«Вся влада — квітам!»

04.12.2012

Харків. Третє грудня 1763 року. За вікном уже поночі. Григорій Сковорода — викладач класу синтаксими й грецької мови місцевого колегіуму — після всіх своїх денних клопотів нарешті згадав, що в нього сьогодні день народження. Тоді він сів за стіл і почав писати лист. Спершу на папір лягли латинські вірші: «Колись у цю ніч привела мене мати на світ. / Цієї–бо ночі подав я і перші ознаки життя. / А другої ночі, о Христе, мій Боже, / В мені народився твій Дух Пресвятий, / Бо марно би мати моя народила мене, / Якби не родив мене Ти, о світло моє, о життя!» Сковорода відірвав погляд від рядків, глянув у темне вікно, трохи подумав і знову став писати — неспішно, красивим рівним почерком: «Повернувшись до свого музею й згадавши про свій день народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав міркувати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. І мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, нібито щойно народжене дитя одразу ж починає плакати власне тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться йому перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям. Навпаки, я й тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке ж бо нещасне створіння — людина, котрій у цьому кіммерійському мороці мирської глупоти не зблиснула іскра Христового світла»...

Саме завдяки цьому листу ми й знаємо, що Сковорода народився 3 грудня — рівно 290 років тому. І попри те, що філософ не надавав значення своєму дню народження, на початку грудня ми згадуємо його добрим словом.

Ясна річ, кожен уявляє цього дивного чоловіка по–своєму. Ось, наприклад, просто неперевершений за глибиною, вишуканістю й експресією образ Сковороди в Арсенія Тарковського: «Не искал ни жилища, ни пищи, / В ссоре с кривдой и с миром не в мире, / Самый косноязычный и нищий / Изо всех государей Псалтыри. // Жил в сродстве горделивый смиренник / С древней книгою книг, ибо это / Правдолюбия истинный ценник / И душа сотворенного света. // Есть в природе притин своеволью: / Степь течет оксамитом под ноги, / Присыпает сивашскою солью / Черствый хлеб на чумацкой дороге. // Птицы молятся, верные вере, / Тихо светят речистые речки, / Домовитые малые звери / По–над норами встали, как свечки. // Но и сквозь обольщения мира, / Из–за литер его алфавита, / Брезжит небо синее сапфира, / Крыльям разума настежь открыто». Хто тут Сковорода? Гордий самітник з Біблією в руках, чоловік, котрий шукає якісь відомі тільки йому фундаментальні паралелі між морфологією Божого слова й морфологією буття. Він пробує зрозуміти природу речей шляхом розуміння Святого Письма. Так–так, спосіб думання Сковороди, як писала німецька славістка Елізабет фон Ердманн у своїй чудовій книзі Unhnliche hnlichkeit. Die Onto–Poetik des ukrainischen Philosophen Hryhorij Skovoroda, засновується на «сталому трансфері між текстом і життям. Текст та правила його розуміння перетворюються на модель життя і світу, а життя і світ повсякчас перебігають у цей текст». І то було не просто пізнання. То було пізнання, що не підлягає жодній прагматиці, пізнання, годне перетворити наше життя на якусь дивовижну, неймовірно легку й солодку «забавку», на те, що греки називали колись словом «діатриба». «Люди питають, — писав філософ, — що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму... Забава... це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона — його осереддя. Будь–яка справа будь–якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко». І в ході цієї «забавки» ти раптом починаєш відчувати, що в речах існує якесь невидиме єство, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком...» Виходить, наш прекрасний світ — усього лиш тінь того невидимого єства? Так, каже Сковорода, це наче сонячної літньої днини ти сидиш у холодку під яблунею. «Єство, що обіймає все, не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню. Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, неначе тінь біля яблуні. Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє — то перебігає, то народжується, то зникає, — вона ж бо є ніщота».

І хто ж тоді я сам у цьому перемінному, мов вітер, світі? Адже я теж розсипаюсь на сотні «я» і часом, глянувши на себе в дзеркало, думаю: «Господи, невже оце о любила моя матуся?!» Чи є в мене якийсь берег, якесь пристановище, щось таке, що не підвладне всеосяжному плину? Невже моя єдина батьківщина — моє зникоме тіло? Ні, — відповідає старий філософ. — І ось тобі приклад. «Стань, коли твоя ласка, на рівному місці й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван має сотню залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю ховаються у своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля у своєму зерняті. Але сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з’являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть непорушна вовіки, укріпивши свій діамантовий вид — вмістилище незліченних піщинок наших тіней...»

