У шахту — по воду, на терикон — по вітер?

Останніми місяцями промисловий схід нашої країни все щільніше «сідає на шию» державному бюджету. Повторювати нині, як мантру, твердження, що, мовляв, «Донбас усіх годує», наважуються хіба що найзапекліші уболівальники діючої влади, об’єктивна ж статистика свідчить, що в цілому індустріальний регіон споживає більше, ніж виробляє. При цьому левова частка дотацій припадає на провідну галузь, вуглепром.

Нинішньої осені високі ціні на видобуте паливо спричинили чергову кризу перевиробництва, цього разу на копальнях холдингу «Красноармійськвугілля» — і це попри прогнози на сувору, морозну зиму. Та вихід із глухого, здавалося б, економічного кута існує, і навіть не один.

Як мокре горить

Нещодавно широкого розголосу набула заява очільника Міністерства енергетики і вугільної промисловості Юрія Бойка про те, що ударними темпами, протягом лише року, планується перевести всі українські ТЕЦ iз газу на вугілля. Точніше, як уточнив міністр, «на водо–вугільну суміш». Також, за словами цього чиновника, «технологію ми зараз розробляємо разом із китайськими партнерами, вона дасть нам економію близько 6 млрд. кубометрів газу на рік».

Що ж то за чудодійна панацея? Виявляється, вона добре знайома вітчизняним фахівцям–вугільникам.

Правда, як розповіли нам на кафедрі корисних копалин Донецького національного технічного університету, за часів СРСР цей незвичайний енергоносій існував ніби під грифом top secret. Кажуть, перші зразки водо–вугільного палива (ВВП) були таємно вивезені з Італії. Розшифрувати екзотичний «вугільний кисіль» доручили одному з київських науково–дослідних інститутів. Там швидко переконалися, що склад горючої суміші вельми простий: тонко змелений антрацитовий пил, вода та хімічний стабілізатор, який не дозволяє мікронним часткам вугілля осідати під власною вагою.

Отримана таким чином суспензія демонструвала дійсно казкові якості: її можна було транспортувати за допомогою трубопроводів або перевозити в цистернах, як нафтопродукти. З однією, позитивною, відмінністю: ВВП не є пожежонебезпечним, не загрожує отруйними випарами і практично «байдуже» до коливань зовнішньої температури. На додаток, водо–вугільна суміш виділяла при згорянні помітно менше шкідливих речовин, ніж просте вугілля або мазут. А зола, що утворювалася наприкінці циклу, виявилася ідеальним заповнювачем бетону при виробництві будівельних конструкцій.

Новинку охрестили «паливом майбутнього» та заходилися розробляти власні вітчизняні аналоги. Вперше в промислових масштабах ВВП було випробувано на російському Кузбасі, де густа рідина по багатокілометровому трубопроводу подавалася від місцевої шахти на сусідню ТЕЦ. На жаль, iз революційним видом палива зіграла злий жарт руїна горбачовської «перебудови»: у магістралі, надовго зупиненій у зв’язку з аварією, вугільна суспензія, як кажуть фахівці, «закозлилася», намертво забивши просвіт труби. Після чого експеримент вимушено згорнули.

Проте водо–вугільне паливо ще не встигло продемонструвати на практиці і частки своїх переваг. Як розповів нам професор ДонНТУ Юрій Папушин, особливо привабливим є варіант, коли цей енергоносій продукується з так званих «хвостів» вуглезбагачення. Згідно зі статистикою, у шламонакопичувачах українських вуглезбагачувальних фабрик міститься 140 млн. тонн придатних для переробки відходів. За твердженням iще одного вітчизняного фахівця з ВВП, директора спільного українсько–російського підприємства «Рудоремтранс» Олександра Бородіна, собівартість водо–вугільного палива, виготовленого зі шламів, становить «приблизно 100 гривень за тонну, а замінює воно 500 кубометрів газу». Цифри говорять самі за себе.

Гора Аладдіна

Велетенські гори пустої породи, що розкидані ген по усьому вугільному краю, подобаються хіба що поетам. Романтичний блакитний серпанок, яким оповиті ці «рукотворні піраміди» — насправді викиди шкідливих газів та всюдипроникливий ядучий пил.

