Конвеєр смерті працював як відлагоджений механізм
Мені довелося побувати на цьому сумному місці наприкінці нинішньої осені. Траншеї, що нагадують кагати, в яких селяни зберігають картоплю і буряки, вже спорожніли. Хоча ще зовсім недавно вони були наповнені людськими черепами й кістяками. Опускаємося в одну з них і по тілу пробігають мурашки. Що відчували вони, ці невинно вбиті, коли їх заводили сюди для того, щоб позбавити найдорожчого — життя?
— Цьогоріч серед знайдених останків є дуже багато жінок — понад 40 відсотків. Відсоток дітей теж високий. Є навіть четверо малят до одного року. У тілах розстріляних — по кілька куль. І контрольний постріл у голову. Діти так само його отримували, — розповідає мій гід Володимир Чоп’юк, співробітник ДП «Волинські старожитності». — Дивує і вражає, як лежали розстріляні. Всі вони укладені шарами, акуратно, головами в один бік. Їх заводили в траншею по 30—40 осіб, стріляли, заводили нових, тобто конвеєр смерті працював як відлагоджений механізм. Усі розстріляні — практично без верхнього одягу. Взуття теж дуже мало, тільки на кількох збереглося, і то з обрізаними носаками і п’ятами. Так обрізали в тюрмах, щоб в’язень міг лише пересуватися й не міг бігти. Стріляли з різних видів зброї. Знайдено гільзи, датовані 1941 роком, в основному двох німецьких заводів. Гвинтівка Мосіна без приклада теж збереглася. В одній iз могил натрапили на відро з вапном. У деяких черепах знайдено залишки вапна. Ним могли засипати ями, щоб знищити сліди своїх злодіянь. Як робили це в Луцькій тюрмі, де НКВС розстріляло в’язнів у перші дні війни.
Страшні знахідки у Володимирі–Волинському не дали остаточної відповіді на головне запитання: хто розстрілював і кого? Версій є чимало, але немає жодної, підтвердженої документально. У пошукових роботах, як відомо, брали участь не лише українські історики, а й польські, оскільки у перших траншеях було знайдено чимало речей, які могли свідчити про те, що розстріляні були поляками. Та цьогоріч інтерес польських колег до розкопок помітно знизився. Вони оприлюднили свою версію: буцімто це євреї, розстріляні німцями та українською поліцією, «яка у 1942 році перейшла до УПА». Із цим тенденційним висновком не можуть погодитися наші історики. Бажання польської сторони і тут виставити у неприглядному світлі Українську Повстанську Армію цілком зрозуміле. Українські історики не заперечують, що розстріляні могли бути громадянами Речі Посполитої. Про це свідчить чимало речей, знайдених у похованнях ще торік: два жетони польської поліції, жіночі гребінці, флакон від парфумів, срібні виделки, ложки тощо. А головне — дорога стоматологія, яка засвідчує, що вбиті належали до небідного прошарку населення. Знайдені золоті монети наштовхують на думку, що нещасних перед розстрілом навіть не обшуковували, бо дуже поспішали. І це геть не німецький почерк убивств.
Поховання вражає масовістю
Не виключено, що розстріли відбувалися у квітні–травні 1941 року, тобто ще до приходу німців. Відомо, що був наказ Сталіна про зачистку прикордонних територій від ворожих та підозрілих «елементів». Такими могли стати й біженці з Польщі, яких на волинських землях вистачало.
— У 1939—40 роках на Волинь справді втікало чимало євреїв із Польщі, з німецької зони окупації. І потрапляли в радянську зону. За нелегальний перехід кордону на них чекали кримінальні справи. Великих термінів за це ніби не давали, до двох років ув’язнення, — висловив своє припущення професор кафедри новітньої історії Східноєвропейського університету імені Лесі Українки (Луцьк) Микола Кучерепа. — Таких справ у архівах залишилося дуже мало. Кажуть, що в перші дні війни машину з тюремними архівами розбомбили німці під Житомиром. Але поодинокі справи зустрічалися. Отож це могли бути і євреї, і поляки–біженці, й українці. Характер отворів у черепах дає підстави говорити, що все–таки це почерк НКВС. Німці не стріляли в потилицю. А тут вхідні отвори куль здебільшого — у задній частині черепів.
— Польська сторона тепер вважає, що тут поховані не євреї. Вона змінила свою думку. Про етнічну приналежність загиблих говорити складно та й передчасно. Цілісна картина вималюється лише після того, коли буде вибране останнє поховання. А там ще роботи й роботи, — поділився своїми висновками директор ДП «Волинські старожитності» Олексій Златогорський.
Та головне, напевне, не в тому, якої національності люди, розстріляні на володимирському городищі. Єдине, що ми можемо сьогодні, — захоронити по–людськи їхні останки. Що й було зроблено за участю кількох церков — спільну панахиду відслужили священики православних церков обох патріархатів, римо–католицької церкви та представник обласної громади прогресивного іудаїзму. А ще маємо обов’язково з’ясувати і назвати тих, у кого не здригнулася рука випустити кулі в голови жінок, немовлят і просто беззбройних людей...
ДО РЕЧІ
Розстріли на валу старовинного городища відбувалися постійно, бо тюрма тут діяла до 50–х років (потім у її стінах зробили тубдиспансер). І скільки ще на цьому місці, куди нині люблять бігати на перекур учні місцевого профтехучилища, знайшли вічний спочинок поляків, українців, євреїв — достеменно невідомо. Дивує інша обставина: чому про такі масштабні поховання ніхто не знав раніше? Може, тому, що не хотіли знати? Хоча вперше на ці могили натрапили ленінградські археологи ще в 1986 році. Вони теж шукали середньовічний замок, а викопали людські кістяки. І у своєму звіті про це промовчали, як і про знайдену історичну пам’ятку — залишки замку Казимира Великого. Якби це були жертви, розстріляні німцями, про них дізналися б усі й перепоховали ще тоді. Але розкопки далі не продовжили. Вдруге на ці могили натрапили волинські історики вже у 1997–му. Тоді дослідили незначну частину поховань. Висновки експертів засвідчували, що розстріляні були, в основному, польськими військовими, а дата розстрілу — зима 1939–го або 1940 року.