Коли їй було 16 років, вона їхала на трамваї, у якому однi дверi чомусь, наперекір усім правилам техніки безпеки, були відчиненi. Швидкість руху настільки захопила її, що вона вирішила спробувати стрибнути просто на ходу. І таки стрибнула! Правда, отямилася у лікарні з переломом руки. Але вона ж стрибнула! Саме це було важливо. Повірити в себе й не опиратися бажанню, нехай, можливо, і миттєвому.
Ось така вона — актриса Київського академічного театру драми і комедії Ірина Мельник. Вже заслужена артистка України. У її творчому активі — кінофільми «Тупик» (реж. Г. Кохан), «Острів любові», «Вирок» (реж. О. Бійма), «Алкедама» (реж. Я. Лупій), «На полі крові», «Одержима», «Йоганна — дружина Хусова» та інші. Багато ролей у театрі. Серед вистав — «Єлисейські поля у Нью-Орлеані» за Т. Уїльямсом (реж. Е. Митницький), «Жіночі ігри» за Р.Феденьовим (реж. О. Лісовець), «Любов часів Людовика» за Мольєром (реж. О. Дзекун), «Наше містечко» за Т. Уайльдером (реж. Л. Зайкаускас) та інші, премії на фестивалях «Стожари» та «Смолоскип».
У дитинстві у своїх снах вона часто бачила Японію. І зараз Ірина обожнює Схід з його мудрими законами та нерозгаданими таємницями. Можливо, і у самій актрисі Схід та Захід гармонійно перетинаються. Це гармонійне єднання речей, які, на перший погляд, не можна об'єднати. Кінорежисери називають її «українська Шахерезада».
Коли Ірина побачила вистави Театру на Таганці, вона вирішила вступати до театрального інституту. А вчитися обов'язково в Москві. І вона закінчила Школу-студію МХАТ. Так поступово здійснювалися її мрії. Але велика мрія її життя — побувати в Японії. І вона обов'язково там побуває. Їй пощастило — вона працює у Київському театрі драми і комедії, тому що вона завжди хотіла там працювати. У неї багато улюблених ролей, але вона знає, що найкращі ролі — попереду.. Хоча вже зараз є створені на сцені образи, з якими дуже важко буде розлучатися. Різнобічне коло інтересів підкреслює її непередбачуваний характер і багатогранну натуру. Вона любить романи Патріка Зюскінда, обожнює фільми Кустуріци та не може жити без музики Густава Малера.
— Іро, які риси характеру для тебе найцінніші в людях, що займаються театром?
— У цьому випадку мені не хотілося б розподіляти на чоловіче та жіноче. Для мене існує одне, але саме те, що визначає характер та тип людини. Я завжди ставлю запитання: чи любить ця людина людей? Я не вірю в те, що можна любити лише одну людину і не любити світ. Насправді, якщо ти любиш людей — це підхід до всього. Це великий плюс у рішенні будь-якої справи, у будь-якій професії. Також для мене важливо вміння прощати. Якщо ти любиш людину як людину, ти обов'язково будеш прощати. Немає речей, які неможливо простити... І кожна людина, як рослина без сонця, не може без любові, уваги... Також для мене важлива позиція в житті. Якщо людина — особистість, у неї є чітка позиція стосовно всього. А особистістю, на мій погляд, потрібно просто народитися. У деяких людей почуття страху є домінантою у житті. Крім того, клімат, у якому виростає людина, має дуже велике значення у формуванні особистості. А є люди, що, наприклад, завжди дозволяють собі говорити те, що вони думають, і поводитися так, як вважають за потрібне. І, на мій погляд, тільки так можна жити.
— А щодо професії? Тут визначальними є такі ж закони?
— Так. Також у роботі в театрі. Клімат, атмосфера — це дуже великі речі. Наприклад, актори, режисер — усі разом працюють над п'єсою. І якщо між акторами виникає суперництво, недоброзичливість — це обов'язково впливатиме на майбутню виставу.
— Після яких життєвих ситуацій ти відчула зміни у собі, у своєму ставленні до людей?
— Для мене світ змінився з моменту народження дитини. Я стала до людей по-іншому ставитися. ...Мені цікава психологія. Думаю, що це могло б бути моєю другою професією. Мені дуже цікаво бути психологом у житті. У мене багато друзів, яким я допомагаю саме як, так би мовити, психолог. І це мені дуже цікаво і дуже важливо для мене. Зараз, наприклад, у мене у сумці книжка Станіслава Грофа.