Скільки на Донбасі териконів — достеменно не знає ніхто. Галузеві науковці називають вельми приблизні цифри: 3–5 тисяч. Особливо дошкуляють вони великим містам, де земля дорога. У Донецьку, наприклад, за кілька останніх десятиліть спромоглися ліквідувати лише 9 породних відвалів. За свідченням міського голови Олександра Лук’янченка, залишилось iще 49. Намагалися зацiкавити ними приватних інвесторів (пообіцявши безкоштовно надати звільнену ділянку під будівництво) — охочих не знайшлося.

Та нині на Донбасі набирає обертів бізнес з утилізації териконів. Згідно з оцінками фахівців, вони містять до 7–10 відсотків першокласного вугілля, яке за радянської епохи, коли ціни на «чорне золоте» були копійчані, необачливо викидали разом із породою у відвал. Зокрема, в центрі шахтарського містечка Сніжне приватна фірма Coal Energy з вигодою для себе переробила три величезні терикони, забравши з них вугільну складову, а рештою заповнила покинутий кар’єр на міській околиці. Невдовзі там буде облаштовано парк.

Ще одна вугільна фірма, Sadovaya Group S.A. (шахти «Садова» та «Світанок–1») офіційно повідомила нещодавно про залучення від Європейського банку реконструкції та розвитку кредиту в 36 млн. доларів на будівництво двох переробних комплексів з утилізації вугільних відходів. Фахівці компанії повідомляють, що вона володіє 16 породними відвалами та шламонакопичувачами, звідки планує щорічно «видобувати» не менше 140 тис. тонн вторинного палива.

А дослідники Державного науково–дослідного інституту з безпеки робіт у гірничій промисловості (м. Макіївка) твердять, що до відвалів вугільних шахт узагалі слід ставитися з надзвичайною повагою. Бо в кожному з них «закопано» не менше як 100 млн. доларів.

— Ми пропонуємо суцільну переробку накопиченої у відвалах гірничої маси, — розповів «УМ» заступник директора МакНДІ Анатолій Мнухін. — Спочатку звідти треба забрати залізну руду. Її там відносно небагато, однак та обставина, що сировина перебуває буквально попід ногами, гарантує комерційний інтерес. Потому йде алюміній. Чи знаєте ви, що терикони майже наполовину складаються з глинозему? Того самого, який для виплавки «крилатого металу» Україна традиційно імпортувала аж із Нігерії. Далі рідкоземельні метали: германій (медицина, електроніка, виробництво штучних матеріалів із наперед заданими властивостями), скандій (якісні сталі, космічна та авіаційна техніки, фізика наднизьких температур), галій (атомна енергетика, лазери, сонячні батареї). Тут обсяги видобутку рахуються вже не тоннами — на кілограми, проте й ринкові ціни на таку продукцію можна порівнювати із цінами на золото.

До речі, благородний жовтий метал також трапляється у вугільній породі, розповів макіївський учений. Те ж, що залишилося наприкінці утилізаційного циклу, є якісною сировиною для промисловості будматеріалів, зокрема виробництва цегли. Зрештою там, де здіймався нікому не потрібний терикон, виникає облагороджена територія, придатна для будівництва чи навіть сільського господарства. А утилізаційний комплекс, у складі кількох мобільних блоків, переїж­джає на нове місце.

Ще один оригінальний метод використання породних відвалів краю розробив професор Донецького національного технічного університету, завідувач кафедри «Природоохоронна діяльність» Віктор Костенко. Він пропонує розташовувати на верхівках териконів вітроагрегати. Резони на користь такої пропозиції доктор наук приводить вагомі: вишка електрогенератора, здійнята на багатометрову висоту, «впіймає» вітри більшої сили та сталості. До того ж навколо породних відвалів, згідно із законодавством, існує санітарна зона відчуження, а це означає, що низькочастотні звуки від велетенського пропелера не заважатимуть населенню.

Дамо країні... напитися?

У деяких регіонах України, мабуть, уявити важко типову донбасівську ситуацію, коли кожного літа безліч населених пунктів вимушено переходить на погодинні графіки подачі води, бо її не вистачає на всіх. Тим часом під посушливим донецьким степом простягнулася унікальна система збору ґрунтової вологи. Утворили її старі виробки вугільних шахт, загальний лабіринт яких, за вельми приблизними оцінками, сягає кількох тисяч кілометрів. Ці порожнини сполучаються між собою, там трапляються свої, досі мало вивчені, підземні припливи та відливи, часом вирує щось схоже на цунамі.

