«Шістка» з обманом

Сьогодні — останнє пленарне засідання Верховної Ради VI скликання. «Дембельський акорд» передбачає не лише фотографування й фуршети, а й розгляд кількох важливих законопроектів, зокрема про 15–відсотковий податок на продаж валюти, про обрання та звільнення суддів та ін.

Не будемо вдаватися до зайвих реверансів — ця Рада не заслуговує на жодну поблажливість. Скажемо прямо: VI скликання стало найгіршим в історії українського парламентаризму. Власне, депутати, що відходять у минуле, обома руками доклалися до його — парламентаризму — знищення. У Раді–6 було найбільше бійок, і вони були найбрутальнішими та найкривавішими. За різними підрахунками, в цій Раді перейшли до інших фракцій чи іншої більшості від 80 до 100 депутатів, якщо брати до уваги волевиявлення виборців 30 вересня 2007 року. Власне, саме Рада–6 додала в політичний лексикон термін «тушка», і вартість цих «тушок» сягала $1,5–2 млн. «поштучно». А ще ж на певні голосування купували цілі фракції оптом. Ця Рада благословила здачу величезного шматка української території Росії принаймні до 2042 року (а де флот — там і пропагандистський вплив на всю країну). Саме цей парламент оточив себе потужними залізними парканами, аби убезпечитися від гніву вуличних маніфестацій, та поновлював ці огорожі після руйнувань. Парламент, що починав із «помаранчевої» більшості, відповідно до сьогочасної кон’юнктури змінив двох спікерів, двох прем’єрів і закінчив як ганебний заповідник застою, де в «регіоналів» марно випитувати, як вони голосуватимуть через тиждень або навіть через годину — адже це вирішують не вони, а стратеги й тактики на вулиці Банковій, тоді як нардепи–«більшовики» «на чергуванні» лише тиснуть кнопки «за себе й за того хлопця», втілюючи в життя помахи руки Михайла Чечетова. Рада–6 стала справжньою «шісткою» в руках виконавчої влади.

Давайте–но на прощання оглянемо етапи її «великої дороги».

2007

На позачергових виборах 2007 року «помаранчеві» — Блок Юлії Тимошенко та блок «Наша Україна — Народна самооборона» — вперше отримали «чисту» більшість. 228 мандатів — хитка, але цілком достатня для створення коаліції перевага. У тому, що об’єднатися в більшість повинні саме ці дві сили, їхні виборці, які все ще сподівалися на втілення здобутків Помаранчевої революції, не мали й найменших сумнівів. А Віктор Ющенко тішився: «Я працюю Президентом три роки, і в мене жодного дня не було парламентської більшості. Я думаю, що такі дні добігають кінця. Буде парламент, на який Президент зможе обпертися».

Проте в самому парламенті у «помаранчевої» коаліції виявилося надто багато противників. «Регіонали», маючи найбільшу фракцію, бачили ядром коаліції винятково свою політичну силу. Водночас проти об’єднання з БЮТ виступала й частина «НУНСівців», і не лише в стінах Ради. Хоча й не кожен, як Іван Плющ, наважувався прямо заявити, що бачить стабільне майбутнє лише за «широкою» коаліцією «НУНС» із «Регіонами».

Окрім Плюща, підписи під угодою про створення коаліції з БЮТ відмовилися ставити Ігор Кріль, Василь Петьовка, Юрій Єхануров, Віктор Тополов, Микола Оніщук, Станіслав Довгий. Усі вони (за винятком Плюща) після зустрічі з Президентом Ющенком передумали і таки розписалися за «помаранчеву» коаліцію, після того як БЮТ погодився прибрати з угоди деякі аж надто популістські пункти. Таким чином, у розпорядженні новоствореної більшості виявилося 227 голосів.

Ще до підписання коаліційної угоди головною кандидатурою на посаду Голови ВР називали Плюща. Натомість більшість фракції «НУНС», якій БЮТ віддав спікерську квоту (адже «тимошенківці» розраховували на портфель Прем’єр–міністра), підтримала висунення свого лідера, В’ячеслава Кириленка. Втім зрештою Кириленко зняв свою кандидатуру — за його словами, про це попросив Президент. А претендентом на керівництво Верховною Радою став інший молодий політик, 33–річний Арсеній Яценюк, який на той час ще очолював Міністерство закордонних справ. Як за фігуру компромісну (й конформістську), готовність його підтримати висловлювали навіть деякі «регіонали» й «литвинівці».