— Чи можна сказати, що театр тебе цікавить не тільки грою, «зміною масок», а ще й своїм внутрішнім, підсвідомим єством, тією ж психологією?
— Безумовно. Я обожнюю людей, які люблять театр. Обожнюю їхні переживання, їхні сльози, їхній стан радості і щастя під час вистави. І вистава — це особливе внутрішнє єднання акторів та глядачів. Така сама ситуація відбувається з партнерами, з якими ми граємо виставу. Коли переживаєш якісь справжні почуття — це особлива якість споріднення. Життя — це обмін енергією. І ми по-справжньому нею обмінюємося. Момент внутрішнього відчуття людини, момент знайомства, момент переоцінки людини і відносин... Буває, від партнера ти відчуваєш таку підтримку, таке живе та відверте ставлення до себе... Чому у справжніх театральних студіях люди стають внутрішньо неймовірно близькими? Чому вони приймають цей імпульс? Театр дає їм такий шанс... Для мене вище за все емоційна пам'ять. Життя наше сповнене емоційними спогадами. Якщо ти в житті мав реальне емоційне потрясіння — воно не зникає ніколи. Любов не зникає, якщо це була любов. Любов — вічне почуття. Вона у будь-якому разі лишається у твоєму серці, у твоїх спогадах... Пам'ять наша відокремлює стороннє, і лишає нам тільки важливе... Наприклад, ну як я можу забути свій перший похід у гори. Це було відчуття гiр! Це неможливо забути! Відчуття близькості того, що тебе приймає. І потім ти розумієш, що таке підкорити собі гору. Але це не є правдою. Спасибі, що ця гора тебе підпустила до себе. Гора — це вічність. Це космос... Ельбрус — моя улюблена гора, найчарівніша гора для мене!
— Напевно, ти любиш екстремальні речі?
— Я дуже люблю себе випробовувати. Тільки так можна зрозуміти, хто ти насправді. Екстремальні ситуації нам потрібні для того, щоб ми зрозуміли, хто ми є. У звичній обстановці спокійного мікроклімату складно зрозуміти хто ти. Я не люблю розміреного, одноманітного життя. Якби моя воля, я не мала б будинку, я б подорожувала!
— Але найголовніше місце, куди людина повертається після своїх подорожей повинно бути у людини?
— Насправді, його може і не бути. Повинні бути улюблені місця, куди хочеться повертатися. Світ такий величезний. І коли я думаю, у скількох місцях я не була... Я дуже хочу побачити пустелю. Я хочу побувати у вічній мерзлоті. Я хочу торкнутися цього льоду. Для мене головний момент у житті — це бажання пізнання. Старість настає, коли людина перестає мати потребу в пізнанні. Щось відкривати — це і є життя.
— Що тобі допомагає підтримувати життєвий тонус?
— Для мене життєвий тонус — мистецтво. Театр — це велика сила. Театр — це діалог, розмова, обмін енергією. Світ для нас буде таким, яким ми його вдихаємо та видихаємо. Якщо ми сьогодні ненавидимо — світ цим і наповниться.
— А чим ти ще живеш, крім твоєї професії?
— Обожнюю кататися на лижах. Мені дуже подобається кераміка. Я можу витратити останні гроші на якийсь керамічний горщик. Але це буде найбiльшою радістю для мене. Люблю сухі квіти. Люблю складати iкебани. Я дуже вірю в прикмети. Я вірю в рівнобіжні світи. Я знаю це. Я відчуваю це. Ми повинні бути дуже обережні в тому, що ми випромінюємо. Ми матеріалізуємо все, що придумуємо. Потрібно бути обережним зі словами, з думками. Наші думки — дзеркало нашої душі. Нам дуже часто ліньки внутрішньо рухатися. Ми так любимо і виправдовуємо всі свої вади.
— А що дає тобі силу в житті?
— Батьки не повинні зазіхати на територію довіри дітей. Для мене велика сила в родині. Рід — це велика сила, що дається людині. Я навчалася у Москві, але завжди знала, що буду жити в Києві, де живуть мої батьки. Для мене важливе відчуття сили родини, сили роду. У цьому моя захищеність. Коли у твоїх дітей є дідусь і бабуся — це так добре... Я вважаю себе щасливою людиною. У мене батьки, якими я пишаюся. Мама закінчувала кінознавчий факультет. Тато — механік. Мама повезла мене в Москву, коли я була ще школяркою. Я побачила Театр на Таганці. І у мене просто зірвало «дах»! Я сказала собі: буду тільки актрисою. І поїду вчитися тільки в Москву... Але найдорожче, що в мене є, — це моя донька, це близькі люди.