Яка по–бароковому прекрасна й глибока візія життя!.. Люди, ці мільйони холодних дзеркальних тіней, мільйони піщинок на березі океану вічності... І що ж засвідчує, що в усіх нас — тінях і піщинках — є бодай крихітний слід долоні Творця? Тільки любов, каже філософ, бо лиш її можна розуміти як Божу присутність у світі. Пам’ятаєте рядки Сковороди, що їх цитував Папа Римський Іван Павло ІІ, виступаючи влітку 2001 року в Києві, у Маріїнському палаці? Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor. Я б переклав їх так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов». А далі Папа казав: «Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: «Бог є любов», і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому». Дійсно, любов для Сковороди — справжня субстанція світу. «Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? — риторично питав він. — Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Та, попри всю свою всеосяжність, любов аж ніяк не є для нашого філософа чимось тотальним, бо із–за літер його «Алфавіту» повсякчас прозирає незбагненний парадокс «нерівної рівності» чи «несхожої схожості», словом —Unhnliche hnlichkeit. Хіба ж ні, коли кожен із нас — неповторна «посудина», наповнена божественним буттям? «Бог, — каже Сковорода, — схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над фонтаном напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні». Ось так на противагу просвітницькому гаслу: «Всі люди рівні» — Сковорода стверджує: «Всі люди різні». А це означає, що треба вчитися сприймати світ таким, яким він є, у всьому його розмаїтті, у всіх його суперечностях, у всій його недоладності, красі, величі, трагізмі... Мабуть, саме це дає можливість жити «тут–і–тепер», відчувати вдячність — Творцеві, батькам, учителям, друзям, усім–усім, не соромитись бути тим, ким ти є, зрештою, стримувати свої пристрасті «вуздечкою розуму, немов диких коней». «Радієш, що ти багатий? — питав філософ. — Ти хворий. Радієш, що ти благородний? Ти нездоровий. Боїшся смерті? Поганої слави через добрі вчинки? Ти не зовсім здоровий душею. Сподіваєшся краще жити завтра? Ти нездужаєш. Бо де надія, там і страх...».

Ні, це не стоїчна апатія і не буддiйська нірвана... Колись давно, на початку 1980–х, я сприйняв це як щось до болю знайоме й рідне. В юності ми всі шукаємо адреналіну, а заразом, як ніколи, хочемо бодай краєм вуха чути шум океану буття. Де тільки я не пробував його слухати! І в гуркоті металу, і в ритмах мегаполіса, і в тиші університетської бібліотеки, де вивчав, крім своєї улюбленої поезії, феноменологію Інгардена, неоплатонізм Лосєва, неомарксизм Беньяміна й Лукача, екзистенціалізм, структуралізм... До речі, саме празький структуралізм в особі Дмитра Чижевського відкрив для мене справжні глибини української культури. Казав же колись Євген Маланюк, що духовне життя його покоління не можна уявити без книжок Чижевського про бароко й Сковороду. Моє духовне життя без них так само важко уявити.

Але чому все–таки Сковорода? Не знаю. Може, випадок, а може, й ні. Колись я іронізував: мов, знаєте чому Елізабет фон Ердманн так само, як і я, звернулася до творчості Сковороди? Це фатум, тому що ми обоє народились 5 листопада 1956 року. Та що б там не було, саме Сковорода навчив мене однієї простої речі: слухати буття в собі, а не деінде, «викохувати» в собі «добрі рослини». Пам’ятаєте сповнені весняної свіжості рядки Сковороди про людину–садівника? «От вона, молодість року! Природи лице оновилось; / Радо підняв хлібороб звичної праці тягар. / Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській, / Саду пильнує свого, ниви свої засіва. / Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього, / Хто залюбки обробив ниву душевну свою». А далі поет каже про те, що наша душа — це розкішний сад, у якому ростуть прекрасні запашні квіти. Людина з квітами в серці... Що може бути кращим за цю «флористичну» композицію? Не пам’ятаю вже, з чим я тоді асоціював її більше: зі словами вольтерівського Кандіда: «Il faut cultiver notre jardin» («Плекаймо наш сад») — чи з таким близьким моєму поколінню гаслом хіпі: «Flower Power!» («Вся влада квітам!»). Та хай там як, я й тепер беззаперечно визнаю тільки одну владу — владу квітів.