Але зрештою фракції меншості вирішили не брати бюлетені для таємного голосування. Тож БЮТ і «НУНС» мали проблему — як зібрати голоси щонайменше 226 нардепів. На Плюща розраховувати було не варто — він полетів до Донецька на футбол, БЮТівський олігарх Костянтин Жеваго десь зник, тож єдиною надією більшості був «народний самооборонівець» Іван Сподаренко. Тяжкохворий, він лежав у лікарні «Феофанія», але під свою відповідальність відпросився у лікарів і таки приїхав до парламенту. Більше того, знайшовся й Жеваго, тож Яценюк отримав 227 голосів. Аби партнери по коаліції не сумнівалися, що фракція БЮТ виконує свої зобов’язання, Юлія Тимошенко та її заступник Олександр Турчинов особисто перевіряли «правильність» «галочки» в бюлетенях своїх підлеглих, стоячи перед урною для голосування.

* * *

Після створення коаліція запропонувала Президентові кандидатуру Юлії Тимошенко на пост Прем’єр–міністра, і Віктор Ющенко оперативно вніс її на розгляд Верховної Ради. Напередодні голосування Леді Ю висловила впевненість, що отримає 227 голосів, але 11 грудня парламент її кандидатуру провалив: «за» — тільки 225 нардепів. БЮТ і «НУНС» вимагали переголосування, заявляючи, що у двох депутатів не спрацювали картки, але «регіонали» заблокували трибуну.

Упродовж тижня тривали напружені переговори. У лавах коаліції — під пильним наглядом (і тиском) президентського секретаріату та його голови Віктора Балоги — про розподіл міністерських портфелів. У парламенті загалом — про розподіл комітетів та посаду першого віце–спікера, яку більшість «подарувала» опозиції. «Регіонали» тим часом щодня блокували президію ВР, не дозволяючи спікерові Яценюку навіть пройти на своє робоче місце.

Зрештою більшість суперечливих питань якось узгодили. Проте вранці перед голосуванням «НУНСівець» Юрій Єхануров заявив, що не віддасть свій голос за Тимошенко, поки не буде вирішено всі питання щодо Кабміну. Оскільки Івана Сподаренка цього разу не вдалося привезти в парламент з реанімації, від рішення Єханурова залежала доля прем’єрства лідерки БЮТ.

З огляду на недовіру до системи «Рада», цього разу було вирішено голосувати підніманням рук. Кожен депутат БЮТ і «НУНС» по черзі підводився з місця і виголошував своє «за» Тимошенко. Зробив це і Єхануров — подейкують, свою позицію він змінив після телефонної розмови з Президентом Ющенком.

Іван Плющ «утримався», хоча вже через кілька годин проголосував за склад уряду.

2008

Маючи найбільшу фракцію у ВР, Партія регіонів фактично не мала впливу на урядову політику. Тож «синя» опозиція взялася блокувати роботу парламенту. Через «донецьких», які діяли на догоду Росії, Україна так і не отримала План дій щодо членства в НАТО. У лютому 2008–го антинатовська істерія «Регіонів» вилилася в захоплення сесійної зали ВР та розвішування над робочими місцями депутатів великих синіх і жовтих повітряних кульок із написами «НАТО — ні!» Такий «цирк під куполом» потрапив до стрічок новин усіх провідних світових інформагентств.

* * *

Улітку 2008–го газета «Дзеркало тижня» оприлюднила проект нової Конституції, яка надовго зафіксувала б розподіл влади між Блоком Тимошенко і Партією регіонів. «Модератором» у цій не надто благородній справі виступав екс–глава адміністрації Президента Кучми Віктор Медведчук. Нова вірогідна коаліція, яку журналісти охрестили «ПРіБЮТ», передбачала прем’єрство Тимошенко, тоді як Януковича мали б обирати в парламенті Президентом. БЮТ і ПР уже почали голосувати разом задля обмеження повноважень Президента Ющенка.

4 вересня блок «НУНС» заявив про вихід із коаліції зі зрадницею Тимошенко. Янукович теж дав задній хід, тож Юлія Володимирівна виступила з епохальним телезверненням «Пропало всьо». 16 вересня спікер Яценюк подав у відставку у зв’язку із розвалом «помаранчевої» коаліції. 8 жовтня побачив світ указ Президента Ющенка про розпуск ВР. Однак він не був втілений у життя через колотнечу із судами та невиділення парламентом коштів на дострокові вибори.

Аби зберегти в парламенті підтримку для свого уряду, Юлія Тимошенко звернулася до Блоку Литвина. У «НУНС» зібрали підписи половини фракції плюс одного депутата (ним виявився Ярослав Джоджик з УНП) і протиснули рішення про нову коаліцію. Від імені фракції рішення підписав заступник голови, лідер НРУ Борис Тарасюк.

Більш–менш офіційно коаліцію оформили 16 грудня (одними з головних її «двигунів» були «НУНСівець» Давид Жванія та юрист БЮТ Андрій Портнов, який розраховував на портфель голови Фонду держмайна — марно). А нового Голову ВР обрали тижнем раніше. За повернення Володимира Литвина — спікера часів Кучми — було натиснуто 244 кнопки; голосував і дехто з «Регіонів».

