і дивився, як геніально він цю виставу веде, потім мені вдалося кількома словами з ним перекинутися. «Якою мовою краще з вами говорити, можна російською?» — кажу йому, бо знаю, що він спілкується і російською. Привітав з успіхом, представився. А він трохи пильніше подивився на мене: «А, знаю, бачив вас на репетиції «Норми», ви чіпко тримаєте оркестр... А звідки ви родом?» — «З України». — «Моя бабця теж з України!». Не думаю, що за його прямою вказівкою, але факт: мене запросили до цього театру продиригувати у наступному березні оперою «Любовний напій» Доніцетті. А в Неаполі, коли я мав диригувати «Марією Стюарт» Доніцетті, бачу — щось негаразд з оркестром: страйки, їм не так платять. Кажу: «Хлопці, стільки роботи ми вклали в цю оперу, розумію, ви страйкуєте, та хоч не на нашій iз вами опері страйкуйте!». — «Ми вам обіцяємо, маестро, навіть якщо якусь одну репетицію вам зірвемо, не переживайте, всі свої вистави віддиригуєте, все буде гаразд». Так воно і було. Всі вистави, передбачені контрактом, відбулися — і з величезним успіхом.

— Ви казали про складну долю «вільного птаха». А чи не краще було б «осісти» в якомусь театрі?

— Таке вже було. Був навіть головним диригентом — в Одесі, Кишиневі. Та витримував недовго — не більше року. Працював досить плідно. Але побачив, що поєднувати європейські контракти з головуванням в наших театрах, яке потребує постійного в них перебування, неможливо. Адже в мене поміж гастрольними виїздами залишалися для «основного» театру лічені дні на місяць! Прилітаєш, маєш день–другий для театру, хапаєш валізу — і в інше місто, в іншу країну... І театр страждає, і сам вимучений до краю, людина ж не залізна... Був змушений перепросити, що відмовляюсь від головування, мене зрозуміли, і розійшлись, як кажуть, по–джентльменськи.

— Так само, як і з Софією Соловій?

— Ми прожили разом років чотири — вже в Італії, але просто в якийсь момент я зрозумів, що Софія забагато віддає сил і бажань, щоб зробити кар’єру співачки. І щасливо зараз її робить, дуже радий за неї. А я заглибився у свої виступи як гастролюючий диригент. І виходило: я в один бік, Софія в другий... А потрібна ж сім’я, яка зігрівала би своїм теплом, своєю енергією. Особливо для такого пораненого, побитого, як я, після виснажливих гастролей. Двом людям, які надто зосереджені на тому, щоб зробити кар’єру, тяжко ще й збудувати сім’ю.

— А зараз ваша оселя — у Кишиневі?

— На тих великобританських гастролях познайомився з прекрасною жінкою, кишинівською співачкою Тетяною Бусуйок, яка зараз дружина мені. Солістка Національної опери Молдови. У Львові співала у «Балі–Маскараді», яким диригував, партію Ульріки. У нас дочка, їй п’ять iз половиною років. Її звати Власта–Ніколетта. Друге ім’я — бо народилася 22 травня, на літнього Миколая, а перше — бо я хотів, щоб її ім’я мало дотик до слов’янської історії. Колись на території Чехії жили амазонки, войовничі жінки, їхньою королевою була Власта. Ось і наша Власта тепер владарює нами. Ще та амазонка!

ДОСЬЄ «УМ»

Із 1996 року А. Юркевич — диригент Національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької у Львові. Дебютував у постановках опер Пуччіні («Богема», «Мадам Баттерфляй», «Тоска»), Верді («Аїда», «Трубадур», «Травіата», «Ріголетто»), Бізе («Кармен»), оперет: Штрауса–сина («Циганський барон»), Легара («Весела вдова»), балетів: Мінкуса («Баядерка»), Деліба («Коппелія»), Чайковського («Лускунчик», «Лебедине озеро»). Після стажування у Варшаві (Польща) та Сієні (Італія) вийшов на європейські оперні та філармонійні сцени. В Італії на FestivaldellaValled’Itria (2005 р.) як музичний керівник здійснив постановку опери Філіппо Маркетті «Ромео і Джульєтта» (її аудіозапис видано на CD). Після дебюту в сезоні 2005 року в Римському оперному театрі («Лебедине озеро») диригує й іншими балетами композитора («Спляча красуня», «Лускунчик»). Співпрацює з Оперним театром Монте–Карло («Подорож у Реймс» Россіні), з Королевським оперним театром «Ла Монне» у Брюсселі («Борис Годунов» Мусоргського, «Сила долі» Верді), з театром «Массімо» в Палермо («Норма» Белліні), з Муніципальним театром Сантьяго («Дочка полку» Доніцетті). У сезоні 2007/2008 рр. виступив з оркестром Тосканіні (Парма), Сицилійським симфонічним оркестром (Палермо). У Берлінській філармонії продиригував «Нормою» Белліні з Едітою Груберовою, у Баварській та Штутгартській операх — «Севільським цирульником» Россіні з Веселіною Казаровою. У 2009 році здійснив постановки опер: «Пікова дама» Чайковського в театрі Сант–Галлена (Швейцарія), «Пуритани» Белліні у Національній опері в Афінах, «Дочка полку» в Сан–Франциско з Діаною Дамрау та Хуаном Дієго Флоресом, «Любовний напій» Доніцетті у Національній опері Молдови. Диригував концертами у Відні, Гштаадті (Швейцарія), Мюнхені. У 2010 році здійснив аудіозапис на CD опери Доніцетті «Лукреція Борджа» с Едітою Груберовою та Оркестром Радіо Кельна (живе виконання у Кельнській філармонії). Концертне виконання цієї опери прозвучало також у Дортмунді та Дрездені. Симфонічні концерти диригента були в Кишиневі, Неаполі, Вероні, постановки опер — у Мангеймі та Дуйсбургу («Норма»), Неаполі («Марія Стюарт» Доніцетті), Дюссельдорфі («Євгеній Онєгін» Чайковського), у Сантьяго («Ріголетто»). 2011 рік почався для диригента з дебюту в барселонському театрі «Лісеу» (нова постановка «Анни Болейн» Доніцетті з яскравим сузір’ям співаків: Анна — Едіта Груберова, Сеймур — Еліна Гаранча, Генріх — Карло Коломбара, Персі — Хосе Брос). Не менш насиченими були гастрольні маршрути А. Юркевича протягом 2011—2012 років, центральним пунктом яких став уславлений Берлінський театр «Штаатсопер».