Продовження бенкету

З виходом цього роману світова література збагатилася одразу двома несподіванками. По–перше, автор «Країни вина», чий псевдонім Мо Янь у перекладі з китайської означає «мовчи», по суті, став першим китайцем, що отримав Нобелівську премію. По–друге, сама книжка 57–річного професора з Гонконгу була видана санкт–петербурзькою «Амфорою» напередодні рішення преміального комітету в серії «Майбутні нобелівські лауреати». Таким чином, видавництво передбачило перемогу, хоч дехто з метрів сучасного письменства не сумнівався в успіху цього автора. «Якби лауреата Нобелівської премії вибирав я, то це був би Мо Янь», — зауважив Кендзабуро Ое.

З одного боку, реалії у «Країні вина» знайомі, щокроку лунають «товариш директор», «товариш секретар райкому» і «керівництво шахти». От лише страви з немовлят, які вживає номенклатурне начальство, не дуже типові для офіційного літературного меню. Утім саме цитати, алюзії, натяки на літературну, історичну і краєзнавчу класику, «роман у романі», листування, наукові трактати, туристичні описи і кулінарні рецепти — ось те, з чого зроблений цей унікальний твір. Щоб пояснити його суть українському читачеві, варто взяти до прикладу «канібальську» прозу Михайла Бриниха на зразок його нещодавнього роману про зомбі «Хліб з хрящами», змішавши з «Перверзією» Юрія Андруховича. Адже головний герой «Країни вина» — так само, як персонажі згаданих авторів, — сумний трікстер, гіркий п’яниця і невдалий коханець, а також вічний блукач чужими сюжетами, приречений шукати вчорашній день у літературі майбутнього. Цьому сприяє детективний сюжет і струнка лінія кохання до партії, жінки і заодно алкоголю з іншими видами гастрономічного перелюбства. Жалюгідний і кумедний, бойовий і невпокорений, герой Мо Яня ніби змальований з кращих представників авантюрно–гумористичної літератури на зразок Енея і Донкіхота, Швейка і Буратіно.

Таким чином, перед нами історія слідчого з центру, який їхав до однієї промислової провінції у справі людожерства, а заїхав у класику світового абсурду. Пригадується, Чарльз Буковскі якось теж спробував написати нуар–роман про детектива, якому замовили знайти померлого письменника Селіна і не менш абсурдного персонажа на прізвисько Червоний Горобець. Замовниця, звісно, була Леді Смерть, яку від гоголівської Панночки, булгаковської Гелли і монструозної жінки–шофера у романі Мо Яня мало що відрізняє. Крім прозорої генеалогії жанру до приємного подиву від знайомства з гротескною прозою автора «Країни вина» додається ціла низка тонізуючих сюжетних ходів — партійні бенкети зі смаженими хлопчиками в якості фірмової страви і мертвого віслюка вухами на десерт, а також інші зразки сюрреалізму з китайського провінційного життя. Партійні функціонери, жеручи немовлят, прагнуть омолодитися, натомість автор «Країни вина» реанімує у такий спосіб міфологічні джерела народної літератури рідного краю.

На такій пафосній ноті можна було б завершити огляд цьогорічного нобелівського релікту, якби не одна досадна червоточина у тілі молодильного тексту. Річ у тім, що російська критика цілком серйозно вважає, що китайського прозаїка Мо Яня вигадав класик російського постмодернізму Володимир Сорокін, в якого вже було оповідання «Падіж» про несподівану ревізію з центру до занепалого колгоспу. «Таке враження, що цей письменник, який отримав Нобелівську премію, придуманий вами», — закидають авторові «Блакитного сала» журналісти. «Я можу сказати, — відповідає той, — що почув про нього вперше від мого китайського аспіранта в Токіо в 2000 році. Він мені переказав роман». Передноворічний, звичайно, жарт, але у кожному жарті ховається жменька гарту. Адже задовго до «м’ясних хлопчиків» Мо Яня (назва глави з «Країни вина») Сорокін писав про «м’ясні машини» (у збірці гастрономічних оповідань «Бенкет»).

Отже, «Країна вина» — це притча і алегорія вкупі з сатирою і пародією, а чи чергова сувенірна підробка для чужоземного читача? Адже «галюцинаторний реалізм» автора роману, як вважає журі Нобелівської премії, — це всього лише поєднання народних казок з історією і сучасністю. У такому разі предтечами Мо Яня варто вважати спочилих майстрів цього «нобелівського» жанру на кшталт Толстого і Гоголя, Котляревського і Гулака–Артемовського. Хай там як, але маємо екзотичну суміш маоїстських прокламацій із середньовічною еротикою, а також постмодерною іронією, настояну на класичних зразках ігрового декадансу і світової містики — від Гофмана і Гоголя до Бахтіна і Булгакова. Тобто, з одного боку — маячня і суцільна містифікація, а з другого — майстерна стилізація, памфлет і гротеск, що ріднить автора «Країни вина» з класиками «літератури пошуку коріння», як визначає жанр цього роману, сучасна критика.

«Я вимагаю продовження бенкету!» — гукав герой радянської комедії, поставленої за цілком антирадянським твором. Здається, цього разу потаємне бажання кіношного функціонера здійснюється зі страшною «галюцинаторною» силою, на яку тільки спроможний справжній соціалістичний реалізм китайського розливу.