В’ячеслава Кириленка на чолі «НУНС» замінив лояльний до Тимошенко Микола Мартиненко.

* * *

Унікальний випадок в історії українського парламентаризму: народний депутат сам по собі, добровільно відмовився від мандата. Рок–співак Святослав Вакарчук (15–й номер партсписку «НУНС») визнав за непотрібне займатися у ВР «боротьбою заради боротьби».

2009

Кабмін Тимошенко став «урядом меншості», що постійно балансує над прірвою. Крім того, що коаліція у ВР не мала необхідних 226 голосів, політичний процес розвивався на тлі жорсткого конфлікту Кабінету Міністрів з секретаріатом Президента Ющенка, який очолював майстер інтриг Віктор Балога. Одним із найгірших проявів урядової політики в умовах постійної кризи та потреби шукати підтримку зовні стали газові угоди Тимошенко з Кремлем. Українська фінансова криза виявилася в рази гострішою, ніж світова.

Щоб утриматися на плаву, Леді Ю віддала декілька жирних посад у виконавчій владі не лише «литвинівцям», а й комуністам. Так само фракція КПУ отримувала щедрі підношення у дні важливих «антикризових» голосувань. Так, 5 лютого 2009–го резолюція про недовіру уряду набрала лише 203 голоси. Фракція КПУ недодала шість важливих голосів. А оскільки впродовж однієї сесії питання про відставку уряду не можна порушувати двічі, то Тимошенко зберегла імунітет до осені. Так і жила й керувала.

* * *

Член фракції БЮТ Віктор Лозінський у компанії прокурора та начальника райвідділу міліції Голованівського району на Кіровоградщині на правах «феодала» закатував до смерті селянина Валерія Олійника. Цей випадок набув всеукраїнського розголосу. Спершу фракція «тимошенківців» намагалася захищати соратника, але зрештою наполягла на складенні ним депутатських повноважень. 3 липня Верховна Рада проголосувала за позбавлення Лозінського мандата. Згодом він здався Генпрокуратурі й отримав 14 років ув’язнення.

Цей скандал суттєво вплинув на імідж фракції Блоку Тимошенко. Як і «педофільський» скандал із депутатами, що спалахнув невдовзі.

2010

Після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича знову постало питання про формування парламентської коаліції. Конституція передбачала створення коаліції лише з фракцій політичних сил, і перемовини зайшли у глухий кут. Тоді фактична пропрезидентська більшість із названих фракцій і «тушок» ухвалила Закон «Про Регламент Верховної Ради», якими, всупереч Конституції, було дозволено приєднуватися до коаліції не лише фракціям, а й окремим депутатам–перебіжчикам.

Голосування відбулося 10 березня, того ж дня закон підписав Президент Янукович, а вже 11 березня в парламенті була створена коаліція «Стабільність та реформи», до якої увійшло 172 «регіонали», 27 комуністів, 20 членів Блоку Литвина і 16 «тушок» (згодом їх кількість зросла). Того ж дня новостворена коаліція сформувала Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єром Миколою Азаровим — його призначення главою уряду підтримало 242 депутати.

* * *

Апогей боротьби за парламент — ратифікація харківських угод. «Помаранчева» опозиція, навіть знову об’єднавшись, застосувавши силу, яйця й димові шашки, не змогла завадити результативному голосуванню «Регіонів», комуністів і «тушок». Можна вважати, що цей момент був переламним у діяльності VI скликання. Надалі «тушок» лише більшало — їх купували за місця у виконавчій владі, доступ до розподілу бюджетних потоків, готівку. За іронією долі, до «регіональної» більшості приєднався й автор терміну «тушка» Давид Жванія.

* * *

Рік закінчувався масовими протестами дрібних підприємців проти ухвалення нового Податкового кодексу, і влада таки мусила дещо змінити цей документ відповідно до вимог маніфестантів.

2011—2012

Перед осінньою сесією–2011 навколо парламенту вперше (й назавжди?) встановили металевий паркан — для захисту від вуличних маніфестацій. Цю огорожу під натиском протестів «афганців» і «чорнобильців» зносили двічі, але знову поновлювали. Боячись прориву демонстрантів «під купол», деякі «регіонали» знімали з лацканів депутатські значки й тікали через підземних хід подалі від Ради...

Але загалом парламент перетворився на заболочений бастіон Партії регіонів, де не проходить жодна пропозиція опозиції, а все вирішується за помахом руки Михайла Чечетова — чи то скасування районних рад у Києві, чи закон про фактичний офіційний статус російської мови, чи зміни до регламенту, що ще більше скорочують права меншості...