Крихта дитинства

3 грудня виповнюється 20 років, як світ щорічно відзначає Міжнародний день інвалідів. На жаль, дітей, яким «присвячено» цей день, невпинно більшає, зокрема, з ураженням центральної нервової системи. Однак ДЦП — це діагноз, але не вирок, стверджують фахівці і батьки, які працюють iз дівчатками і хлопчиками, ураженими дитячим церебральним паралічем. Головне — почати реабілітацію якомога раніше і здійснювати її грамотно. Працівникам відділення реабілітації дітей–інвалідів з органічними ураженнями центральної нервової системи Голосіївського району це вдається — молодшу групу тут відвідує малеча від одного року. І стан кожного вдається змінити на краще. Хтось у процесi занять починає осмислено рухати ручками і ніжками, хтось вимовляє перші кілька слів, а хтось навчається самостійно повзати чи ходити, одягатися і їсти. Усе залежить не тільки від ступеня складності хвороби, індивідуальних особливостей дитини, а й від бажання батьків.

Плоди досвіду

Концепцію ранньої соціальної реабілітації дітей–інвалідів уряд України схвалив постановою від 12 жовтня 2000 року. Статистика тоді засвідчила, що з 1995 по 1998 рік кількість дітей–інвалідів у країні зросла на 25 відсотків. Було вирішено змінювати систему освіти таких дітей (доти захованих у спецінтернатах) і вводити їх у суспільство, відповідно навчаючи. Кожна дитина–інвалід та її сім’я відтепер мала б отримувати допомогу фахівців за місцем проживання. У 2001 році відкрили одне з перших у Києві територіальних відділень соціально–медичної реабілітації дітей з ураженням центральної нервової системи та порушенням психіки — «Теремок» у Голосіївському районі. Згодом такі відділення створили майже в кожному районі столиці. Хоча не всюди діють групи ранньої реабілітації.

«Коли ми починали, то боялися працювати. Бо дітей цих зовсім не знали, — каже «УМ» завідувач відділення Наталя Стогній, яка доти тривалий час завідувала звичайним дитсадком. — Усе приходить із досвідом, з часом». У 2005 році відділення запросили співпрацювати з товариством «Крок за кроком». Цю громадську організацію створила у польському місті Замость мама дитини із ДЦП Марія Круль. Фахівці й вихователі з Голосіївського відділення з’їздили на навчання до Польщі і до Бельгії.

«Раніше ми й уявити не могли, що такі діти можуть так розвиватися, — каже Наталя Стогній. — Ми побачили, що з дітьми, які не говорять і не ходять, можна займатися, та ще й у групах».

Відділення об’єднало в одному місці всі можливості реабілітації: педагогічні, соціальні і певною мірою лікувальні. Дітей сюди направляють неврологи. Є малюки, для яких заняття, на жаль, не мають сенсу. Вони лише лежать і ніяк не реагують на те, що довкола. А потрібно ж хоч чогось навчити, соціалізувати. Щоб дитина змогла сама їсти, сходити в туалет. Щоб навчилася принаймні повзати і могла б покинути аварійний будинок, коли не буде нікого поряд».

Чим раніше — тим краще

З 2005 року група «Мати і дитина», що у відділенні, де проходять реабілітацiю діти від року до п’яти, працює за системою угорського лікаря й педагога Андраша Петьо. Він розробив свою методику ще в 1938–му. Нині в Будапешті є Інститут кондуктивної педагогіки його імені. Ідея Петьо така: можливості людського мозку величезні і використовуються лише на дещицю. Отже, функції уражених мозкових клітин можуть виконати інші, здорові. І ці клітини слід «навчити». Тому спеціалісти не лише виправляють пошкоджену функцію, а й шукають замінних можливостей дитини і розвивають її особистість.

Починати реабілітацію слід якомога раніше і продовжувати її безперервно. До трьох років — найкращий час для потужного стимулювання розвитку мозку. Уже піврічну дитину з неврологічною проблемою радять залучати до занять. Лікарі зазначають, що ДЦП має три стадії: перша — коли дитині до п’яти місяців, друга — з шести місяців до трьох років і третя, пізня, — з трьох років і далі. За спостереженнями послідовників Петьо, 60 відсотків дітей з ДЦП, реабілітація яких розпочалася до року, можуть самостійно ходити і навчаються у звичайних школах.

Петьо розробив спеціальне приладдя для занять. Універсальні гратчасті столи, різновисокі боксики, різні гімнастичні палички, кільця і м’ячі, кушетки з рейками, стільчики–драбинки, які можна підлаштовувати до дітей різного зросту. На них малюки і фізкультурою займаються, і привчаються рівно тримати спину.

