«Санкт–петербурзький глядач скандував: «Слава Україні!»

Просторами безмежної Росії українські артисти проїхали 10 тисяч кілометрів. Перед тим дали концерт у Чернігові — аби пересвідчитися, що програма скомпонована оптимально і цілісно. Далі був Смоленськ, де грандіозний успіх наших артистів прокоментували у місцевих мас–медіа: «Коллектив отличается особым стилем исполнения украинского музыкального фольклора. В основе пения — импровизация. Свою основную мелодию хор ведет в унисон или в два голоса, а солист или группа солистов исполняют подголосок».

Потім були Великі Луки, за ними — Санкт–Петербург. Потому у нашого хору імені Верьовки був марш–кидок на північ Росії: до Череповця, Вологди, Костроми. Далі на артистів чекала Москва — аудиторія, яка добре знає наш колектив. Зате в Тулі українські хористи побували вперше. Своє російське турне наш заслужений народний академічний хор імені Григорія Верьовки завершив у Бєлгороді.

— До цього року ми досить часто бували в Росії, — розповідає директор–розпорядник і головний режисер хору імені Григорія Верьовки Зіновій Корінець — Наш маршрут зазвичай окреслювався Кубанню, Ростовською областю, Саратовом, Самарою, Волгоградом, Астраханню. В північних містах Росії хор не був дуже давно. Наприклад, у Вологді не виступав аж 40 років! Звісно, це позначилося на наповненості глядацьких залів: вони були наповнені де на 90 відсотків, де на 70 відсотків. Організатори гастролей саме таку картину й прогнозували: якщо колектив не бачить свого глядача більше аніж 5 років, то з першого разу важко наповнити зал...

— Історію наших народів можна вивчати за серйозними дослідженнями істориків і соціологів, а можна з’ясовувати для себе багато питань щодо російсько–українських стосунків у живому спілкуванні, дивлячись в очі одне одному...

— Мені більше підходить другий варіант, і маю щодо цього багато вражень з останніх гастролей.. Так, я неодноразово помічав, що наші артисти плачуть. І розумів, чому саме: вони двилися у перший ряд, а там — у людей сльози на очах. Якісь особливі почуття виникали у росіян, коли вони слухали нас. Я намагався зрозуміти, що саме так зачіпає їх, і запитував про це у наших водіїв. Автобус був російський, обидва водії — з Волгограда. Отож мене вражало, що ці два чоловіки були присутні на всіх наших концертах, за винятком одного — коли з автобусом щось трапилось... Я так і запитав: «Хлопці, вам не набридло?» Один із них, башкир за національністю, відповів: «Да у меня жена украинка!». А далі про потаємне: «Зиновий, так мы почти через концерт плачем». Я дивувався: «Ви ж мови не розумієте...» А вони: «Что–то в этой музыке есть такое близкое сердцу...» Здивував мене і Санкт–Петербург. Ми виступали в «Октябрьском» палаці. Цей зал більший за головний глядацький зал Палацу «Україна» в півтора раза, і він був заповнений на 80 відсотків. Та найприємнішим для нас було те, що санкт–петербурзький глядач скандував: «Слава Україні!».

— Офіційні стосунки наших держав відрізняються від людських...

— Безперечно. Те, що маємо в офіційній політиці, на людські стосунки не поширюється. Я був приємно вражений цим. Я переконаний, що у першу чергу між народами мають існувати культурні традиції: вони згладжують багато протиріч. Цей тур був корисний ще й тому, що ми пізнавали росіян як прекрасних, добрих, нормальних людей. Особливо мене вражали північні жителі Росії — у них м’які відкриті характери.

— А як простий люд нині живе в Росії?

— Ми проїхали величезну територію, і я невільно порівнював рівень нашого і їхнього життя. Все приблизно так, як і у нас. Виїжджаєш за межі Києва і бачиш, що народ бідує. Так і в Росії. Тому й усвідомлюєш: велич країни визначається не географічними розмірами, а тим, як почувається середній громадянин. Взяти б маленьку Словенію в Європі, де рівень життя не нижчий, ніж у Німеччині. А величезна Росія тримає в страхові цілий світ, а її громадяни часто є нещасними... Колеги–організатори із «Музыкального дома», які займалися нашими гастролями, так і казали: «Вам треба їздити в Росію. Не лише для того, щоб наші люди знали ваше мистецтво, а для того, щоб політика творилася належним чином».

—  Так складається, що народна музика виконує певну ідеологічну роль...

— З самого початку на Президії Верховної Ради Радянського Союзу у 1943 році Григорію Гур’євичу Верьовці, тоді голові спілки композиторів України, було доручено створити Український народний хор. Мета була одна — колектив заснували для підтримки бойового духу у солдатів. У радянські часи хор змушений був виконувати якісь ідеологічні завдання... Але незмінний iз 1966 року художній керівник хору Анатолій Авдієвський знаходив можливості, аби розкривати суть народного мистецтва. Він їздив у Канаду й інші держави, де живуть українці, і так творив свої виступи, що люди плакали.

Тетяна ОЛІЙНИК