Більше відомо про обсяги води, що збирає ця колосальна дренажна система: науковці оцінюють щорічний дебіт у 770—800 млн. кубометрів. Теоретично цього цілком вистачило б для задоволення потреб сходу країни. Наприклад, у Луганській області, згідно з офіційною статистикою, із шахт відводять 228 млн. кубометрів води за рік, що помітно перевищує традиційний водозабір з артезіанських свердловин та найбільшої річки регіону — Сіверського Дінця.

Проблема полягає в тому, що так звані шахтні води рясно забруднені природними і техногенними речовинами. Навіть якщо в шахтарському місті закривається остання шахта, адміністрація мусить подбати про відпомповування води з покинутих виробок впродовж десятиріч. Інакше шахтні води піднімуться на поверхню, отруять родючий шар землі, підтоплять будівлі, дороги, комунальні мережі. Так, згідно із зізнанням донецького мера Олександра Лук’янченка, до 17% території обласного центру перебуває під такою загрозою. Шахтарські містечка типу Родинського, Білозерського, Добропілля систематично лишаються взимку без опалення через те, що траншеї теплотрас там нагадують венеціанські канали.

Кілька років тому, коли наші зв’язки із Заходом були тіснішими, Європейський Союз запропонував Україні профінансувати розробку проекту використання шахтних вод для побутових потреб. Відповідно, постановою Кабміну було визначено пілотний населений пункт — стотисячний Антрацит у Луганській області, населення якого, за свідченнями міського голови В’ячеслава Саліти, «впродовж останніх 50 років недоотримувало половину води. Тим часом місцеві шахти «Центральна» та «№7–7біс» давно вже не давали на–гора вугілля, а працювали як «водокачки», рятуючи шахтарське місто від підтоплення (та водночас остаточно гублячи місцеву річку Кріпенька). При цьому евакуація кубометра шахтної вологи коштувала державному бюджетові 3,5 грн., що дорівнюється тарифам на водопровідну воду.

Згідно з проектом, який розробили галузеві інститути, утилізаційний комплекс в Антрациті мав продукувати 825 кубометрів питної води на годину. Ентузіасти новації підрахували, що зможуть навіть поділитися своїм несподіваним скарбом із сусіднім містом Красний Луч. Та пригадаймо: добрі дядьки з Євросоюзу зголосилися дати гроші лише на розробку проекту. На цій, початковій стадії усе й заглухло, бо коштів на будівництво установки не знайшлося ні в держави, ані, тим більше у депресивного шахтарського містечка.

Світло в кінці стічної шахтної труби блимнуло лише цього року, коли компанія «Донецьксталь», спеціалізована в металургії та видобутку вугілля, вирішила взятися за вирішення проблеми. Як розповів заступник директора дирекції з інновацій ПрАТ «Донецьксталь» Роман Узбек, у будівництво комплексу водоочистки для багатостраждального Антрацита планують вкласти 300 млн. доларів. На фірмі розраховують, що капітальні витрати швидко відіб’ються, бо, як переконує відомий знавець питання, академік НАН України Владислав Гончарук, найсучасніші технології очистки дозволяють знизити собівартість отриманої питної води до 0,01 чи навіть 0,001 копійки за літр.

У разі успіху починання ­фахівці «Донецьксталі» плекають намір розгорнути будівництво аналогічних комплексів у цілій низці шахтарських міст, що мають гострі проблеми з водопостачанням, а це — Торез, Сніжне, Шахтарськ, Кіровське, Стаханов, Перевальськ. На спеціалізованій науковій конференції, що відбулася днями в Донецьку, було заявлено, що на шахтну воду планується також повністю перевести металургійні заводи в Донецьку та Єнакієвому. Серед стратегічних планів — транспортування надлишків отриманого продукту в прилеглі сільськогосподарські райони.

А то й, може, випаде експортувати дорогоцінну вологу за кордон: при темпах, якими цивілізація наближається до глобальної екологічної катастрофи, це не виглядає вже суцільною фантастикою. У такому разі Донбас знову посяде почесне місце локомотива вітчизняної економіки — та рушійної сили йому надаватиме аж ніяк не звичне вугілля.

Володимир ВОЛОВНЕНКО