Здатні до навчання

У відділенні працюють лікар–невролог, логопед, психолог, масажист і фахівець із лікувальної фізкультури. У сенсорній кімнаті господиня — Надія Власова. Вона працює над формуванням зорової та рухової координації, поліпшенням м’язового тонусу дітей. Тут є «басейн» із кольоровими м’ячиками, різні світлові ефекти, захопливі іграшки для розвитку дрібної моторики. Надія Володимирівна періодично оглядає кожного вихованця, стежить за їхнім розвитком. Логопед Людмила Терещенко має десятки книг та іграшок для розвитку мовлення, зорового й слухового сприйняття. Масажист із багаторічним стажем Галина Гордійчук свого часу поставила на ноги свою дочку з ДЦП.

«Основна мета Центру — розвивати діток, призвичаювати їх до колективу, щоб вони навчалися дружити, спілкуватися, — розповідає практичний психолог відділення Лілія Бобровська. — Важливо, що в нашому центрі відбувається комплексна реабілітація. Це мультидисциплінарний підхід, коли всі фахів­ці — логопеди, психологи, вихователі — працюють в одному напрямi, діють синхронно й одночасно. Якщо якийсь фахівець займається чимось із дитиною, то інший на своєму занятті ці навики підсилює. Усі працюють організовано, однією командою». Це багато­плановий вплив як на фізичну, так і на розумову й емоційну сфери. Адже розвиток інтелекту впливає на рухові можливості і навпаки.

Діти в Центрі малюють, ліплять, конструюють iз різних матеріалів, пританцьовують і пробують співати, охоче граються в ляльковий театр. «Кажуть, що це діти «не здатні до навчання», проте кожну дитину хоча б чомусь можна навчити», — переконує Лілія Миколаївна.

Колективні заняття проводять iз математики, мовлення, орієнтування в просторі. Дітей тут ніхто не підганяє, не дратується від «неуспішності» чи «гіперактивності». Їх просто люблять і підтримують.

Такі ж, як усі

«У нас часто запитують: «І як ви з ними працюєте?» — розповідає Наталя Стогній. — А вони такі ж, як і всі інші діти. Так само плачуть, ображаються. А радіють, мабуть, ще більше. Бо в них приводів порадіти менше. Мало кого батьки вивозять гуляти. Щоправда, був у нас Ігор, так мама його возила на візочку всюди — і в магазин, і на пошту. Якось лікар сказав їй, думаючи, що хлоп’я «нічого не розуміє»: «Та що ви з ним возитеся, не буде з нього толку!». Ігорчик погас, і психолог iз ним потім стільки працювала… Вони все розуміють. На мигах, на звуках — усе розповідають. Скажімо, і він не розмовляє, і вона, — а поряд сидять і про щось на «своїй мові» говорять».

Працівники відділення влаштовують свята для дітей і батьків. Переважно самі промовляють слова віршиків, діти ж головою кивають і пісні підтягують. Це емоційно дуже їх підтримує. «Навіть якщо дитя не стало враз розвиватися — воно все одно отримує тут крихту свого дитинства, — переконана Наталя Олександрівна. — Ви ж знаєте, як наше суспільство дивиться на таких дітей. А на батьків! Отже, вони якісь «отакі», що в них така дитина. Та ще й зазвичай татусі вважають, що «мама в усьому винна».

Робота батьків

«Батькам інколи нема коли займатися з дітьми, — розповідає Наталя Стогній. — Навчання має бути комплексне, і ми колись давали завдання батькам на кожен тиждень і на літо. Але у вересні все одно доводиться починати ледь не з нуля. Бо вдома з дітьми не працювали. До бабусі відправлять, у коляску посадять, перевдягнуть, нагодують. Не кричить — і добре».

Утім відділення також є «клубом» для багатьох мам: спілкування, підтримка і розуміння, обмін досвідом. «Я тут і сама «виросла», більше дізналася і зрозуміла, — розповідає Алла Кравченко, мама чотирирічного Іллі. — У нас чимало книг і розвиваючих знарядь, однак потрібно вміти подати це дитині правильно. Коли я сама займалася з Ільком удома, не було такого результату. До того ж у дитячому гурті і їсти, й одягатися дітлахи навчаються охочіше». Ількова мама каже, що за рік відвідин групи помітні результати — і фізичні, й розумові. Найбільше досягнення — хлопчик почав сам ходити. І зараз відвідує уже звичайний дитсадок.

ДЦП не лікується. Але якщо правильно і вчасно займатися з дитиною, при спільних зусиллях медиків, педагогів і батьків, можна максимально підготувати дитину до життя в суспільстві. Пані Алла наголошує, що інколи мами соромляться своїх неповносправних дітей. У неї цей страх уже минув. Вона прийняла свого сина і тепер допомагає йому розвиватися. «Я переглянула своє ставлення до життя, — каже мати. — Колись працювала медсестрою, подобалося бути з людьми. Потім усе кинула, закінчила фінансовий інститут. І почалося не життя, а гоніння. І коли затихли емоції, що народилася неповносправна дитина, у мене змінилося життя. Я щаслива, що зараз не біжу кудись, а перебуваю поряд із моїми дітьми, бачу, як вони зростають».